Відібрання дитини без позбавлення батьківських прав: як працює механізм захисту неповнолітніх

Питання відібрання дитини без позбавлення батьківських прав належить до найскладніших у сімейному праві. Воно стосується одночасно інтересів дитини, прав батьків та суспільних цінностей. Законодавство України дозволяє суду ухвалити рішення про відібрання дитини у тих випадках, коли її перебування в сім’ї становить загрозу для життя, здоров’я чи морального виховання. Це особлива правова процедура, адже вона не перериває юридичного зв’язку між дитиною та батьками, але водночас має на меті захистити дитину від небезпеки.

Юристи адвокатського об’єднання «Репешко і партнери» прокоментували нашій редакції, як на практиці застосовується чинне законодавство, в яких випадках суд може ухвалити рішення про відібрання дитини та які наслідки це тягне для батьків і самої дитини. Вони також поділилися прикладами з судової практики та пояснили, чому в таких справах першочергово враховуються найкращі інтереси дитини, навіть якщо це суперечить бажанню батьків.

Загальновідомою є практика про позбавлення батьківських відносно неповнолітньої дитини, але такий процес є крайньою мірою коли всі інші заходи не допомогли або не мають сенсу. Як варіант вирішення наявною проблеми в полегшеному варіанті є стаття 170 Сімейного кодексу України  – відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав.

Так, згідно з чинним законодавством суд може винести рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них, не позбавляючи їх батьківських прав, у випадках, передбачених пунктами 2-5 частини першої статті 164  СКУ, а також в інших випадках, якщо залишення дитини у них є небезпечним для її життя, здоров’я і морального виховання.

Пункти 2-5 частини першої статті 164  СКУ мають на увазі наступні випадки, коли батьки:

1) ухиляються від виконання своїх обов’язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти;

2) жорстоко поводяться з дитиною;

3) є хронічними алкоголіками або наркоманами;

4) вдаються до будь-яких видів експлуатації дитини, примушують її до жебракування та бродяжництва.

Як бачимо, навіть у таких випадках держава намагається всіляко зберегти сімейний зв’язок між дитиною та батьками та дати останнім шанс виправити своє життя та зберегти надалі дитину.

При відібранні дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав дитина передається другому з батьків, бабі, дідові, іншим родичам – за їх бажанням або органові опіки та піклування як що ніхто з родичів не виявив  бажання прийняти дитину, або родичі відсутні.

Під час ухвалення рішення про відібрання дитини від батьків або одного з них без позбавлення їх батьківських прав суд бере до уваги інформацію про здійснення соціального супроводу сім’ї (особи) у разі здійснення такого супроводу. Крім того, обов’язково служба у справах дітей готує та подає суду письмовий висновок про доцільність відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав.

У виняткових випадках, при безпосередній загрозі для життя або здоров’я дитини, орган опіки та піклування або прокурор мають право постановити рішення про негайне відібрання дитини від батьків до ухвалення рішення суду. У цьому разі орган опіки та піклування зобов’язаний негайно повідомити прокурора та у семиденний строк після постановлення рішення звернутися до суду з позовом про позбавлення батьків чи одного з них батьківських прав або про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав.

З таким позовом до суду має право звернутися прокурор. При задоволенні позову про відібрання дитини від матері, батька без позбавлення їх батьківських прав суд вирішує питання про стягнення з них аліментів на дитину.

Втім норми зазначеної статті розповсюджуються не тільки на батьків дитини. Існують випадки коли дитина проживає, наприклад з бабусею чи дядьком. В такому випадку положення   статті застосовуються до відібрання дитини від інших осіб, з якими вона проживає.

Якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, суд за заявою батьків може постановити рішення про повернення їм дитини.

Зазначимо, що статтею 7 Сімейного кодексу України  встановлено, що сімейні відносини регулюються лише у тій частині, у якій це є допустимим і можливим з точки зору інтересів їх учасників та інтересів суспільства.

Батьки мають право  самостійно визначати питання виховання дитини та здійснювати сімейне життя на власний розсуд, за умови що такі дії не шкодять дитині.

Основні обов’язки батьків щодо дитини зазначені у ст. 150 СК України: вони передбачають  піклування про здоров’я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, безпеку життя тощо. Батьки зобов’язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім’ї та родини. Також батьки мають забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя. При цьому законодавством заборонено будь-які види експлуатації батьками свої дитини, фізичні покарання та будь-які інші покарання, що принижують людську гідність дитини, що випливає із обов’язку поважати дитину.

Відповідно до ст. 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

У рішенні від 11 липня 2017 року у справі «М. С. проти України» (заява № 2091/13), та в п. 100 рішення від 16 липня 2015 року «Мамчур проти України» (заява № 10383/09) ЄСПЛ зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв’язків із сім’єю, крім випадків, коли сім’я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагодійним.

Судова практика зараз, у тому числі в міжнародному праві, йде тим шляхом, що в усіх рішеннях, які стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинно мати першочергове значення. Найкращі інтереси дитини, залежно від їх характеру та серйозності, можуть перевищувати інтереси батьків.

Відібрання дитини без позбавлення батьківських прав може здійснюватися також в  випадках, коли залишення дитини у батьків є небезпечним для її життя, здоров’я і морального виховання. Верховний Суд України у постанові по справі № 308/12188/18 від 03.05.2022 р. зазначив, що інші випадки, коли дитина може бути відібрана від батьків, охоплюють ситуації, коли залишення дитини у батьків є небезпечним для її життя, здоров’я і морального виховання. Така небезпека може випливати не лише з поведінки батьків, а й з їх особистих негативних звичок.

Загальне визначення випадків відібрання, в першу чергу, пов’язано з тим, що в законодавстві неможливо передбачити всі випадки  сімейного життя, які можуть мати місце в реальному житті.

Верховний Суд України у справі № 461/2084/20 від 12.06.2023 р. наголосив на тому, що відібрання дитини – це насамперед спосіб захисту прав та інтересів дитини, в зв’язку з чим у кожному випадку треба виявити і оцінити позитивний результат у долі дитини, який має настати.

Найпоширенішими випадками с точки зору судової практики для відібрання дитини на підставі рішення суду є наступні ситуації:

• вчинення фізичного та/або психологічного насильства, інших форм забороненого поводження батьками щодо дитини;
• встановлення обставин неналежного виконання батьками своїх обов’язків, про що свідчить притягнення батьків до адміністративної відповідальності за ст. 184 Кодексу України про адміністративні правопорушення;
• наявність кримінального провадження щодо батьків / одного з батьків по факту можливого вчинення неправомірних дій щодо дитини (наприклад, ст. 156 КК України) як обставина, що свідчить про заподіяння дитині шкоди або наявність загрози;
• присутність у батьків дитини особистих негативних звичок, що демонструються дитині та є такими, що можуть  надалі вплинути її моральне виховання;
• неналежне виконання обов’язків із виховання, у тому числі незабезпечення необхідних побутових умов, неможливість забезпечення батьками належні умови та виховання через їх хвороби або інших обставин, неналежне виконання обов’язків зі здобуття повної загальної середньої освіти тощо, що підтверджуються у встановленому порядку;
• зловживання батьками  алкогольними та/або наркотичними засобами тощо.

Як бачимо, конкретний спосіб захисту інтересів дитини  чи то позбавлення батьківських прав, чи то відібрання без позбавлення батьківських прав в першу чергу буде обирати служба у справах дітей відповідної місцевої адміністрації. А вже з її позовом та висновком буде погоджуватися чи ні суд, зазначаючи чи є спів мірним обраний засіб охорони прав дитини з фактично життєвою ситуацією.

Наголосимо, що батьки повинні бути максимально залученими у судовий процес для забезпечення можливості надати свої аргументи та пояснення. Заслуховування думки дитини повинно бути забезпечено під час судового провадження, наскільки це дозволяє фізичний та інтелектуальний розвиток дитини. Це узгоджується з принципами, закріпленими в ст. 12 Конвенції ООН про права дитини.

Крім того, стаття 171 СКУ прямо передбачає, що дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім’ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім’ї. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси.

Річ у тім, що неспроможність забезпечити дитину належним умовами може бути пов’язана не з тим, що батьки ухиляються від виконання своїх обов’язків, а через об’єктивні обставини: це можуть бути батьки з інвалідністю або які втратили джерела доходів тощо. Зауважимо, що факт відкриття кримінального провадження щодо батьків або одного з них не може бути самостійною підставою для відібрання дитини, зважаючи на принцип презумпції невинуватості. Для відібрання дитини повинні існувати дуже вагомі підстави, які свідчитимуть про наявність небезпеки, існування якої визначається після встановлення усіх обставин справи та підтвердження належними доказами.

Проте надалі, після ухвалення рішення про відібрання розвиток, ситуації може бути дуже різним:

• якщо відпадуть причини, які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками, суд за заявою батьків може постановити рішення про повернення їм дитини;
• як що причини які перешкоджали належному вихованню дитини її батьками тривалий час так й не усунуті, суд може позбавити обох чи одного з батьків батьківських прав відносно дитини;
• як логічне завершення попереднього пункту, дитина може бути передана на всиновлення.

Отже, хоча відібрання дитини без позбавлення батьківських прав з першого погляду є «лайтовою версією» вирішення ситуації, але надалі ситуація може обернутися найтяжчими наслідками.

У зв’язку з цим надамо пораду до батьків: так, дійсно у житті все буває, але якщо ви стикнулися з неприємною ситуацією щодо відібрання дитини, наполягайте та робить все аби це було саме відібрання дитини без позбавлення батьківських прав, а надалі зробіть усе можливе аби виправити ситуацію, яка стала підставою відібрання та подати до суду позовну заяву про повернення дитини. При розгляді справи щодо повернення дитини служба у справах дітей також буде давати свій висновок про доцільність такого повернення та з’ясовувати чи зникли причини з якими й пов’язували відібрання. Тут закон грає на користь батьків, адже не має жодної норми, якою б було встановлено скільки саме може тривати відібрання дитини без позбавлення батьківських прав – місяць, рік чи три роки. Тому є шанс виправити все найкоротший термін та звернутися з відповідним позовом до суду.

Розповімо, як все це працює на прикладі конкретного судового рішення. У грудні 2022 року Верховний Суд прийняв постанову у справі №742/710/19, яка стосується розгляду позовних вимог про повернення малолітніх дітей матері на виховання. Верховний Суд відмовив у задоволенні позовних вимог  та дійшов до висновку, що суди  попередніх інстанцій правильно вирішили спір.

У справі було встановлено, що матір малолітніх дітей була засуджена до позбавлення волі за вчинення кримінального правопорушення. Звільнившись з місця позбавлення волі, жінка звернулася до органу опіки та піклування про повернення їй малолітніх дітей, над яким встановлена опіка як спосіб захисту прав та інтересів дітей (опікуном була призначена бабуся). В межах розгляду справи позивачка посилалася на те, що після звільнення з установи виконання покарання влаштувалася на роботу, має кімнату в гуртожитку, а також прагне самостійно виховувати своїх дітей, які перебувають під опікою бабусі.

Суди попередніх інстанцій (з якими погодився Верховний Суд) встановили, що повернення дітей до матері не відповідатиме їхнім інтересам, оскільки в матеріалах справи наявні докази, що таке повернення не буде сприятливим для їх виховання та не відповідатиме принципу забезпечення найкращих інтересів дітей. Малолітня дитина в суді першої інстанції повідомила про те, під час проживання з матір’ю вона недоїдала, боялась фізичного насильства, а також висловила страх повторного настання таких обставин, суд врахував думку дитину, а також висновок судового експерта, який встановив, що в дитини наявне негативне емоційне ставлення до матері та відсутнє бажання підтримувати з нею стосунки.

Таким чином, повернення дитини одному з батьків можливе у тому випадку, коли воно не суперечить інтересам дітей, а також не зумовлює створення небезпеки для їхнього життя, здоров’я та розвитку, що підтвердив Верховний Суд.