Вже кілька місяців поспіль у владних кабінетах, експертному середовищі й міжнародних колах все частіше звучить одне питання: як і коли в Україні відбудуться президентські вибори. Хоча повномасштабна війна поставила на паузу політичний календар, це не усуває ключового питання — що далі? Вибори будуть справжнім тестом на спроможність держави зберігати демократичні інститути навіть після років руйнації, травм та надзвичайного стану. Але як саме має відбутися виборчий процес і чи готова до нього країна?
Що зараз відомо про підготовку до виборів
Зараз на поверхні повна тиша. В публічному просторі влада говорить про відсіч ворогу, дипломатію, зброю та оборонні бюджети. Однак під цією поверхнею є інший трек, який все виразніше набирає обертів. У владних колах вже не перший тиждень з’являється напружене закулісне пожвавлення, яке не має нічого спільного з фронтом, але має пряме відношення до особистого політичного майбутнього президента. І все більше стає зрозумілим: після закінчення бойових дій Банкова готується до запуску виборчої кампанії.
Публікація в The Economist, де йдеться про можливі вибори президента вже цього літа — після припинення вогню й закінчення терміну воєнного стану — збурила інформаційне поле не сама по собі. Її заперечення з боку Офісу Президента виглядало досі нервовим, і не випадково. Хоч які б коментарі з’являлися публічно, у владному середовищі давно триває стратегічна гра: як використати момент, коли війна ще не завершена остаточно, а реальні альтернативи нинішньому главі держави ще не встигли оформитися в сильні політичні структури. Саме тому період після першого перемир’я, особливо якщо воно настане до початку травня, виглядає у команді президента як вікно можливостей — і для країни, і для конкретного політичного лідера.
Це вікно, однак, не буде відкритим довго. В опозиційних колах це також розуміють. І саме зараз вирішується питання: чи стануть вибори президента шляхом повернення до демократичного циклу, чи способом перехопити ініціативу, поки інші ще не оговталися. Післявоєнна виборча кампанія в Україні не почнеться за першим сигналом припинення вогню. Навіть якщо бойові дії припиняться, це не означає автоматичне скасування воєнного стану. І тим більше це не означає негайного старту президентських перегонів. За логікою, яку виклав радник голови Офісу Президента Михайло Подоляк, держава не буде підлаштовуватися під зовнішній тиск — ні політичний, ні медійний, ні військовий. Йдеться не лише про політичну обережність, а й про правову процедуру, яка в Україні, попри все, залишається чинною. За словами Подоляка, навіть після завершення воєнного стану підготовка до виборів триватиме кілька місяців — не менше трьох, швидше за все шість. І цей процес складатиметься з двох паралельних треків: організаційного й законодавчого.
З одного боку, держава має відновити інфраструктуру виборчого процесу, адаптувавши її до реалій післявоєнного часу. З іншого — Центральна виборча комісія разом з парламентом повинні ініціювати зміни до виборчого законодавства, бо вибори після масштабної війни — це не просто бюлетень і дільниця, а нові виклики: мільйони виборців за кордоном, військові в окопах, зруйновані округи й питання безпеки в прифронтових регіонах.
Отже, про вибори і дострокове скасування воєнного стану в Офісі Президента говорити не поспішають та взагалі не хочуть. До того моменту, коли щоденні ракетні удари зникнуть з порядку денного, жодних виборчих кампаній не буде — ні з політичних міркувань, ні з міркувань безпеки. Україна не гратиме за сценаріями, які хтось хоче їй нав’язати. І головне — не дозволить, щоб право вибору знову стало підставою для нової загрози.
Коли можуть початися вибори
Жодна публічна заява, дипломатичне вітання і жоден тиск з боку партнерів не зможе офіційно запустити виборчий процес в Україні до тих пір, поки не буде знято дві ключові блокади. Перша — це режим тиші на фронті. Друга — це воєнний стан. Все інше — лише політичний шум, спроби тестування реакцій і гри на випередження. Офіційно вибори в умовах воєнного стану неможливі. І хоча все частіше звучать розрахунки, що припинення вогню може бути досягнуте до кінця квітня чи початку травня, зокрема, завдяки активній позиції адміністрації Трампа, яка хоче закрити «українське питання», гарантій на сьогодні немає. Навіть якщо стрільба припиниться, зовсім не факт, що воєнний стан буде скасовано.
Саме тому єдиною подією, яка реально переведе підготовку до виборів з фази стратегічного моделювання в практичну площину, є скасування воєнного стану. І тут все прив’язане до календаря. Якщо припустити, що його не продовжать, і він завершиться 8 травня, тоді вже 9 травня запускається зворотний відлік: вибори президента мають бути оголошені протягом місяця, а саме голосування — через 90 днів після оголошення. Тобто орієнтовно в серпні – вересні. Восени можуть також пройти парламентські та місцеві вибори.
Підготовка до парламентських виборів, за законом, є ще коротшою — 60 днів. Але тут, схоже, вже прийняте негласне рішення: Верховну Раду обиратимуть пізніше. Імовірно — в останню неділю жовтня, разом з місцевими виборами. Причина суто технічна: організувати вибори президента значно простіше, ніж парламентські, які передбачають сотні округів, десятки партій, внутрішні скандали, судові війни й ризики для стабільності в суспільстві. Саме тому президентські вибори, швидше за все, будуть першими — менш вибухонебезпечні, керовані й передбачувані.
Крім того, саме такий порядок — спершу президент, потім парламент — підтримують у Вашингтоні. Логіка проста: мирна угода має бути підписана новим президентом з мандатом останніх виборів, але затверджена нинішнім, повністю контрольованим парламентом. У разі ж нової Ради, куди можуть увійти військові, волонтери й нові політичні гравці, ситуація з ратифікацією може стати непередбачуваною.
Всі нинішні розрахунки щодо виборів є просто грою з умовностями. Формально в законі все прописано: місяць на оголошення після скасування воєнного стану, 60 днів на парламентську кампанію, 90 — на президентську. Але на практиці це нагадує спробу втиснути повоєнну реальність у рамки довоєнного алгоритму. Центральна виборча комісія (ЦВК), здається, перша з інституцій, яка вголос визнала очевидне: ці терміни в мирному житті є формулою стабільності, але після війни — пасткою.
Очільник ЦВК Олег Діденко заявив без ілюзій: часу мало. Умови змінились до невпізнання. Зруйнована інфраструктура, зірвані комунікації, мільйони виборців за межами країни, фронтова зона, заміновані дороги й відсутність гарантій безпеки на значній частині території. З цього всього не вийде ані прозора кампанія, ані демократичне голосування. Хіба що — фікція з гарною обгорткою. Саме тому, каже Діденко, процедури треба переглядати. І бажано ще до того, як пролунає стартовий постріл.
Нині, за словами голови ЦВК, є розуміння: періоду, визначеного законом, після завершення воєнного стану для реального запуску виборів не вистачить. Так думають не лише в комісії, а й серед політиків — незалежно від того, з якої вони фракції. І хоча закон прописує, що парламентські вибори мають проводитися першими, а вже потім — президентські, навіть ця черговість виглядає не як правило, а як питання для перегляду. Ніхто, в тому числі й сам Діденко, не береться називати конкретну дату: надто багато змінних — від грошей на кампанію до стану виборчих дільниць, від безпекових умов до наявності юридичних підстав для голосування за кордоном. «Чим більше часу буде — тим краще можна організувати вибори. Чим менше — тим гірше», — сухо резюмує він.
І в цьому спокійному тоні звучить головний сигнал: ЦВК не хоче бути тією ланкою, через яку доведеться легалізовувати поспішні, непрозорі чи контрольовані кампанії. Водночас і самі заяви про те, що часу потрібно більше, і паралельні заклики не скасовувати воєнний стан до моменту підписання мирної угоди, схоже, виконують ще одну функцію — створюють підґрунтя для легітимної паузи. Навіть якщо тиша на фронті таки настане, Офіс Президента отримає простір для маневру: посилатися на відсутність умов і відкладати вибори, не порушуючи жодної букви закону. Технічно це виглядатиме як юридична обережність, але політично — як спроба виграти час. І саме час тепер став найдефіцитнішим ресурсом на Банковій. Бо поки політичні штаби щодня стежать за картами бойових дій не лише через національну безпеку, а й через електоральну математику, ключовий момент — ще попереду. І те, в який день саме режим воєнного стану перестане діяти, автоматично стане днем, коли почнеться зворотний відлік до нової фази української політики.
Основні проблеми, які поки що не вирішені
Офіс Президента, готуючись до ймовірного запуску виборчої кампанії, стурбований питанням, чи дозволяють обставини забезпечити його переобрання. На Банковій чудово усвідомлюють: шлях до другого терміну Зеленського всіяний ризиками, і кожен із них може зруйнувати ретельно вибудовану конструкцію. На сьогодні у внутрішньому колі влади чітко окреслено проблеми, які викликають невпевненість у перемозі чинного президента.
Перш за все, на даний час не існує жодного законодавчого акту, який би регламентував проведення виборів у післявоєнних умовах. Ані змін до виборчого кодексу, ані технічних положень щодо участі військових, внутрішньо переміщених осіб чи виборців за кордоном. Наші громадяни перебувають у Збройних силах, багато з них — у бойових підрозділах, на нульових позиціях, без стабільного зв’язку, у зоні ризику для життя. Ще мільйони українців виїхали внаслідок війни й нині розпорошені по Європі, Північній Америці та Азії. Також немає визначеного механізму, як організувати голосування в деокупованих або прифронтових районах, немає офіційного рішення щодо участі територій з високим рівнем загрози, немає єдиної процедури для тих, хто перебуває за межами країни.
Як саме ці ключові групи, які можуть суттєво вплинути на результати виборів, зможуть реалізувати своє право голосу, не знає ніхто. Не прописано, хто відповідатиме за організацію виборчого процесу в армії. Немає жодної процедури: де голосуватимуть військові, хто забезпечуватиме дільниці, як збиратимуть і транспортуватимуть бюлетені, як перевірятиметься дотримання таємниці голосу. Неясно, чи зможуть голосувати ті, хто воює в зоні бойових дій, а якщо ні — хто і як визначатиме «придатні» зони. Щодо виборців за кордоном ситуація ще гірша. Частина посольств і консульств — непрацюючі, штат — урізаний, бюджет — обмежений. Мільйони українців проживають у країнах, де немає дипломатичних установ поблизу. Участь цих людей у голосуванні поки що ніяк не гарантується. Жоден документ не визначає, чи буде створено електронну систему, чи розширено мережу дільниць, чи впроваджено інші формати.
Ці вибори не можуть проходити так, як раніше. Йдеться не лише про календар і дільниці, а про принципово нову реальність, у якій немає готових моделей. Війна розірвала комунікації, знищила виборчу інфраструктуру, розкидала мільйони громадян по всьому світу. Проведення голосування за старими правилами без адаптації є технічно неможливим й політично небезпечним. Вкрай важливим є те, що відсутність нормативної бази створює вакуум, у якому будь-яка ініціатива ризикує стати джерелом суспільного конфлікту.
Слід відмітити, що попри публічні заперечення, всередині владної вертикалі вже запущено неформальні механізми підготовки до виборів. У соцмережах дедалі частіше з’являються «витоки» від депутатів «Слуги народу» про те, що команда отримала сигнал згори — готуватись. Без зайвого шуму, без офіційних нарад, але з чітко розставленими ролями. Куратором цього процесу називається віцепрем’єр із питань інновацій і міністр цифрової трансформації Михайло Федоров, який відповідає за «Дію». В його орбіті вже працюють також віцепрем’єр із відновлення України Олексій Кулеба, міністр з питань національного єднання Олексій Чернишов та заступник голови ОП Віктор Микита. Формально — жодної виборчої комісії, неформально — майже штаб. Федоров наразі не проводить офіційних засідань, але здійснює певні консультації. Він активно спілкується з різними людьми, ставить багато технічних питань, цікавиться деталями виборчого процесу.
Не менш важливою є проблема, пов’язана з електронним голосуванням через «Дію», яке планується проводити під керівництвом Федорова. Технологія, яка публічно не озвучується як завершений проєкт, вже не перший місяць обговорюється як потенційна опора нової виборчої моделі. На публіці її просувають як «єдиний шанс» забезпечити виборчі права військових і мільйонів українців за кордоном. Але за лаштунками — інша логіка: потенційно це дозволяє сконцентрувати контроль над підрахунком голосів, усунувши непередбачуваність живих дільниць і спостерігачів.
Жодної офіційної заяви, як і нормативного документа, який має регулювати цей процес, поки ще немає. Тим більше нічого невідомо про її запуск, але влада дає зрозуміти, що сценарій знаходиться в розробці. І хоча остаточне рішення не прийнято, але стає зрозумілим, що розробляться спосіб перевести ключову частину виборчого процесу в цифровий простір, де контроль над алгоритмом важливіший за контроль над дільницями. Опозиція вже б’є на сполох: за її словами, саме через «Дію» влада зможе «домалювати» все, що потрібно — без жодної можливості перевірки чи оскарження. Тобто, замість демократичного інструменту може бути запущений механізм тотального адмінконтролю. І хоча тема офіційно табуйована, її токсичність очевидна навіть всередині самої влади. Саме тому, процес наразі відбувається в режимі тиші. Але те, що відбувається тихо, не менш серйозне. Всі ключові елементи уже в русі.
Ідея електронного голосування надзвичайно спокуслива саме тому, що дозволяє централізувати контроль. Усе відбувається в межах одного застосунку, а отже — й усередині тієї цифрової інфраструктури, яку цілковито контролює уряд. Доступ до кодів, алгоритмів, систем безпеки — це вже не компетенція спостерігачів чи журналістів, а питання до кількох уповноважених людей. Саме тому через «Дію» можна буде безконтрольно «вписати» будь-які цифри, і це буде виглядати легально. Отже,
існує багато ризиків того, що електронне голосування може стати інструментом масштабних фальсифікацій, прикрившись модерновістю цифрового процесу. Крім того, може відбутися масштабна кібератака, з якою вже неодноразово стикалися в Україні. І хоча офіційно ніхто в уряді не підтвердив, що система вже готова, натяки з боку окремих представників влади залишають мало сумнівів: технічна команда працює. Остаточного рішення ще не прийнято, але сам факт підготовки електронного голосування розглядається Банковою як варіант, який може змінити правила гри — причому не в бік прозорості.
Але справа не лише в технології. Щоб така модель могла бути реалізована, потрібна повна міжнародна індульгенція. У Києві чудово розуміють: як тільки в Європі чи США пролунає хоч натяк на сумніви в прозорості голосування, легітимність всього процесу буде зруйнована. Саме тому, перш ніж офіційно запустити проєкт, Банкова намагається з’ясувати: як на це відреагує Вашингтон, і що думає про це особисто Дональд Трамп.
Підтримка США є не лише дипломатичним щитом, але й ключем до всього: фінансування, зброї, міжнародного тиску. Але Трамп мислить не категоріями союзництва, а вигоди. За інформацією західних медіа, він уже дав сигнал: підтримка можлива, але не безоплатна. Його команда просуває «угоду», що передбачає контроль над інвестиційними потоками, допуск американського бізнесу до українських надр і проєктів відбудови. Але в цій угоді — не лише економіка. Там є місце й політиці: Трамп хоче впливу і поступливості. У свою чергу, Зеленський, поки що підписувати угоду у нинішньому вигляді не хоче. Але це вже не міждержавна суперечка, а питання персонального виживання. В оточенні президента США є чимало людей, які скептично ставляться до чинного глави української держави. Публічна підтримка Трампом — радше жест, ніж позиція. І Банкова це розуміє.
Саме тому в Києві вже почалося лавірування: намагаються домовитися, виторгувати лояльність, знайти формат, який задовольнить Вашингтон і дасть гарантії особистої політичної безпеки. Проблема лише в тому, що Трамп не дає нічого просто так. І головне питання — не скільки Зеленський готовий запропонувати, а чи зможе втриматись навіть у разі повного виконання вимог.
З-поміж чинників, які ускладнюють підготовку до виборів, важливе місце посідає також конкуренція. В Офісі Президента добре розуміють: якщо Валерій Залужний вирішить балотуватися самостійно — з власною політичною командою — це різко змінить динаміку кампанії. Наразі з ним ведуть обережну політичну гру. Йому надходять сигнали: краще не йти у президенти взагалі, або, принаймні, долучитися до проєкту чинної влади — наприклад, очолити список партії «Слуга народу». Як аргумент — соціологія, яка демонструє зниження його підтримки. Однак співрозмовники визнають: жодної впевненості, що Залужний прийме таку пропозицію, на Банковій не мають. Усе залишається відкритим.
Водночас активність почала проявляти Юлія Тимошенко. Вона повертається до публічної політики: збирає зустрічі в регіонах, працює зі старими партійними структурами, поступово відновлює впізнавану риторику. Її мета — зайняти вільну нішу соціального електорату, який залишився без окремого представництва після політичної паузи ОПЗЖ та падіння рейтингу інших гравців.
Очікуваною є участь у виборах і Петра Порошенка. Його електорат стабільний, хоча і не зростає, однак його присутність у бюлетені — майже гарантована. До виборчої кампанії також долучаться дрібні проєкти: частина — з політичними амбіціями, частина — з технічними завданнями, зокрема з відтягування голосів або імітації альтернативи.
Але справжня проблема полягає не в кількості кандидатів. Вона — у виборцях. Велика частина суспільства перебуває в стані глибокого розчарування: попередні кампанії не виправдали очікувань, рівень довіри до політиків низький, запит на зміни високий, але без чітких уявлень, кого саме ці зміни мають уособлювати. Є ризик того, що вибори знову пройдуть у режимі «вибори без вибору», де участь у голосуванні не є актом переконання, а радше — ритуалом розчарованої надії. Це створює додаткові загрози: низький рівень участі, протестне голосування, підвищена вразливість до маніпуляцій, як з боку окремих штабів, так і зовнішніх гравців. У такій атмосфері вибори легко можуть втратити головне — відчуття легітимності. І тоді питання вже не в прізвищах, а в наслідках: що буде, якщо результат не сприйме сам електорат.
В цій ситуації все має значення: і хто переможе, і хто програє, і як. Бо в умовах поствоєнної втоми поразка без довіри є не просто втратою голосів, а загрозою нової політичної нестабільності. Рівень напруги в країні зараз такий, що навіть формально легітимні вибори можуть не бути визнані легітимними в очах багатьох. Якщо результат здаватиметься нав’язаним, процедура — штучною, а кампанія — контрольованою, це ризикує обернутися масовим суспільним спротивом. І цей спротив буде не в стилі постів у Facebook, а вуличним і прямим. Бо за роки війни українці втратили не лише терпіння, а й ілюзії щодо того, що влада сама здатна змінитися. Провести вибори — це одне. Переконати суспільство, що вони були чесними — зовсім інше. І якщо цього не станеться, перші післявоєнні вибори можуть стати не актом відновлення демократії, а точкою її глибокої кризи. І тоді наслідки відчуватимуть не лише ті, хто програє, бо програють всі.
