Як Луганщина із “золотої акції” перетворилася на “вовчий квиток”: розмова з автором книги “Пост-Луганщина” Андрієм Зайцевим (продовження)

Ми продовжуємо спілкуватися з автором книги “Пост-Луганщина” Андрієм Зайцевим. Говоримо про унікальність регіону, події переломного 2014 року, історичний канон сприйняття східних областей України, постісторію та стереотипи, які потрібно зруйнувати.

Першу частину нашого матеріалу читайте за посиланням.

Область-комуна

Пане Андрію, у чому Ви вбачаєте унікальність Луганщини?

Вона для мене завжди була і залишається унікальним регіоном, який я називаю “область-комуна”. Це не ярлик і не оцінка, а просто спроба зрозуміти, як історично сформувався її характер. Якщо Донецька область — це “область-корпорація” зі своєю жорсткою інтегрованістю, а Дніпровська — “область-клан” із притаманною їй системою родинних зв’язків, то Луганщина розвивалася по-іншому. Її логіка базувалася на більш децентралізованих засадах, на комунальних принципах співіснування.

Для мене важливо показати, що Луганщина — це не тільки про трагічні події чи стереотипи. Це регіон із власною ідеологією та логікою розвитку, яка не суперечить українській загальній ідеї. Так, у нас є своя специфіка, свої виклики. Але це не робить нас гіршими.

Я пишу про це, бо переконаний, що розуміння таких нюансів допомагає створювати більш цілісну картину. Сучасні книги, які описують історію, є базою для майбутнього. Вони фіксують події, дають їм оцінку й формують політичний бекграунд, на якому можна будувати майбутнє. І в цьому процесі Луганщина має звучати впевнено та гідно.

Ви згадуєте Бориса Грінченка як визначну постать в контексті українського державотворення. А чи є у вашому дослідженні згадки про інших видатних осіб, пов’язаних із Луганщиною, які відіграли значну роль у становленні сучасної України?

Так, у книзі я згадую людей, які зробили важливий внесок у розвиток української державності, і серед них є ті, хто походить з Луганщини або чия діяльність була тісно пов’язана з цим регіоном. Зокрема, це Микола Руденко — видатний український дисидент, голова Української Гельсінської спілки, а також Іван та Надія Світличні, які за свої проукраїнські погляди зазнали репресій у 1960-х роках. Ці люди були ідеологічними лідерами, мучениками, і їхній вклад важко переоцінити. Проте моя основна увага була зосереджена на 90-х роках.

Щодо політиків, таких як Єфремов, Тихонов та інших депутатів, котрі обиралися від Луганщини, їх внесок у розвиток сучасної української держави, безумовно, можна оцінювати по-різному. І це складне питання, яке кожен читач мусить вирішити самостійно, ознайомившись із книгою. Я, наприклад, вважаю, що Тихонов справді активно розвивав ідеї місцевого самоврядування та доносив їх до високих посадовців, зокрема до Кучми. Одним з таких аспектів була ідея двопалатного парламенту

І федералізації?

Так, і коли ми сьогодні говоримо про федералізацію або ж про можливі відокремлення, потрібно розуміти, що це не з’явилося в вакуумі. Така ідея мала передумови, і я намагаюся ці передумови пояснити у своїй книзі. Люди, які потім стали відомими як сепаратисти, не виникли просто так, без жодних причин. І тому важливо, щоб це не було сприйнято як спроба виправдати їхню діяльність, але й не можна спрощено казати, що це просто “зрада”. Замість цього, ми маємо розглядати всі ці питання з історичної та соціально-політичної точки зору, аби зрозуміти, чому це стало можливим.

Коли хтось каже: “Віддайте Луганську та Донецьку області, навіщо нам ці сепаратисти”, це питання набагато складніше, ніж здається на перший погляд. Подібні твердження часто базуються на догматах та цементованих стереотипах, які формують замкнене коло мислення, з якого важко вирватися.

Як і питання про так званих “сепаратистів”, на яке не існує простих відповідей, це є частиною більш глибокої проблеми. Виникає логічне запитання: за що ж ми тоді воюємо? І хоча можна спробувати знайти пояснення, чому так сталося, ці пояснення завжди будуть складними та багатогранними. Вони вимагатимуть врахування історичних, політичних і соціальних факторів, без яких ситуацію неможливо зрозуміти повністю.

Етап постісторії Луганщини

А що означає префікс “пост” у назві Вашої книги?

Префікс “пост” відображає ситуацію, в якій опинилася Луганщина після окупації. Коли ми говоримо про “постісторію”, маємо на увазі, що на сьогоднішній день реальність Луганщини не має чіткої визначеності. Це територія, де процеси, які зазвичай вважаються життєвими — соціальні, економічні, політичні — фактично зупинилися. Окупанти і колаборанти лише імітують діяльність, але насправді нічого не відбувається. Луганщина зараз знаходиться в такому стані, що можна порівняти з небіжчиком, якого нарядили у святковий костюм, але воно не живе.

Це період «постісторії» для регіону. І хоча в такій ситуації немає активного розвитку, територія продовжує існувати — і це теж частина реальності, яку ми не можемо ігнорувати. Надалі можна буде говорити про “мета-Луганщину” або “транс-Луганщину”, розширюючи ці межі, аби краще описати зміни, що відбуваються у регіоні. Але на цей момент, з політичної та соціальної точки зору, Луганщина перейшла в стан постісторії, де немає ані руху вперед, ані виходу назад.

Чим забезпечується фактологічність Вашої книги?

Для забезпечення фактологічності я користувався даними з різних офіційних джерел. Для опису виборчих процесів на Луганщині я спирався на дані Центральної виборчої комісії, використовував статистику від Облстата. Інформацію також черпав із сайту обласної державної адміністрації. Всі ці дані взяті з відкритих джерел, і вони слугують основою для висновків, які я роблю в книзі.

Найбільшу ж цінність становлять саме висновки з цих цифр, а не самі цифри. Крім того, в книзі я використав і елементи усних історій, що дає можливість краще передати переживання людей, їхні розповіді та досвід.

Оral history – популярний нині метод в європейській історіографії…

Так, я намагався скористався найсучаснішими історичними дослідницькими інструментами для збору і аналізу матеріалу.

Як довго Ви збирали ці дані?

Я збираю матеріали все життя. Це постійний процес, який завжди був на очах. Кожен період історії Луганщини приносив нові події, які потім ставали частиною великої картини. То Данилов в 90-х боровся з кимось у Луганську, то Єфремов з’явився, то Янукович став важливою фігурою. Збирати інформацію — це процес, який ніколи не закінчується. Він постійно триває, і навіть сьогодні можна побачити нові фрагменти пазла, які інтегруються в загальний контекст.

У книзі немає ілюстрацій. Чому ви вирішили не використовувати графічні елементи?

Як кажуть, будь-яка візуалізована формула може скоротити кількість читачів вдвічі. Тому я вирішив не використовувати графічні елементи або будь-які відступи від основного тексту. Ілюстрації та графіка можуть непередбачувано впливати на процес читання, відволікаючи від головного змісту. Моя мета — щоб читач повністю занурився в текст і самостійно дійшов до висновків, не покладаючись на зовнішні візуальні опори.

Альтернативний погляд на історію регіону

“Пост-Луганщину” можна вважати підручником історії?

Книжка має два основні аспекти — політологічний і соціологічний, а не суто історичний. Я не історик, я більше політолог, тому для мене важливіше не лише описувати події, а й аналізувати політичні процеси, що відбувалися на Луганщині, та їхній вплив на суспільство. Моя мета — зрозуміти, як ці процеси формують реальність, в якій ми живемо, і як вони взаємодіють з політичною ситуацією в Україні в цілому.

Книга може бути цікава молоді та використовуватися як навчальний посібник для студентів політологічних спеціальностей. Зазвичай класичні посібники важкі для сприйняття, а моя книга подає історію Луганщини в стилі фанк. Я сподіваюся, що ця історія буде цікава представникам усієї української землі, адже Луганщина — це також українська земля. Вона має значення не лише для Луганщини, а й для всієї України, і сприйняття Луганщини в українському суспільстві дає ключ до розуміння самої України в світі.

Книга демонструє власний погляд на події, щодо яких у суспільстві вже склався певний історичний канон. Зокрема, його сформували історики Лариса Якубова, Станислав Кульчицький, Сергій Плохій…

Разом із тим, навіть найвідоміші фахівці можуть припускатися помилок, особливо в деталях, які стосуються регіональної специфіки. Наприклад, Сергій Плохій, визначний історик України зі світовим ім’ям, у своїх працях пише, що на схід від Луганська розташоване місто Рубіжне. Проте, насправді Луганськ – це найсхідніше українське місто. Східніше Луганська знаходиться лише Ростов-на-Дону, все інше – західніше…

Подібні неточності свідчать не про непрофесійність, а радше про складність глибокого розуміння місцевої історії та географії, особливо для тих, хто тривалий час живе за кордоном. Однак такі “ляпи” з боку провідних істориків демонструють, наскільки важливою є участь місцевих дослідників у формуванні національного історичного наративу. Вони мають допомагати уникати помилок і доповнювати історичну картину важливими деталями, які можуть бути непомітними для дослідників ззовні.

Кажуть, вдала книга може бути переказана одним висловом…

“Пост-Луганщина” одним реченням

І що це за вислів для “Пост-Луганщини”?

Суть моєї книги можна звести до одного питання: як Луганщина, маючи потенціал стати “золотою акцією” в політичних і економічних процесах України, перетворилася на “вовчий квиток”?

Це питання розкриває ключову ідею: Луганщина могла стати посередником між різними регіональними елітами — донецькими, дніпровськими, харківськими, а також між впливами Києва та Москви. Вона мала шанс грати роль регіону, який забезпечує баланс і надає перевагу одній чи іншій стороні, залишаючись при цьому на проукраїнських позиціях.

Однак цього не сталося. Чому? Можливо, луганські еліти виявилися недостатньо вправними або їм просто не поталанило. Замість того, щоб перетворитися на “золоту акцію”, яка могла б приносити вигоду всій країні, Луганщина стала “ведмежим закутком” — територією, яку часто вважали проблемною і покладали провину за все, що відбувається, на місцеві еліти. Ці еліти, своєю чергою, виявилися найслабшими серед усіх, опинившись в умовах, коли вони не мали достатніх ресурсів, щоб впливати на ситуацію.

Чи висвітлюєте Ви у своїй книзі події, пов’язані зі зміною влади у 2014 році?

Так, третя частина книги присвячена подіям, які відбувалися з 2014 до 2024 року. Це час початку Євромайдану в Луганську, який, до речі, був невеликим за масштабом. Ярослав Мінкін (луганський поет, громадський діяч), Костянтин Скоркін (луганський політолог), Костянтин Реуцький (луганський громадський) – ядро було десь у 10-20 осіб.

Далі йде загострення ситуації навесні 2014 року. Зокрема, я описую момент, коли вперше було захоплено будівлю обласної ради, і відомий московський руфер Прокопов заліз на її дах.

Значущою подією стало проросійське зібрання 5 березня біля пам’ятника Тарасу Шевченку. Воно було досить неоднозначним. На цьому мітингу виступав народний депутат України Сергій Струк. Він заявляв про підтримку “єдиної і неподільної України”, хоча його, представника “Партії регіонів”, зустріли свистом і незгодою. Люди, які були в натовпі, були доволі специфічні: багато з них мали характерні тюремні татуювання.

Мені здається, Струк і ті, хто організовував ці події, були доволі вправними психологами. Вони швидко зрозуміли, що ситуація радикально змінилася, і вже за два місяці ці самі люди кардинально змінили свою позицію, пристосовуючись до нових умов.

Однак важливе питання полягає в іншому: чи представляли ті, хто тоді вийшов на мітинги й голосував на так званому референдумі, усю Луганщину? Ми цього ніколи не дізнаємося. Ймовірно, це була незначна кількість людей, яка не могла бути репрезентативною для всього регіону.

Ключовий момент у цій історії — те, що місцеві еліти вже тоді бачили вплив Москви. Вони розуміли, що Кремль працює у довгостроковій перспективі. Це стало очевидно на початку 2015 року, коли більшість польових командирів було ліквідовано. Місцеві політики, щоб зберегти себе, намагалися лавірувати між Києвом і Москвою, але програли цю битву ще 5 березня 2014 року.

З цього моменту луганська еліта вже не контролювала нічого. Водночас близько 80% населення регіону залишалися осторонь цих подій. Виникає питання: чому ці люди не вийшли захищати свої інтереси та Українську державу? Чому вони не стали активними учасниками процесів? Це проблема відчуженості, низького рівня включеності населення у політичні процеси. Можна сказати, що з 5 березня 2014 року почалася “постлуганська епоха”. Це момент, коли Луганщина перестала бути суб’єктом подій і стала об’єктом зовнішніх впливів.

Як буде поширюватися книга? Ви плануєте передати її у бібліотеки?

Ми маємо кілька варіантів розповсюдження книги. Так, передамо її в бібліотеки, щоб доступ до “Пост-Луганщини” був у всіх бажаючих. Також роздамо примірники лідерам громадської думки, оскільки важливо, щоб ця тема була почута й обговорена на всіх рівнях. Щодо комерційних засад, можливо, частина книги буде доступна для продажу, щоб забезпечити фінансування подальших проєктів. Вірю, що навіть якщо слово “Луганщина” чи “Пост-Луганщина” стане більш помітним в інформаційному просторі, від цього виграють всі. Це дасть шанс краще зрозуміти реальність, з якою ми стикаємось, і відновити зв’язок із цією частиною України.