Як помирає індустрія і народжується фінансовий хаб: урок Люксембургу для України (продовження)

ІА”ФАКТ” вже писало про люксембурзький кейс, що ламає популярну ілюзію, ніби країна або “рятує свою промисловість”, або приречена на деградацію. Люксембург обрав третій сценарій. Він не врятував металургію, але й не дозволив їй зламати державу разом із собою. 

Стара економіка згорталася, але це згортання було організованим і керованим, без соціального вибуху. А паралельно, крок за кроком, країна будувала нову модель  – не на базі “чарівних податкових ставок”, а на правилах, інституціях, фінансовій інфраструктурі та юридичній довірі.

LuxLeaks: як Люксембург став податковою проблемою Європи

Але цей шлях не був стерильним. Навпаки, у певний момент Люксембург став майже токсичним словом у політичній лексиці Євросоюзу. Найгучнішим скандалом став LuxLeaks  – історія, яка показала Європі, як саме маленька держава може стати центром великої гри на податковій базі.

У 2014 році Міжнародний консорціум журналістських розслідувань (ICIJ) опублікував матеріали на основі витоку документів PricewaterhouseCoopers, однієї з найбільших у світі аудиторських і консалтингових компаній. Ці документи демонстрували, як у 2002–2010 роках Люксембург масово видавав транснаціональним корпораціям конфіденційні податкові рішення, так звані tax rulings. 

Це виглядало не як поодинокі “особливі домовленості”, а як індустрія: країна фактично пропонувала великому бізнесу податкову інженерію у форматі держпослуги. Саме тому LuxLeaks став не просто скандалом, а політичним вибухом.
Важливо уточнити: сам механізм tax ruling не є злочином. У багатьох країнах компанії можуть звертатися до податкових органів із проханням пояснити наперед, як буде трактуватися певна корпоративна структура чи фінансова операція. Це спосіб зменшити ризики і уникнути конфліктів із податковою в майбутньому. 

Але проблема LuxLeaks була не в самому інструменті, а в масштабі й ефекті. Документи показали, що через такі rulings компанії могли зводити ефективне оподаткування до символічних величин – і це вже виглядало не як “податкова ясність”, а як системна оптимізація, яка висмоктує доходи з інших європейських держав.

Механіка, яку продемонстрував LuxLeaks, насправді доволі проста. Прибуток виникав там, де податки нижчі, навіть якщо реальна економічна діяльність відбувалася в іншій країні. Найтиповіші схеми зводилися до двох “трубопроводів” переміщення прибутку.

Перший – внутрішньогрупові позики. Люксембурзька структура корпорації формально видає кредит дочірній компанії, наприклад, у Франції чи Німеччині. А потім французька чи німецька компанія платить відсотки, які стають витратами і зменшують оподатковуваний прибуток у країні з високими ставками. Тобто прибуток “витягується” звідти й переноситься туди, де податок нижчий.

Другий – роялті за інтелектуальну власність. Права на бренд, технологію чи патент “паркуються” у люксембурзькій структурі. А дочірні компанії в інших країнах платять їй роялті. В результаті прибуток знову концентрується в Люксембурзі – не тому, що там створюється продукт, а тому, що там юридично оформлена “власність” на нього.

Для корпорації це виглядало як бухгалтерські чисті й юридично акуратні операції. Для великих країн єврозони  – як експорт податкової бази, коли держава утримує дороги, суди, інфраструктуру й ринок праці, але податок із цього прибутку врешті сплачується в іншій юрисдикції. 

Саме тому реакція Франції, Німеччини та інших країн була такою жорсткою: вони сприйняли люксембурзьку модель як форму податкової конкуренції, яка підривала бюджети великих економік, навіть якщо формально частина схем вкладається в рамки єдиного ринку.

Євросоюз після LuxLeaks намагався перевести цю проблему з політичної площини у юридичну – через інструмент державної допомоги (state aid). Логіка Брюсселя була така: якщо податкове рішення дає компанії вибіркову перевагу, це може бути трактовано як прихована форма державної підтримки, яка порушує правила конкуренції. 

Так з’явилися резонансні справи. У 2015 році Єврокомісія ухвалила рішення щодо Fiat Finance and Trade, заявивши, що Люксембург надав компанії селективну податкову вигоду і має стягнути несплачені суми.
У 2017 році аналогічна логіка була застосована у справі Amazon: Комісія заявила, що податкове рішення дозволило компанії штучно перекидати прибутки всередині групи й уникати значної частини оподаткування.
У 2018 році Комісія винесла рішення у справі Engie, стверджуючи, що структура дозволяє уникнути оподаткування більшої частини прибутків протягом тривалого періоду.
Але саме суди показали головну проблему: те, що виглядає токсично й несправедливо політично, не завжди легко довести юридично. Для рішення в рамках state aid потрібно довести селективність переваги й конкретний механізм, який порушує правила. 

У справі Amazon Генеральний суд ЄС у 2021 році скасував рішення Єврокомісії. Це стало сигналом про те, що “прибити” всю модель Люксембургу через інструмент державної допомоги не так просто, як здається на рівні суспільного обурення.
У результаті стратегія ЄС поступово змістилася. Зменшилася кількість спроб воювати через state aid  та збільшилася кількість кроків у напрямку прозорості та уніфікації правил. 

Найважливішим практичним наслідком LuxLeaks стала директива DAC3, яка ввела обов’язковий автоматичний обмін інформацією щодо транскордонних податкових рішень та advance pricing arrangements. Її сенс простий: якщо держава видає таке рішення, інші країни ЄС повинні про це знати, а не дізнаватися з витоків журналістів.

Після LuxLeaks: фінанси як база, технології як друга опора

Таким чином LuxLeaks показав не тільки “гріх Люксембургу”, а слабке місце конструкції Євросоюзу загалом: ринок і капітал – спільні, а податкова база – національна. І тому країни конкурують за прибутки, інколи на межі політичної терпимості. 

Після 2014 року Люксембург змушений був балансувати: залишитися фінансовим центром, але поступово знімати з себе імідж внутрішнього податкового раю, бо репутаційна ціна й регуляторний тиск стали такими ж важливими, як податкові умови.

Паралельно Люксембург намагався зробити ще одну важливу річ: диверсифікувати економіку, щоб не залишитися заручником лише фондів і банків. Тут він діє дуже прагматично. Країна будує другу опору – технологічну економіку, яка виростає з фінансового сектора: фінтех, RegTech, кібербезпеки, ШІ і економіки даних. 

Це не “стартапи заради моди”, а логічне продовження фінансового хаба: якщо країна обслуговує трильйони євро активів, їй потрібні не лише юристи й банкіри, а й інженери, цифрові платформи для контролю дотримання правил, системи електронної ідентифікації клієнтів, автоматизовані механізми перевірки походження коштів, потужний кіберзахист і аналітика ризиків, яка дозволяє відстежувати підозрілі операції та запобігати фінансовим зловживанням.

За даними Startup Luxembourg, у грудні минулого року в країні було понад 800 стартапів, із них 690 мали штаб-квартиру саме в Люксембурзі. Торік з’явилося 58 нових стартапів, а сумарно люксембурзькі компанії залучили близько €1,8 млрд у понад 570 раундах фінансування. Для великих столиць ці цифри можуть виглядати не надто вражаючими, але для країни з населенням близько 690 тисяч людей це дуже висока щільність.
Крім того, важливо, що це не “екосистема на папері”. У Люксембурзі працює LHoFT (Luxembourg House of Financial Technology)  – публічно-приватний фінтех-хаб, який з’єднує стартапи з банками та регуляторним середовищем. 

За даними самого LHoFT, з 2017 року через нього пройшло понад 200 фінтех-компаній. Це ключовий момент: у Люксембурзі стартапи не воюють із фінансовим сектором, вони вбудовуються в нього як технологічні підрядники, що дозволяє їм швидше масштабуватися.

Держава теж не обмежується красивими словами. Так, програма Fit 4 Start під егідою Міністерства економіки дає стартапам до €150 000 equity-free funding  – тобто без передачі частки, плюс акселерацію й доступ до партнерської мережі. Це дуже сильний інструмент “державного розгону”: він дозволяє компанії пройти найризикованішу фазу, коли продукт ще сирий, але команда вже потребує грошей.
Крім фінтеху, Люксембург робить ставку і на нетипову для такої маленької країни нішу – space economy. Тут працює Luxembourg Space Agency, а також ESRIC (European Space Resources Innovation Centre), створений у партнерстві з Європейським космічним агентством. Для мікродержави це виглядає як стратегія: якщо ти не можеш конкурувати розміром ринку, ти можеш конкурувати спеціалізацією і правилами гри в нових галузях.
У підсумку люксембурзька стартап-екосистема не виглядає як “європейська Кремнієва долина”. Але вона працює як надбудова над фінансовим хабом: там, де обертаються трильйони, неминуче з’являється попит на технологічну інфраструктуру. Саме зв’язок “фінанси як магніт – технології як надбудова” робить модель Люксембургу стійкішою, ніж у класичних податкових юрисдикціях, які закінчуються на реєстрації компаній.

Чому Люксембург можна наслідувати лише частково

Для нас тут є дуже практичний урок: Україна має шанс перезапустити економіку, але масштабне залучення капіталу й створення великого фінансового хаба без інтеграції в єдиний ринок – надскладне завдання. 

ЄС має механізм “паспортингу”: якщо фінансова компанія отримала ліцензію в одній державі ЄС, вона може працювати в інших країнах без повторної реєстрації. Це критична перевага, яка знижує бар’єри й дає бізнесу можливість масштабуватися. Країни поза ЄС такого доступу не мають, і компаніям доводиться створювати окремі структури в кожній державі, що ускладнює й здорожує роботу.

Саме тому членство в ЄС або глибока інтеграція з його правилами є критично важливою умовою, якщо говорити про справжній фінансовий хаб, а не про локальний ринок. Без цього Україна може стати сильним центром у вузьких нішах: зокрема, у регтеху, рішеннях для комплаєнсу, сервісах для реконструкції або технологіях фінансової автоматизації. Але масштабно обслуговувати європейський капітал без доступу до спільного ринку практично неможливо.

І є ще один момент, який часто недооцінюють. Інвестори, банки, фонди і великі компанії дивляться не тільки на податкові ставки. Їм потрібна передбачуваність: сильні суди, захист власності, антикорупційні гарантії, надійний фінансовий нагляд і комплаєнс. Це не “красиві слова”, а базова умова довіри. 

Якщо в країні правила можуть змінитися завтра, якщо суди слабкі, а корупційний ризик високий, жодні податкові стимули не компенсують небезпеку. У кращому разі країна притягне короткі спекулятивні потоки, у гіршому – зіпсує репутацію й опиниться під підозрою міжнародних регуляторів.

Саме тому люксембурзький урок для України звучить не як “знизьте податки і станете хабом”, а як “спочатку побудуйте інституції і довіру, а вже потім можна побудувати фінансову модель”.

При цьому і сам Люксембург не є “вічною формулою успіху”. Сьогодні його модель не вичерпана, але вона змінюється. Банківська таємниця й податкові лазівки втрачають значення через глобальні стандарти прозорості, автоматичний обмін даними та міжнародні мінімальні податки. 

Але ядро  – регульований, прозорий і масштабований хаб фінансових послуг – залишається релевантним. Тепер ставка робиться не на “тишу”, а на якість інфраструктури, спеціалізацію, технології та здатність адаптуватися до регуляторного тиску ЄС і глобальних правил.

Втім, у цієї історії є і менш глянцевий бік. Високий ВВП на душу населення не означає автоматично високий комфорт життя для всіх. Навіть після корекції цін на житло доступність житла в Люксембурзі залишається низькою. Дефіцит пропозиції та зростання населення створюють довготривалий тиск на ринок нерухомості. 

Через це дедалі більша частина працівників фактично не може дозволити собі жити всередині країни й змушена бути “комп’ютерами” – людьми, які щодня їздять на роботу з Франції, Бельгії чи Німеччини.
Така конструкція працює, поки стабільні сусіди, поки є транспортна інфраструктура і постійний приплив робочої сили. Але вона створює залежність. Якщо зовнішні умови змінюються, ризики стають не лише економічними, а й соціальними. 

У цьому сенсі Люксембург – не казка про “успіх назавжди”, а приклад моделі, яка потребує постійної адаптації: підтримувати довіру до правил, оновлювати регуляторну рамку, розширювати житлову пропозицію і паралельно диверсифікувати економіку, щоб не опинитися заручником одного сектора.

Тетяна Вікторова