Визначення місця проживання дитини, яка перебуває за межами України: судова практика під час воєнного стану

Питання визначення місця проживання дитини традиційно належить до найскладніших сімейних спорів, адже воно поєднує правові норми, емоційний конфлікт між батьками та обов’язок держави гарантувати захист інтересів самої дитини. Під час війни ця категорія справ набула нових вимірів: масовий виїзд дітей за кордон, дистанційне навчання, зміна звичного соціального середовища та неможливість органів опіки безпосередньо перевірити умови їх проживання. В таких умовах судова практика сформувала підходи до вирішення спорів, які ще кілька років тому не мали настільки системного характеру.

Юристи адвокатського об’єднання «Репешко і партнери» прокоментували, як суд підходить до вирішення спорів про визначення місця проживання дитини, якщо вона перебуває за кордоном, яким чином оцінюється наявність або відсутність реального спору між батьками, а також як суди враховують бажання дитини з огляду на її вік і конкретні обставини справи.

Якщо раніше спір між батьками про визначення місця проживання неповнолітньої дитини вирішувався в суді, то в наявних реаліях нам задають питання: що робити в разі наявності спору між батьками про визначення місця проживання дитини, якщо батьків розділяють кордони?  Як службі у справах дітей зробити в даному випадку висновок про доцільність проживання дитини з тим чи іншим із батьків? Чи взагалі має сенс такий позов в умовах поточної дійсності?

На ці питання дає відповідь справа № 202/14959/23 за якою 22 жовтня 2025 року Верховним Судом України була винесена остаточна постанова. Виходячи з номеру справи, своє існування вона почала ще в 2023 році, тобто в самий розпал воєнних дій на території України. У липні 2023 року батько  звернувся до суду з позовом до матері про визначення місця проживання дітей. Позовну заяву батько  мотивував  тим, що з 18 серпня 2015 року він перебував у зареєстрованому шлюбі з відповідачкою. У шлюбі в них народилося двоє дітей. До квітня 2022 року вони проживали у м. Краматорську Донецької області, а у квітні 2022 року всією родиною виїхали до Німеччини у зв`язку із збройною агресією російської федерації проти України. Після оформлення документів біженців та отримання допомоги, мати 06 червня 2022 року поїхала до України та більше до Німеччини не поверталась.

Батько зазначив, що він з дітьми проживає у Німеччині, самостійно їх виховує та утримує їх. Він наголошував, що діти мають певні захворювання, зокрема, син   є дитиною з інвалідністю. За час перебування у Німеччині він займається лікуванням дітей, їх освітою та іншими побутовими питаннями. Батько дітей вважає, що зміна місця проживання дітей буде супроводжуватись для них стресом, особливо для дитини з інвалідністю. Крім того, позивач звернув увагу на те, що він офіційно працевлаштований в України, має у власності житло, також є житло у його матері (баби дітей), яка зараз також проживає в Німеччині разом з ними. На обліку у лікаря-нарколога та психіатра не перебуває. З урахуванням зазначеного, батько просив суд визначити місце проживання дітей  разом  з ним.

Рішенням Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 08 січня  2025 року, позов батька було задоволено, ним визначено місце проживання дітей разом з батьком.

Своє рішення суд першої інстанції мотивував тим, що на момент розгляду справи діти  проживають з батьком у Федеративній Республіці Німеччина. Вказані обставини сторонами не оспорюються. Батько створив належні умови для розвитку дітей, їх навчання, піклується про дітей, займається їх вихованням. Один з дітей при висловленні своєї думки зазначив, що батько піклується про нього та він бажає проживати з батьком. Думка другої дитини не заслуховувалась судом, з врахування доводів, зазначених батьком, та наданих документів щодо стану здоров`я, як дитини, яка не зможе висловити свою думку. Суд вважав, що визначення місце проживання дітей із батьком відповідатиме найкращому забезпеченню інтересів дітей.

Однак, не погодившись з рішенням суду, мати дітей подала апеляційну скаргу на рішення місцевого суду та Постановою Дніпровського апеляційного суду від 21 травня 2025 року її апеляційну скаргу   було задоволено, рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 08 січня 2025 року скасовано та ухвалено нове судове рішення, яким у задоволенні позову батька було відмовлено.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позовних вимог батькові, апеляційний суд дійшов висновку про те, що позивач:

• не надав належних та допустимих доказів на підтвердження позовних вимог;
• не довів фактів забезпечення дітей необхідними умовами для проживання та розвитку; фінансової стабільності щодо утримання дітей, належного піклування про їх здоров`я, фізичний та моральний розвиток;
• не довів, що визначення місця проживання дітей разом із батьком відповідає якнайкращим інтересам дітей;
• не довів, що діти забезпечені необхідним одягом, взуттям, іграшками, шкільним приладдям, повноцінним харчуванням тощо;
• не довів, що діти мають належні побутові умови для проживання, розвитку – позивач не надав належних та допустимих доказів щодо оренди ним певного житла для проживання дітей, характеристики відповідного житлового приміщення, обладнання такого приміщення необхідними для кожного із дітей меблями тощо.

Також позивач не довів твердження, що строк оренди житла продовжено станом на час подання позову та на теперішній час. Отже, позивачем не доведено факт проживання дітей у прийнятних побутових умовах, забезпечення проживання дітей спальними місцями, відповідними меблями.

Крім того, батько в Німеччині має дохід лише у вигляді соціальної допомоги як біженець та по догляду за дитиною і дитиною з інвалідністю; іншого доходу, не пов`язаного з соціальними виплатами, позивач у Німеччині не  має.

Водночас апеляційний суд взяв до уваги лист органу опіки та піклування Краматорської міської ради про неможливість надання висновку щодо визначення місця проживання дітей. Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції безпідставно взяв до уваги думку дитини, якому на час допиту виповнилось повних 12 років, про бажання проживати разом з батьком, з огляду на те, що суд першої інстанції проводив спілкування з дитиною у режимі відеоконференції, що не виключає можливості впливу батька чи іншої сторонньої особи на дитину під час спілкування хлопчика з судом, що могло негативно вплинути на щирість та відвертість пояснень дитини. Спілкування районного суду з дитиною проводилось без участі педагога та/або спеціаліста психолога, який має відповідну кваліфікацію для проведення бесіди з дитиною для з`ясування дійсних бажань малолітньої особи.

Разом з цим апеляційний суд зазначив, що у судовому засіданні суду апеляційної інстанції мати дітей пояснила, що з червня 2022 року вона не проживає разом з дітьми у Німеччині, оскільки повернулась до України, де проходить службу у лавах Збройних Сил України. Вона вказує, що заборгованість за аліментами сплачує. Відповідачка зазначила, що дітей забирати до України не планує, у зв`язку з введенням в країні воєнного стану через збройну агресію російської федерації проти України, що є небезпечним для життя та здоров`я дітей, та вказала, що  не заперечувала раніше та не заперечує тепер щодо проживання дітей разом із батьком у Федеративній Республіці Німеччина. Відповідачка  не заперечує щодо проживання дітей з батьком і жодним чином цьому не перешкоджає. Про це свідчить і невчинення Відповідачкою будь-яких дій щодо визначення проживання дітей з нею (зустрічний позов про визначення місця проживання дітей з матір`ю не пред`являла). Позов щодо місця проживання дітей пред`явлений батьком, з яким діти і так фактично проживають в Німеччині. Більше ніж за рік до пред`явлення цього позову мати дітей повернулася до України, не вимагала та не вимагає зміни місця проживання дітей.

Твердження позивача про наявність у нього побоювань, що відповідачка може без його (батька) згоди вивезти дітей до України, ґрунтуються на припущеннях, позивач не довів та апеляційний суд не встановив існування спору між позивачем та відповідачкою щодо місця проживання дітей на час пред`явлення позову, на час розгляду справи місцевим чи апеляційним судами.

Не погодившись з рішенням апеляційного суду батько дітей подав касаційну скаргу до Верховного Суду України в якій зазначив, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку про те, що житловий договір  оренди від 01 травня 2022 року, є неналежним доказом забезпечення дітей житлом. Договір оренди оформлявся через державну структуру, якою надавався переклад українською мовою. Гроші за оренду житла отримує господар житла від центру занятості. Договір продовжується автоматично. Відповідачка не заперечувала факт укладення договору оренди житла.

Апеляційний суд проігнорував той факт, що догляд за хворою дитиною з інвалідністю за німецькими законами і є роботою. Отримання соціальної допомоги та допомоги за доглядом за дитиною з інвалідністю  у Німеччині не може бути автоматичною підставою для відмови у визначенні місця проживання дітей. Також апеляційний суд не врахував ставлення відповідачки до своїх батьківських обов`язків, яка у червні 2022 року покинула дітей з батьком у Німеччині та повернулась до України і вступила до лав Збройних Сил України. В добровільному порядку мати дітей аліменти не сплачувала, допустила заборгованість. Наразі відповідачка вагітна та звільнена з лав Збройних Сил України.

Верховним Судом були встановлені наступні обставини по справі. 18 серпня 2015 року між Позивачем та Відповідачем зареєстрований шлюб, який згодом був розірваний. У сторін від шлюбу  народилось двоє синів. Відповідно до копії посвідчення, один з синів, є дитиною з інвалідністю. У квітні 2022 року сторони разом з дітьми виїхали за межі України до Федеративної Республіки Німеччина. У червні 2022 року мати повернулась до України, а діти залишились проживати з батьком у Федеративній Республіці Німеччина.

Наказом начальника ТЦК та СП матір призвали та направили для проходження військової служби під час мобілізації під час воєнного стану резервістів та військовозобов`язаних відповідно до списку. Згідно з довідкою, виданої командиром військової частини відповідачка перебуває на військовій службі у військовій частині. 27 квітня 2023 року Індустріальний районний суд м. Дніпропетровська видав судовий наказ про стягнення з матір на користь батька аліментів на утримання неповнолітніх дітей у розмірі однієї третини усіх видів його заробітку (доходу) щомісячно. Згідно з розрахунком заборгованості зі сплати аліментів з матері на користь батька за період з 08 грудня 2022 року до 31 липня 2023 року сукупний розмір заборгованості становить 188 499,20 грн.

Відповідно до копії тимчасового посвідчення військовозобов`язаного позивач непридатний до військової служби  з виключенням з військового обліку, ст. 8а Міністерства оборони України № 2-94.

Центром зайнятості округу Тюбінген батькові затверджено матеріальну допомогу, також батько отримує матеріальну допомогу для догляду за дитиною з інвалідністю. Відповідно до листа органу опіки та піклування Краматорської міської ради  родина позивача виїхала з м. Краматорськ і переїхала до Німеччини. Мати вступила до лав Збройних Сил України. Діти залишились проживати в Німеччині разом  з батьком. Орган опіки та піклування не має можливості згідно з частиною п`ятою статті 19 СК України обстежити умови проживання батька дітей, у зв`язку із тим, що він проживає у Німеччині, а матері – у зв`язку із тим, що вона перебуває на військовій службі, а також не має можливості з`ясувати думку дитини. Отже, орган опіки та піклування не може надати обґрунтованого висновку про визначення місця проживання дітей.

При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (згідно з рішенням MAMCHUR v. UKRAINE, №10383/09, § 100, ЄСПЛ, від 16 липня 2015 року).

Відповідно до статті 160 СК України місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків. Місце проживання дитини, яка досягла десяти років, визначається за спільною згодою батьків та самої дитини. Якщо батьки проживають окремо, місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років, визначається нею самою.

Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення (частина перша  статті 161 СК України).

Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судами необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору. Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

Відповідно до статті 171 СК України дитина має право на те, щоб бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї, посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні між батьками спору щодо її місця проживання. Суд має право постановити рішення всупереч думці дитини, якщо цього вимагають її інтереси. Водночас у частині шостій статті 19 СК України передбачено, що суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини.

З огляду на введення воєнного стану в Україні, вирішуючи спори, що стосуються прав та інтересів дитини, першочерговим завданням держави є забезпечення її безпеки і права на життя. Сам факт запровадження на території України воєнного стану не є достатньою підставою для визначення місця проживання дитини з одним із батьків. Водночас обставини, пов`язані із безпекою дитини та наслідками бойових дій є істотними, підлягають встановленню та оцінці судом. При вирішенні спору про місце проживання дитини під час воєнного стану суди мають оцінювати всі обставини справи в їх сукупності, застосовувати гнучкі підходи до ухвалення рішення у справі з урахуванням найкращих інтересів дитини, балансу між інтересами дитини та правами батьків на її виховання (це зазначено в постанові Верховного Суду  від 14 червня 2023 року у справі № 760/31518/21 (провадження № 61-5668св23).

Факт проживання дитини за кордоном (незалежно від того чи вивезена дитина за кордон до звернення до суду з позовом про визначення місця її проживання чи після) не впливає на вирішення судами України спору про визначення місця її проживання. Повернення дитини в Україну не є передумовою для вирішення спору між батьками про визначення місця проживання такої дитини. Проживання дитини за кордоном не є самостійною підставою для відмови у позові про визначення місця проживання такої дитини разом з одним з батьків в Україні.

Передбачена частинами четвертою та п`ятою статті 19 СК України обов`язковість висновку органу опіки та піклування у відповідних категоріях цивільних справ не може абсолютизуватися. У разі, якщо з тих чи інших причин такий висновок отримати не можна, суд має вирішити спір за наявними у справі доказами. Якщо з тих чи інших причин орган опіки та піклування відмовиться надати свій висновок у справі, де за приписами частин четвертої та п`ятої статті 19 СК України надання ним такого висновку є обов`язковим, ця обставина не означає неможливості розгляду та вирішення спору.

Протилежний підхід є рівнозначним відмові у доступу до правосуддя і означав би порушення положень статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зазначений підхід має загальний характер і є цілком справедливим для випадків, коли не було отримано письмового висновку органу опіки та піклування при розгляді справ, де участь органу опіки та піклування є обов`язковою, з огляду на неможливість надати такий висновок, зокрема, у зв`язку із перебуванням дитини за межами країни, перебуванням дитини на непідконтрольній території, неможливості встановити місце фактичного перебування дитини з одним із батьків тощо (це зазначено в постанові Верховного Суду  у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22).

Про необхідність заслуховування думки дітей, які досягли певного віку, та її врахування при вирішенні спорів про відібрання дітей зазначено, зокрема, у рішенні ЄСПЛ від 18 грудня 2008 року у справі «Савіни проти України» (заява 39948/06).  У параграфі 59 цього рішення вказано, що суд також зауважує, що на жодному етапі провадження у справі судді не заслуховували дітей. Проте, при вирішенні питань, які стосуються її життя, дитині, здатній сформулювати власні погляди, має бути забезпечено право вільно висловлювати ці погляди з усіх питань, що її стосуються, причому поглядам дитини приділяється належна увага згідно з її віком і зрілістю.

Результат аналізу наведених вище норм права, практики ЄСПЛ дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, насамперед повинні бути враховані інтереси дитини, виходячи з об`єктивних обставин спору.

Верховний Суд зазначив, що згідно з пунктом 64 розділу 6 принципів Комітету міністрів Ради Європи щодо правосуддя, дружнього до дітей, під час опитування дитини суд залучає кваліфікованого фахівця, наскільки це можливо. Водночас відповідно до пункту 72 розділу 6 принципів Комітету передбачена можливість для суду дозволяти дитині не давати свідчення, з урахуванням найкращих інтересів і добробуту дітей.

Колегія суддів вважає, що суд першої інстанції створив всі умови для реалізації права дитини бути заслуханою у спосіб, який суд правильно визначив як можливий під час триваючої війни, коли дитина перебуває на території іншої держави, яка надає прихисток громадянам України.

Крім того, апеляційний суд помилково посилався на те, що позивач не довів та апеляційний суд не встановив існування спору між позивачем та відповідачкою щодо місця проживання дітей на час пред`явлення позову, на час розгляду справи місцевим чи апеляційним судами, з огляду на таке.

У постанові Верховного Суд від 29 листопада 2023 року у справі № 757/555/22 вказано, що «Верховний Суд не погоджується з висновком суду апеляційної інстанції про те, що в цій справі відсутній спір між батьками з приводу визначення місця проживання дитини та зауважує:

– по-перше, у випадку, коли суд уважає, що в справі відсутній предмет спору, то суд своєю ухвалою закриває провадження  в справі (пункт 2 частини першої статті 255 ЦПК України), а не відмовляє в задоволенні позову;

– по-друге, відсутність спору характеризується тим, що між сторонами не залишається неврегульованих питань, а тому задоволення матеріально-правової вимоги позивача за такої ситуації є недоцільним та таким, що не призведе до виникнення бажаних позивачем наслідків, які вже досягнуті сторонами з урахуванням їх домовленості між собою.

Натомість у справі, яка переглядається, пред`явлення  батьком позову про визначення місця проживання дитини з матір`ю та подальше оскарження відповідачем рішення про задоволення цього позову в апеляційному порядку дає підстави для висновку, що між сторонами наявні неврегульовані питання щодо визначення місця проживання дитини».

В результаті Верховний Суд вирішив касаційну скаргу батька задовольнити, постанову апеляційного суду скасувати, а рішення Індустріального районного суду м. Дніпропетровська від 08 січня 2025 року залишити в силі.

Отже, проживання дитини за кордоном не є підставою для відмови у визначенні місця проживання з одним з батьків. Відсутність висновку органу опіки не перешкоджає розгляду справи. Суд заслуховує думку дитини, зокрема через відеоконференцію, без обов’язкової участі психолога. Пред’явлення позову та його оскарження підтверджує наявність спору між батьками. При цьому зазначене працює як для матері, так і для батька.

Отже, радимо у спорах про визначення місця проживання дитини, особливо коли батьки перебувають у різних країнах або дитина проживає за кордоном, завжди виходити з інтересів та безпеки дитини, збирати всі доступні докази належних умов її життя та розвитку, а при неможливості отримати обов’язковий висновок органу опіки не відкладати звернення до суду. Він ухвалює рішення на підставі наявних даних, враховуючи думку дитини відповідно до її віку та зрілості.