Завершення війни в Україні, яке ми з нетерпінням очікуємо, поки що залишається відкритим питанням, бо жоден з ключових вимірів — військовий, дипломатичний, економічний чи міжнародний — не дозволяє навіть приблизно визначити можливу дату чи формат припинення бойових дій. Водночас ситуація в середині країни не стоїть на місці: під тиском війни змінюються баланси впливу, пріоритети бюджетної політики, соціальна структура, роль армії у суспільстві та ставлення до політичних інституцій. Багато рішень, які ухвалюються зараз як тимчасові, поступово набувають ознак постійних. Це означає, що архітектура післявоєнної України частково вибудовується ще до закінчення війни. Однак чи здатна вона витримати повоєнні виклики? Як зміниться держава після завершення бойових дій?
Політичне майбутнє і можливі сценарії закінчення війни
Мир не настає одномоментно, його досягнення є затяжним і суперечливим процесом, який розгортається на різних рівнях та часто не має чіткої дати початку чи завершення. Навіть після припинення бойових дій він залишається нестійким і вразливим до відкату. У багатьох випадках те, що зовні виглядає як завершення війни, фактично є паузою в конфлікті, у межах якої насильство знижується, але не зникає, а його потенціал зберігається в замороженому стані.
Примирення між сторонами та відновлення справедливості для жертв і злочинців не може бути досягнуте миттєво, і тим більше шляхом юридичних чи дипломатичних формул. Це процес, який потребує зміни поколінь і пов’язаний з тривалою трансформацією колективної пам’яті, наративів і політичної культури. Досвід післявоєнної Європи показує, що навіть у разі поразки однієї сторони та досягнення чітких мирних домовленостей, формування реального примирення між суспільствами триває десятиліттями. Наприклад, відносини між німцями й французами або між німцями й поляками довгий час залишалися напруженими, незважаючи на наявність офіційних угод. Проблеми минулого не зникали — вони поступово витіснялися або переосмислювалися новими поколіннями завдяки зміні підходів до історії, новій мові спілкування та взаємній залежності в межах спільного політичного простору.
У цьому питанні показовою є теза, сформульована південноафриканським політиком і дипломатом Яном Сматсом невдовзі після підписання Версальського договору у 1919 році. Він зауважив, що справжня робота над миром починається лише тоді, коли висихає чорнило на мирних угодах. Це означає, що досягнення угоди є лише початковим моментом процесу. Справжні труднощі з’являються після того, як зникає військова логіка й суспільство має самостійно створити нову конфігурацію взаємин — не під тиском сили, а на основі довготривалих політичних, економічних і соціальних процесів.
Після 1945 року класична модель війни, яка завершується формальним мирним договором, суттєво втратила свою частку в глобальній практиці. Значна частина збройних конфліктів завершувалася не юридично оформленими угодами, а тимчасовими перемир’ями, політичними компромісами або резолюціями міжнародних органів. Корейська та В’єтнамська війни, а також Ірано-Іракський конфлікт є прикладами того, що активна фаза насильства може бути припинена, але сам конфлікт не зникає. Його основи зберігаються, і можливість поновлення бойових дій залишається відкритою.
Часто причиною такого заморожування стає бажання учасників уникнути міжнародно-правових зобов’язань, які б обмежували їхні дії в майбутньому. Сторони користуються припиненням вогню як інструментом тактичної вигоди, щоб за кілька років, за зміни політичного контексту, здійснити повторну спробу реалізувати свої цілі силовим шляхом. Це створює ситуацію постійної непевності, коли відсутність бойових дій не означає відсутності війни, а формальне перемир’я не створює умов для ані довготривалого миру, ані для політичного врегулювання.
Закінчення війни в Україні може піти за «моделлю Південної Кореї»: з міжнародною військовою присутністю на її території, постійною підтримкою з боку США у вигляді розвідданих, фінансування та матеріально-технічної допомоги. У такій конфігурації українська держава зберігає демократичний лад, залучає ресурси для реконструкції, знижує ризики внутрішньої дестабілізації, навіть не маючи повноправного членства в НАТО чи ЄС. Одним з центральних елементів такої моделі стає використання заморожених російських активів обсягом 300 мільярдів доларів. Їхнє залучення до фінансування післявоєнного відновлення могло б стати запобіжником фінансової залежності від донорів і умовних програм. Разом з тим, реалізація цієї моделі потребує високого рівня політичної консолідації на Заході, юридичних рішень щодо вилучення російських коштів, а також стійкої керованості з боку самої України. Наразі всі ці передумови є або частковими, або не стабільними.
Інший ймовірний варіант закінчення війни може відбутися за аналогією з Ізраїлем. У цій моделі Україна не отримує гарантій безпеки у вигляді зовнішньої присутності, але зберігає контроль за внутрішньою безпекою шляхом нарощування власної військової потуги. Стратегічна логіка зводиться до того, що країна має бути достатньо озброєною, щоб забезпечити стримування самостійно. Це передбачає перетворення сектору оборони на структурний центр функціонування держави. За таких умов основна частина бюджету буде розподілятися на армію, оборонну індустрію та інфраструктуру безпеки.
Водночас демократичні інституції формально можуть зберігатися, але їхня автономія буде обмежена пріоритетами військової мобілізації. Такий режим функціонування ускладнює довгострокове економічне планування, поглиблює соціальну напругу та підвищує ризики мілітаризації внутрішньої політики. Зовнішня інтеграція у форматі ЄС і НАТО в цьому випадку залишається або замороженою, або відкладеною на невизначений період.
Найбільш вірогідним виглядає сценарій, подібний до грузинського, за яким Україна номінально залишається суверенною державою, продовжує отримувати часткову зовнішню допомогу, але не має реальних гарантій безпеки і не включена до політичної системи західної безпеки, зокрема поза межами механізмів НАТО і фактичного механізму стримування російського тиску. З часом у такій ситуації посилюється фрагментація політичного поля, зростає вразливість до внутрішніх конфліктів, знижується стабільність інституцій.
У політичній площині це означає поступову нормалізацію присутності проросійських наративів, поетапне зниження міжнародної підтримки, посилення вимог щодо «реалістичних компромісів». У довгостроковій перспективі цей сценарій створює передумови для реваншу — або інституційного, або електорального з наслідками, які безпосередньо вплинуть на зовнішньополітичний вектор країни. Сама по собі ця модель створює постійну зону невизначеності, в якій кожен етап політичного циклу супроводжується ризиком втрати суверенітету.
Нарешті, найгіршим варіантом розвитку подій є білоруський сценарій. Він можливий лише за умов кардинальної зміни позиції США та ЄС: повна відмова Вашингтона від підтримки України, втрата єдності Євросоюзу, розпад європейського консенсусу з українського питання. У такому випадку Київ може опинитися під безпосереднім тиском Москви, що змусить погодитися на її максималістські вимоги. Йдеться про капітуляцію не обов’язково військову, а політичну й інституційну. Росія отримує домінування без прямої окупації, але через нав’язування режиму політичної залежності, контроль за інформаційним простором, поступове знищення демократичного процесу. Це не лише втрата політичної автономії, а й докорінне перегрупування всієї архітектури міжнародної безпеки. За цього сценарію, західний світ втрачає довіру в Центрально-Східній Європі, а механізми стримування, створені після Другої світової війни, втрачають легітимність.
Політична структура, соціальна адаптація та демографічні ризики після війни
Період після припинення активної фази бойових дій не стане ні стабільним, ні однозначно керованим. Навпаки — саме тоді почнеться процес, у межах якого вирішуватиметься конфігурація нової політичної системи, структура суспільства, розподіл соціального ресурсу й визначення легітимних форм політичного представництва. Першим масштабним політичним процесом після завершення війни стануть загальнонаціональні вибори. Їх проведення не лише відновить базовий демократичний механізм, але й стане тестом на довіру до нинішньої влади в умовах посттравматичного суспільства. Виборча кампанія відбудеться в ситуації, коли країна почне відбудову, а частина населення залишатиметься за межами держави або не зможе брати участі у голосуванні через проблеми з документами, реєстрацією чи переміщенням.
На порядок денний вийде питання включення військовослужбовців у політичні процеси. Політичні партії змагатимуться за право представляти інтереси осіб, які брали участь у бойових діях, що не обмежиться участю окремих ветеранів у списках. Йтиметься про інституційну присутність: створення спеціальних платформ, нових політичних об’єднань або намагання інтегрувати військових у вже існуючі структури. Всі основні політичні сили використовуватимуть фігуру ветерана як інструмент впливу на електорат. Очікуваною стане поява кандидатів з військовим минулим, незалежно від їхньої попередньої політичної активності чи рівня підготовки до роботи в інституціях.
Паралельно можуть з’явитися ініціативи, спрямовані на створення окремої партії ветеранів або «людей в погонах». Це породжуватиме дискусії про потенційні загрози мілітаризації політичного простору. Однак сам факт формування політичної сили, яка базуватиметься на спільному бойовому досвіді, не є достатньою підставою для сценаріїв авторитарного реваншу. Проте використання цієї теми іншими гравцями з метою електоральної експлуатації є цілком ймовірним.
Паралельно з електоральною мобілізацією гостро постане вкрай важливе питання щодо повернення біженців, які під час війни виїхали за кордон. Це буде окрема політична проблема, оскільки на момент проведення виборів кілька мільйонів громадян залишатимуться за межами України. Їхня участь у виборчому процесі вимагатиме окремих інструментів — технічних, юридичних, інституційних. Питання організації голосування за кордоном стане індикатором того, чи розглядає держава біженців як повноцінну частину електорату, чи як фактор, який бажано ігнорувати з огляду на складність реалізації.
Водночас повернення українських біженців після війни не буде автоматичним, його не спричинять сам факт припинення бойових дій або апеляції до патріотизму. Люди оцінюватимуть низку практичних чинників, а також прогноз безпеки. Без чіткої довгострокової політики повернення та інтеграції держава зіштовхнеться зі збереженням високого рівня зовнішньої міграції, особливо серед молоді, жінок з дітьми й кваліфікованих фахівців. Емоційні аргументи не компенсують відсутності матеріальних умов.
Якщо не буде сформульовано окремої програми дій із залучення діаспори, Україна не лише втратить людський ресурс та отримає збільшення демографічної катастрофи, а й втратить зв’язок з частиною своїх громадян. Для повернення потрібна наявність житла, зрозумілий ринок праці, прозорі процедури доступу до адміністративних послуг і — ключове — гарантії неповернення до довоєнної інституційної рутини. Інакше частина біженців залишиться в країнах, де інституції працюють стабільно, навіть попри нижчий соціальний статус чи мовний бар’єр.
Крім того, після війни загостриться тема адаптації ветеранів. Зростатиме кількість осіб з фізичними й психологічними ураженнями, при цьому охоплення системою допомоги буде недостатнім. Частина осіб свідомо відмовлятиметься від звернення до фахівців, деякі спробують впоратись самостійно, не визнаючи критичності власного стану. В окремих випадках виникатиме зловживання алкоголем або повна втрата зв’язків з соціальним середовищем. При цьому проблема соціалізації буде ще ширшою. Ветерани, які до війни мали стабільну професію, можуть втратити можливість до неї повернутися.
Причиною стане не лише травма, а й зміна ієрархій цінностей. Попередня робота може виявитися фізично і психологічно неприйнятною. Водночас система ринку праці не буде гнучкою настільки, щоб запропонувати швидку професійну переорієнтацію. Без адаптивних інструментів, без індивідуалізованих рішень і без безпекових гарантій ця категорія залишатиметься в зоні підвищеного ризику — і для себе, і для середовища.
Крім того, повернення до «мирного» формату політики з класичними конфліктами еліт, міжпартійною боротьбою, публічним популізмом може викликати відторгнення в суспільстві, «наелектризованому» війною і втратами. При цьому умовні статуси «ветеран», «ухилянт», «ВПО» або «біженець» стануть не лише соціальним маркером, але й політичним.
Водночас післявоєнна Україна стикнеться з неминучим сплеском злочинності. У період повномасштабної війни формальні показники кримінальних правопорушень були знижені, проте ця статистика не відображає прихованої реальності, в якій соціальні деформації, поширення зброї, психічні травми та економічна маргіналізація створюють вибухонебезпечне середовище. Після завершення бойових дій країна отримає відкладену хвилю кримінальної активності, яка стане ще одним фронтом, але вже в межах самої держави.
Війна змінила суспільну структуру, зруйнувала стабільні соціальні зв’язки, підірвала інституційні механізми контролю. У мільйонів українців порушений доступ до медицини, психологічної підтримки, роботи й житла. Десятки тисяч повернуться з фронту, часто — з посттравматичними розладами, без перспектив на швидку адаптацію в мирному житті. Незаконне застосування дронів і наявність зброї, яка циркулюватиме поза обліком, буде важливим чинником ризику, який зробить конфлікти у побутовому, міжособистісному, майновому чи політичному вимірі значно небезпечнішими.
Проте злочинність не буде одноманітною. Частина проявиться як організований кримінал — через контроль над потоками гуманітарної й будівельної допомоги, рейдерство та зловживання під час реконструкції. Частина — як вуличне насильство, пограбування, крадіжки, конфлікти через ресурси, землю, житло тощо. Зокрема, особливого загострення можуть набути суперечки у звільнених територіях, де юридичні права часто будуть розмитими, а інституції — слабкими.
Водночас проблема не обмежиться винятково кримінальними діяннями. Йдеться про загальну кризу довіри до держави, небезпеку нормалізації насильства як методу вирішення конфліктів, а також відсутність ефективної правової відповіді. Втім правоохоронна система не має достатнього кваліфікованого кадрового та фінансового ресурсів аби ефективно боротися зі злочинністю. Спектр справ буде розмаїтим: від військових злочинів і колабораціонізму до дрібних майнових конфліктів і злочинів на ґрунті побутової агресії.
Наросте й ризик правового нігілізму. Частина населення, зневірена у можливості отримати справедливе рішення в суді, шукатиме альтернативні способи захисту своїх інтересів — через самоорганізацію, самосуд, неформальні «групи безпеки» тощо. Це може створити середовище, у якому легко з’являються нові форми напівзаконного насильства.
Особливої уваги потребуватимуть і питання адаптації ветеранів. Не можна допустити, щоб люди, які захищали державу, були маргіналізовані після війни. Водночас відсутність ефективної програми реабілітації, профілактики ПТСР, працевлаштування й психологічного супроводу створить умови, за яких окремі демобілізовані можуть потрапити у конфлікти із законом. Частина таких ситуацій вже фіксується в тилу, але після війни масштаб лише зросте.
Економіка України після війни
Завершення війни стане для України не завершенням кризи, а переходом до її нового етапу. У суспільній уяві кінець бойових дій часто асоціюється з поверненням до стабільності, проте з економічної точки зору це лише початок складного шляху, який вимагатиме точних рішень, стратегічної витримки, мобілізації ресурсів і ефективного політичного менеджменту з боку справжніх професіоналів.
Як мінімум перші п’ять післявоєнних років будуть періодом поступового відновлення, Україна в цей час лише почне повертатися до точок економічної активності. Шанс сформувати сильну, структурно нову економіку буде відкритим, але не автоматичним. Все залежатиме від того, як швидко й довго Україна залишатиметься в пріоритеті міжнародних партнерів і чи отримає вона пролонговану підтримку, здатну підкріпити не короткострокову стабілізацію, а довгострокове перезавантаження.
У 2024 році, навіть в умовах війни, Міністерству фінансів України вдалося залучити понад 41 мільярд доларів зовнішнього фінансування від одинадцяти партнерів з розвитку. У першому півріччі 2025 року уряд залучив ще 22 млрд доларів зовнішнього фінансування. При цьому Європейський Союз став основним донором, але ці обсяги допомоги були обґрунтовані наявністю активної війни. Після її завершення мотивації партнерів зміняться. Тому основними питаннями стануть: чи буде підтримка продовжена і на яких умовах. Якщо уряди інших держав не обмежаться заявами про солідарність і продовжать підтримку у вигляді довгострокових фінансових програм, типу умовного «Плану Маршалла 2.0», тоді існує шанс зберегти економічну життєздатність. Інакше країна може залишитися наодинці з внутрішніми руїнами й зовнішнім борговим тиском.
Якщо після завершення війни припиниться зовнішнє фінансування, уряд не зможе покривати значну частину бюджетних видатків, зокрема на соціальні виплати, пенсії, медицину, освіту, оборону та обслуговування боргу. У такому разі постане загроза різкого підвищення податкового навантаження, скорочення державних програм і зростання зовнішніх боргів. Натомість затвердження довгострокового плану відновлення, подібного за логікою до повоєнних програм економічної реконструкції в Європі, дасть змогу Держбюджету виконувати базові зобов’язання: фінансувати критично важливі видатки, соціальні виплати й пенсії, обслуговувати державний борг і брати участь у співфінансуванні відбудови.
Важливим є й те, що після завершення бойових дій повернення іноземного капіталу не буде автоматичним і потребуватиме чітко визначених умов. Прямі інвестиції з боку міжнародних партнерів можливі лише за наявності прозорої й публічно артикульованої програми реконструкції, стабільного нормативного середовища, незалежної системи правового захисту бізнесу та дієвих механізмів страхування політичних ризиків. За відсутності таких передумов Україна залишатиметься здебільшого об’єктом зовнішньої фінансової підтримки у вигляді кредитів, грантів і гуманітарних програм, а не рівноправним учасником економічних процесів. Перехід до моделі партнерства буде індикатором інституційної здатності держави забезпечити базові умови для сталого співробітництва.
Слід зазначити, що після війни темпи економічного відновлення будуть нерівномірними й залежатимуть від масштабу прямих втрат у кожному секторі. У перші роки після завершення бойових дій пріоритет зосередиться на галузях, які, попри втрати, зберегли елементи інфраструктури, експортні канали й виробничий досвід. До таких напрямів належить аграрний сектор — не тому, що він не зазнав ударів, а тому, що зберігає адаптивність, внутрішню диверсифікацію та здатність швидко запускати виробництво на вивільнених територіях.
У перші роки після припинення бойових дій внутрішній попит залишатиметься слабким. Це буде зумовлено зниженими доходами домогосподарств, високим рівнем зовнішньої міграції та нестабільністю споживчих очікувань. Навіть за умови поступового відновлення фізичного доступу до торговельної інфраструктури, показники роздрібної торгівлі та житлового будівництва залишатимуться на низькому рівні.
У секторі послуг економічна активність відновлюватиметься повільно, насамперед у напрямах, пов’язаних з логістикою, базовими медичними послугами, освітою та забезпеченням функціонування критичної інфраструктури. При цьому промислове виробництво зазнає найбільших обмежень. Частина потужностей буде втрачена остаточно, а решта потребуватиме рекапіталізації, заміни технологічного обладнання та стабільного електропостачання. Можливе відновлення діяльності окремих підприємств залежатиме від зовнішніх контрактів, доступу до кредитного ресурсу й темпів відновлення попиту.
Під час повномасштабної війни значна частина виробничих підприємств, розташованих у прифронтових або тимчасово окупованих регіонах, була змушена екстрено релокуватися. Частина бізнесу перемістилася до західних областей України, використовуючи інфраструктурну й логістичну близькість до європейських ринків, а частина — повністю перенесла операції за кордон. Після війни ці процеси матимуть неоднозначні наслідки. З одного боку, сформовані за роки нові виробничі ланцюги й локації можуть залишитися сталими, з іншого — повернення частини підприємств на схід стане можливим лише за умови гарантованої безпеки, доступу до ринків, фінансових стимулів і відновлення критичної інфраструктури. Питання, чи вдасться зберегти єдність економічного простору та збалансувати регіональний розвиток, стане одним з ключових у післявоєнний період.
Одним з напрямків промислового розвитку стане технологічна адаптація виробництв, які виникли або були розвинені під час війни. Йдеться передусім про галузі, пов’язані з безпілотною логістикою, системами дистанційного моніторингу, інженерною автоматизацією та мобільною інфраструктурою. Умовою їх масштабування стане перехід від воєнного контрактування до формального інтегрування в економіку мирного часу — через інвестиційні механізми, приватне виробництво та локалізацію елементної бази.
Скоріш за все одним з ключових елементів економічного відновлення України стане потенціал видобувного сектору. Країна має значні запаси стратегічно важливих ресурсів — титану, літію, марганцю, графіту, рідкісноземельних металів — попит на які зростає в умовах глобального переходу до низьковуглецевих технологій і розвитку зеленої економіки. Ймовірно, вже в перші роки почнеться оновлення кадастрової бази, запуск геологічного аудиту та підготовка до промислового освоєння найбільш перспективних родовищ.
Паралельно з цим зростатиме інтерес з боку європейських і азійських компаній, які отримають можливість заходити на ринок у форматі відкритих консорціумів. Держава поступово відійде від прямого управління активами і зосередиться на функції платформи — з правовим арбітражем, регуляторним супроводом і забезпеченням екологічного контролю. Видобувна галузь стане джерелом валютної виручки та створить нові точки зростання, насамперед у депресивних регіонах.
У структурі зовнішньої торгівлі продовжиться концентрація на сировинних позиціях. Україна залишиться залежною від експорту продовольства, металів і сировини. Диверсифікація товарного експорту залишатиметься обмеженою. Імпорт буде зростати швидше, ніж експорт, особливо у сферах енергетики, обладнання, медичних товарів і транспорту, що призведе до збереження дефіциту поточного рахунку. Валютна політика зосередиться на підтриманні стабільності курсу, балансуванні між гнучкістю обмінного курсу та контролем за інфляційними очікуваннями.
Після завершення бойових дій ринок праці функціонуватиме в умовах нестабільності та асиметрії. Велика частина працездатного населення залишатиметься за кордоном, а повноцінне повернення не буде масовим у короткостроковій перспективі. Це створить стійкий дефіцит кадрів у ключових сферах, передусім у технічному виробництві, будівництві, охороні здоров’я та освітньому секторі. Водночас рівень заробітних плат зростатиме нерівномірно: найшвидше — у сферах, пов’язаних з міжнародними програмами підтримки, грантовим фінансуванням або зовнішніми інвестиціями, тоді як внутрішньо орієнтовані галузі стикатимуться з обмеженими можливостями підвищення оплати праці.
Торгівля з Європейським Союзом залишатиметься пріоритетною. Продовження дії режиму безмитного доступу до ринку ЄС після 2025 року буде критичним фактором підтримки експорту. Якщо угоди буде переглянуто або обмежено, зросте ризик повернення до надмірної залежності від окремих товарів і регіонів. За наявності збереженого доступу, структура експорту буде поступово ускладнюватися — зростатиме частка обробленої продукції, знижуватиметься роль сировини, з’являтимуться нові формати промислової кооперації.
Важливим фактором буде й те, що після завершення війни не відбудеться автоматичного повернення інвесторів. Прямі іноземні інвестиції можливі лише за умов наявності публічної програми реконструкції, зрозумілого регулювання, судового захисту й механізмів політичного страхування. Без цього Україна залишатиметься об’єктом фінансової допомоги, а не суб’єктом економічного партнерства. При цьому перехід до другого варіанту є не бажаним питанням, а технічної і правової спроможності.
Отже, після війни Україна увійде в етап глибокої трансформації з високим рівнем економічної, політичної та соціальної нестабільності. Цей перехідний період не принесе швидких рішень і не буде гарантувати стабільність, але характер повоєнного відновлення визначатиметься якістю рішень, які приймаються вже зараз. Післявоєнне відновлення не настане автоматично, для нього потрібні політична воля, реальна боротьба з корупцією та професійні державні управлінці, здатні стратегічно мислити і завчасно передбачати всі ризики, а не жити в режимі ручного керування. Інакше Україна опиниться не в точці відбудови, а в точці незворотного виснаження. Те, що зараз не передбачено і не продумано наперед, завтра може обернутися глибшими кризами, ніж ті, до яких звикло суспільство.
