Після перших успіхів і провалів воєнної приватизації Україна входить у складнішу фазу: держава продає вже не просто активи, а накопичені проблеми – борги, простій, санкційні шлейфи, зношену промисловість і політичну недовіру. Уряд очікує активізації приватизації влітку і хоче до кінця року отримати близько 13 млрд грн, із яких 10 млрд грн має дати велика приватизація, а ще 3 млрд грн – мала.
Серед активів, які готують до продажу, називають Ocean Plaza, Одеський припортовий завод, Демурінський гірничо-збагачувальний комбінат, Сумихімпром, Миколаївський глиноземний завод та інші великі об’єкти. За окремі з них держава розраховує отримати десятки мільйонів доларів, а в окремих випадках – близько $100 млн.
Цей матеріал продовжує кілька попередніх ліній. Раніше ІА Факт вже висвітлювало аукціони Держгеонадр, де держава продає не родовища, а право користування надрами на визначений строк; ключовим було питання, хто отримає довгий доступ до ресурсу і як держава контролюватиме роботи після торгів.
Також розбиралася інша площина – часткова приватизація стратегічних компаній на кшталт ПриватБанку й Енергоатому, де головним товаром для ринку стає не стільки пакет акцій, скільки здатність держави поводитися як зрілий власник.
Крім того, ми вже показували перші прориви й провали великої приватизації у попередні роки: 2024-й зрушив процес із місця, але 2025-й оголив слабку конкуренцію, юридичні пастки, воєнний дисконт і обережність іноземних інвесторів.
Нинішня ж хвиля відрізняється від усіх трьох сюжетів. Це вже не лише про доступ до надр, не про майбутні міноритарні пакети стратегічних компаній і не про перші гучні аукціони воєнного часу. Тепер держава намагається продати активи, які роками не могла ні нормально оживити, ні вигідно передати ринку. Головне питання не в тому, чи отримає бюджет 13 млрд грн. Головне – хто купить ці проблеми і що зробить із ними після аукціону.
Одеський припортовий завод як камертон: від мільярдних очікувань до $100 млн
Найкраще цю зміну видно на Одеському припортовому заводі (ОПЗ). Уряд знову виводить його на продаж зі стартовою ціною 4,5 млрд грн – приблизно $100 млн. Юлія Свириденко пояснювала це просто: до війни ОПЗ виробляв аміак і карбамід, експортував добрива, а з 2022 року основне виробництво зупинене; завод частково забезпечував киснем і азотом критичні потреби та виконував функції портового хабу, але для повноцінного перезапуску потрібні приватний власник і інвестиції.
ІА Факт уже розглядав ОПЗ як окремий кейс, але в новій хвилі приватизації він стає радше символом усієї проблеми. У 2009 році компанія “Нортіма”, пов’язана з групою “Приват”, виграла конкурс із приватизації 99,567% акцій ОПЗ, запропонувавши 5 млрд грн – тоді близько $625 млн. Серед інших претендентів були “Азот-Сервіс”, афілійований із російським “Сибуром”, та “Фрунзе-Флора” Костянтина Григоришина, але результати конкурсу скасували через підозри у змові.
У 2012 році очікування від приватизації заводу оцінювалися у 5–7 млрд грн, у 2015 році звучали оцінки від $500 млн до $1 млрд, а в 2016 році ОПЗ спочатку виставляли за 13,175 млрд грн, приблизно $530 млн, потім знизили ціну до 5,16 млрд грн, близько $200 млн, але заявок не було. Тепер ідеться про стартову ціну приблизно $100 млн.
Це не просто “зниження ціни”. А стисла історія того, як стратегічний промисловий актив дешевшає, коли держава роками не може ні продати його, ні перезапустити, ні вивести з політичної токсичності. Півроку тому аукціон із продажу ОПЗ зі стартовою ціною 4,49 млрд грн уже не відбувся: у Prozorro.Продажі не зареєструвався жоден учасник.
Умови були важкими: покупець мав інвестувати щонайменше 500 млн грн у модернізацію, зберегти основні види діяльності, погасити борги із зарплати та перед бюджетом, які рік тому перевищували 366,8 млн грн, а також взяти на себе екологічні й соціальні стандарти.
Для інвестора це не “завод за 4,5 млрд грн”. Це завод плюс простій, борги, модернізація, політична увага, портова логістика, ринок добрив і ризик ракети. Саме тому ОПЗ варто ставити в центр цієї історії. Він показує не лише воєнний дисконт, а й ціну багаторічної державної невизначеності.
13 млрд грн – не порятунок бюджету, а перевірка держави
На тлі держбюджету очікувані 13 млрд грн від приватизації не виглядають стратегічною сумою. У законі про державний бюджет на 2026 рік доходи визначені на рівні 2,904 трлн грн, видатки – 4,767 трлн грн, а граничний дефіцит перевищує 1,9 трлн грн. Отже, приватизаційні 13 млрд грн – це приблизно 0,45% річних доходів, 0,27% видатків і менш як 0,7% дефіциту.
Тому цю приватизацію не варто пояснювати як спосіб “залатати бюджет”. Вона не замінить міжнародну допомогу, не закриє оборонні видатки і не змінить фіскальну математику. Короткий ефект – разовий платіж. Справжній сенс починається після аукціону: чи новий власник погасить борги, поверне виробництво, вкладе гроші в модернізацію, збереже виробничі компетенції, створить податки і робочі місця.
Фонд держмайна показує, що на меншому масштабі приватизаційний механізм може працювати. За 2025 рік приватизація дала понад 6,3 млрд грн, із яких 2,5 млрд грн припали на санкційні активи; загальний економічний ефект діяльності Фонду оцінили майже у 9,5 млрд грн. У першому кварталі цього року Фонд виставив на приватизацію 159 об’єктів, 71 аукціон завершився успішно, результат торгів становив 587,1 млн грн, а ціна завдяки конкуренції зросла у 2,17 раза.
Але саме тут починається різниця між малою приватизацією і великими промисловими лотами. Невеликий об’єкт із чистими документами, зрозумілою локацією і кількома охочими покупцями можна продати конкурентно. ОПЗ, Сумихімпром, Демурінський комбінат чи Миколаївський глиноземний завод живуть за іншою формулою. Там стартова ціна – лише верхівка айсберга. Під нею борги, суди, інвестиційні зобов’язання, енергетичні ризики, старе обладнання, екологія, працівники, громади і воєнна географія.
Це добре показує Сумихімпром. Стартова ціна пакета 99,9952% акцій – 1,088 млрд грн. Умови приватизації передбачають збереження профільної діяльності, інвестиції не менше 150 млн грн у модернізацію та енергомодернізацію, погашення боргів із зарплати, податків, Пенсійного фонду і кредиторської заборгованості, соціальні гарантії, екологічні вимоги та заборону звільнень у перші 6 місяців.
Повторний аукціон у січні цього року не відбувся, як і попередній у червні минулого. Це не просто провал продажу, а сигнал, що ринок не приходить лише тому, що держава вирішила щось виставити.
Санкційні активи і нова карта впливу
У цій хвилі є ще один шар, якого не було в класичній приватизації 1990-х і 2000-х: санкційні активи. Ocean Plaza, Миколаївський глиноземний завод, Демурінський комбінат – це не просто майно, а матеріальні сліди російського капіталу або російського впливу в українській економіці.
Ocean Plaza виглядає простішим тільки зовні. Це торговельно-розважальний центр у Києві, актив, зрозумілий девелоперам і фінансовим інвесторам. Але державна частка 66,65% у компанії “Інвестиційний союз Либідь”, яка володіє торговельним центром, раніше належала підсанкційним російським бізнесменам Аркадію та Ігорю Ротенбергам. Кабмін передав цю частку Фонду держмайна для приватизації, а кошти від продажу мають спрямовуватися до Фонду ліквідації наслідків збройної агресії.
Ще складнішим кейсом є Миколаївський глиноземний завод. Фонд держмайна повідомляв про завершення націоналізації активу російського олігарха Олега Дерипаски: єдиним засновником підприємства став Фонд, а сам завод, один із найбільших у Європі в кольоровій металургії, не працює з 2022 року. У 2024 році голова Миколаївської обласної військової адміністрації Віталій Кім говорив, що на заводі залишилися переважно охорона і працівники, які доглядають за шламовими полями, – приблизно 300–400 осіб проти близько 3,5 тис. у період розквіту.
Демурінський гірничо-збагачувальний комбінат – сировинний актив, конфіскований у російського мільярдера Михайла Шелкова. Він видобуває титаново-цирконієві руди, але його фінансовий стан не виглядає як історія про легкий продаж. Торік чистий дохід підприємства становив 154,07 млн грн, що на 15% менше, ніж у 2024 році, чистий збиток зріс у 2,5 раза – до 278,67 млн грн, а кредиторська заборгованість на кінець року становила 142,5 млн грн.
Раніше ІА Факт вже розбирало надрові аукціони, де ключове питання – кому держава дає доступ до ресурсу і як контролює користувача після торгів. Тут логіка інша: держава продає не спецдозвіл, а корпоративний контроль над підприємствами, які вже мають інфраструктуру, персонал, борги, суди і промислову історію.
Саме тому санкційна приватизація не може завершитися пресрелізом про конфіскацію. Її справжній результат – це прозорий продаж, перевірений покупець, гроші у фонд відновлення і працюючий актив, який не повернувся в тіньовий контроль через номіналів або кредиторів.
…Наступного разу ми розглянемо, де проходить межа між реалістичним воєнним дисконтом і новим переділом власності. Бо продати дешевше під час війни – не завжди зрада: інвестор справді рахує ризик ударів, борги, суди, логістику, страхування і простій. Але якщо на аукціон приходить один покупець, бенефіціари заховані, умови виглядають підготовленими під когось, а держава не контролює інвестиційні зобов’язання – це вже не ринок, а старий переділ у новій цифровій упаковці.
Окремо варто подивитися, що саме Україна продає: просто майно чи частину майбутньої промислової політики. ОПЗ, Сумихімпром, Миколаївський глиноземний завод, Демурінський комбінат і портова інфраструктура – це не лише баланси й стартові ціни, а ланки виробництва, експорту, робочі місця і громади.
Успіх цієї приватизації почнеться не в день продажу, а тоді, коли стане видно, чи активи справді запрацювали, чи лише змінили вивіску.
Тетяна Вікторова
