Заборонена любов: одностатеві шлюби на перехресті європейських цінностей і українських традицій

Одностатеві шлюби залишаються однією з найбільш контроверсійних тем у сучасній Україні. З одного боку, держава, яка прагне до європейських цінностей та прав людини, стикається із зростаючою потребою забезпечити рівні права для всіх громадян. З іншого — глибоко вкорінені українські традиції та соціальні стереотипи сприяють тому, що значна частина суспільства відчуває неприйняття цієї ідеї. Законодавчі ініціативи щодо узаконення одностатевих шлюбів досі не отримали повної підтримки, що вказує на наявність проблем, як у правовому полі, так і у суспільній свідомості. Чи готова Україна до таких змін, і які наслідки це може мати для суспільства?

Чужорідність європейських цінностей в Україні

У Києві 21 жовтня стартував форум Gender Stream, на якому українські ЛГБТ-організації та влада обговорювали, як захистити права квір-людей. Зокрема, говорили про те, що досі не ухвалено закон, який має запровадити покарання за дискримінацію. Не дійшов до голосування і обіцяний закон про легалізацію громадянського партнерства для одностатевих пар.

В Україні вже не перший рік триває боротьба за права ЛГБТ-спільноти. Проте навіть у 2024 році одностатеві пари залишаються без базових прав і свобод, які, як вважають прихильники одностатевих шлюбів, повинні бути невід’ємною частиною будь-якого цивілізованого суспільства. Кохання між двома дорослими людьми, незалежно від їхньої статі, досі залишається під забороною на законодавчому рівні. Наша держава вже кілька років прагне інтегруватися до європейського простору, проте з кожним кроком до Європи стає зрозуміло, що деякі цінності досі викликають глибокий дискомфорт у великої частини українців. Ліберальний підхід до прав людини, рівності та свободи вибору, яким пишаються європейські держави, часто розбивається об стіну української традиційності.

Українське суспільство впродовж століть формувалося на основі міцних сімейних цінностей, які були під впливом релігії, культурних традицій і соціальних норм. Родина завжди відігравала центральну роль, будучи не лише місцем виховання дітей, але й гарантом збереження моральних і соціальних норм. Шлюб між чоловіком і жінкою сприймався не просто як союз двох людей, а як священний акт, закріплений релігійними обрядом, зокрема, вінчанням у церкві. Це надавало шлюбу особливого духовного значення, роблячи його фундаментальною соціальною інституцією, що забезпечує стабільність і безперервність роду.

Ключовим аспектом української культури є також беззаперечна повага до старших членів родини. Система сімейної ієрархії, де думка старших мала важливе значення у прийнятті рішень, зокрема у виборі партнера для шлюбу, закладала основу соціальної гармонії. Таке шанування старших допомагало зберігати спадкоємність традицій, вважаючи родинні зв’язки невід’ємною частиною щоденного життя.

Ще однією важливою складовою традиційного українського світогляду є продовження роду. У культурі, де багатодітні сім’ї вважалися символом успішності та благополуччя, народження дітей було не тільки сімейним обов’язком, а й важливим елементом збереження роду. Чим більше дітей, тим сильнішою та могутнішою вважалася родина.

Окрім цього, релігія завжди займала вагоме місце в житті українців. Християнство, переважно православ’я, наклало глибокий відбиток на уявлення про шлюб як божественний союз чоловіка і жінки, метою якого є створення родини і продовження роду. Церква завжди не просто підтримує традиційну модель сім’ї, але й формує моральні уявлення про її сутність та обов’язки.

Ці стійкі культурні підвалини і пояснюють, чому спроби легалізації одностатевих шлюбів в Україні викликають таку неоднозначну реакцію в суспільстві. У цьому контексті будь-які спроби легалізації одностатевих союзів часто сприймаються частиною суспільства як загроза для цієї традиційної моделі шлюбу. Вони вбачають у цьому руйнування тих основ, на яких стояло українське суспільство впродовж століть. Одностатеві шлюби кидають виклик усталеним уявленням про те, що шлюб — це виключно союз чоловіка і жінки. З іншого боку, сучасні течії та прагнення інтеграції в європейське правове поле вимагають переосмислення цих цінностей і адаптації до нових соціальних реалій, де рівність прав стає пріоритетом.

Отже, проблема легалізації одностатевих шлюбів в Україні — це не просто питання законодавства, а й глибокий культурний конфлікт між традиційними цінностями та сучасними ідеями рівності.

Людські долі в полоні традицій

Для одностатевих пар несприйняття більшістю суспільства одностатевих шлюбів та відсутність їх законодавчого врегулювання означає постійний страх бути викритими, втратити роботу, зіткнутися з ненавистю на вулицях або, у кращому випадку, бути позбавленими права на офіційне визнання своїх стосунків. У найгірших випадках — це небезпека фізичного насилля.

Труднощі, з якими стикаються ЛГБТ-люди можна поділити на два типи:

• інституційні – пов’язані з відсутністю або невідповідністю реальним потребам нормативно-правової бази або механізмів, що забезпечували б належне функціонування таких норм з боку держави;
• соціальні – пов’язані з поширеними у суспільстві гомофобією та трансфобією.

У випадку сексуальної орієнтації інституційні фактори пов’язані з неможливістю офіційної реєстрації стосунків для пар однієї статі, що, звісно, тягне за собою нерівність прав між такими парами та гетеросексуальним подружжям. У випадку процедури транс гендерного переходу – юридичне визнання гендеру стає в більшості випадків неможливим. Соціальні фактори породжують неприйняття суспільством, дискримінацію в різних сферах життя, а в гірших випадках, навіть, насильство.

Кожна одностатева пара, яка намагається жити відкрито в Україні, стикається з низкою юридичних та соціальних перепон. Вони не мають права успадковувати майно партнера, не можуть разом взяти дитину на виховання або отримати спільну іпотеку. Коли один з партнерів потрапляє до лікарні, інший не має права приймати рішення щодо лікування або навіть відвідати його.

“Під час підписання документів ми мали підписати папірець, що я не одружений і ні з ким однією сім’єю не живу. І ми вдвох мали підписати цей папірець! Причому ми в шлюбі, ми живемо як сім’я, але така маячна історія. Це не те, що заважає жити, не дає можливості жити, але це такі постійні перешкоди, які тобі кажуть, що ти тут ніхто”, – діляться своїм досвідом Аліса та Надія, що проживають разом вже 5 років (шлюб був зареєстрований в Португалії – ред.).

Два роки тому на сайті президента була зареєстрована петиція щодо легалізації одностатевих шлюбів, яка набрала понад 25 тисяч голосів. Але, через неможливість зміни умов Конституції України під час війни, ця петиція не мала успіху. Нині законопроєкт про реєстрацію цивільного партнерства покладено під сукно.

“Основна перешкода для законопроєкту – це комітет правової політики, який, скажімо прямо – гомофобний. Це позиція ультимативна. Вона у якомусь сенсі не професійна. Ми, як народні депутати, маємо захищати інтереси людей, наших виборців. І зараз ми маємо десятки тисяч одностатевих сімей, які абсолютно беззахисні, і нам потрібно дати їм такий самий захист, як і для різностатевих пар”, – вказує на проблему депутат Верховної Ради та автор законопроєкту про одностатеві шлюби Дмитро Гурін

Водночас в тому ж комітеті правової політики зазначили, що справа не у гомофобії, а у тому, що депутати беруть до уваги саме аргументи тих людей, які керуються релігійними нормами та звичаями. А тим часом проблема тільки укорінюється.

Слід зазначити, що частина ЛГБТ- людей служить в армії. А як відомо, армійське середовище в Україні залишається гомофобним. При цьому, за неофіційними свідченнями, ставлення до гомосексуальних жінок більш спокійне, ніж до чоловіків. Проте не варто забувати, що і жінки стикаються з сексизмом та сексуальними домаганнями.

Як вважає військовий, для ЛГБТ – військових відсутність права на шлюб стає великою проблемою. Адже, фронт – це те місце, де люди постійно піддаються ризику бути пораненими або вбитими. Тому відсутність таких банальних прав, що надає шлюб, як от відвідування в лікарні, вирішення питання щодо підтримки штучного життєзабезпечення, ідентифікація тіла в морзі та вирішення питань спадковості, залишається дуже актуальною проблемою для ЛГБТ-людей.

Крім того, для трансгендерних людей в армії також постає проблема користування спільними гендерованими просторами, а також доступ до гормональних препаратів. Адже жодних механізмів для забезпечення такими препаратами на рівні держави не передбачено.

Ставлення українського суспільства до ЛГБТ-людей

Ставлення українців до ЛГБТ-спільноти є запеклою боротьбою між старим і новим, традиційним і сучасним. Для багатьох українців ЛГБТ — це щось “чужорідне”, нав’язане Заходом, що порушує звичні уявлення про сім’ю. Українське суспільство, глибоко вкорінене в патріархальних цінностях і релігійних догмах, часто зустрічає неприйняттям все, що відхиляється від звичної норми. ЛГБТ-люди сприймаються не як громадяни з правом на свободу й особисте щастя, а як “загроза” традиційному способу життя.

Проте парадокс полягає в тому, що хоча більшість українців досі ставляться до ЛГБТ із недовірою чи навіть агресією, поступово ситуація змінюється. Молодь, яка зростає в умовах глобалізації та відкритого доступу до інформації, дедалі більше відноситься нейтрально або підтримує рівність і права ЛГБТ. Для них це вже не просто питання моралі, а питання свободи вибору та сучасності.

За даними соціологічного опитування Національного Демократичного Інституту та Київського міжнародного інституту соціології (КМІС), що проводилося у травні 2024 року, 68% українців повністю (39%) або скоріше (29%) визнають необхідність захисту членів ЛГБТ+спільноти від дискримінації. І лише 18% учасників виступили проти захисту ЛГБТ + від проявів дискримінації. 42% респондентів погоджуються з тим, що ЛГБТ-люди повинні мати такі ж права, як і усі інші. 26% опитаних скоріше погодилися. І лише 11% учасників були категорично проти.

Ідею впровадження інституту цивільних партнерств в Україні позитивно оцінили 55% учасників опитування, серед яких однозначно схвальну відповідь дали 28%. Повністю не погодилися з наданням такого права 15% опитаних. Порівнюючи ці дані з даними грудня 2019 року, спостерігаємо зрушення у напрямку підтримки ЛГБТ+ спільноти майже в п’ятеро (16%). Очевидно, що українці демонструють загальносвітову тенденцію до все більшого прийняття своїх ЛГБТ співгромадян.

Ставлення зарубіжних країн до легалізації одностатевих шлюбів

У більшості демократичних держав із сильними правовими системами спостерігається прогресивне ставлення до прав ЛГБТ-спільнот, зокрема до одностатевих шлюбів. Там це сприймається як природний розвиток концепції рівних прав для всіх громадян. Однак у деяких консервативних або релігійних країнах це питання залишається надзвичайно суперечливим і стикається з потужним опором.

Одностатеві шлюби легалізовані в багатьох країнах світу, зокрема в Західній Європі, Північній Америці та деяких частинах Латинської Америки й Океанії. Деякі країни вже давно визнали права одностатевих пар, а інші прийшли до цього рішення в останні роки.

Країни, де легалізовано одностатеві шлюби:

• Нідерланди (2001) — першими у світі легалізували одностатеві шлюби;
• Бельгія (2003) — швидко пішла за прикладом Нідерландів;
• Іспанія (2005) — одна з перших країн, що легалізували одностатеві шлюби в Європі;
• Канада (2005) — також рано визнала право на шлюб для одностатевих пар;
• Південноафриканська Республіка (2006) — перша країна в Африці, яка узаконила одностатеві шлюби;
• Норвегія, Швеція, Ісландія, Данія (2008–2012) — скандинавські країни мають стабільну підтримку ЛГБТ-прав;
• США (2015) — Верховний суд США ухвалив рішення, яке легалізувало одностатеві шлюби на всій території країни;
• Німеччина (2017) — шлях до визнання був тривалим, але підтримка суспільства була значною;
• Австралія (2017) — після загальнонаціонального референдуму одностатеві шлюби були легалізовані;
• Франція (2013);
• Ірландія (2015);
• Австрія (2019);
• Тайвань (2019) — перша азійська країна, що узаконила такі шлюби.

У більшості західних країн одностатеві шлюби не лише легалізовані, але й мають значну підтримку серед суспільства. Дослідження показують, що в країнах на зразок Нідерландів, Канади, Іспанії та Швеції відсоток тих, хто підтримує одностатеві шлюби, стабільно високий, і це вважається нормою.

Наприклад, у  Західній  Європі та Північній Америці суспільства здебільшого підтримують рівність у шлюбі, і багато хто бачить у цьому прогрес прав людини. У таких країнах, як Норвегія, Нідерланди, Канада, одностатеві шлюби давно стали частиною повсякденного життя, без особливих суперечок чи опору.

У країнах на зразок Аргентини (де одностатеві шлюби легалізовані з 2010 року) та Бразилії спостерігається значна підтримка ЛГБТ-прав, хоча деякі регіони залишаються консервативнішими.

Водночас в Азії лише Тайвань став першою країною, яка легалізувала одностатеві шлюби. В інших країнах регіону питання залишається складним і суперечливим через культурні та релігійні традиції.

Більшість африканських країн та країн Близького Сходу залишаються дуже консервативними в питаннях одностатевих стосунків. Окрім Південноафриканської Республіки, де одностатеві шлюби легальні, багато африканських країн мають закони, що суворо забороняють гомосексуальність.

Сьогодні Україна опинилася на роздоріжжі — з одного боку, країна хоче відповідати європейським стандартам і цінностям, які передбачають рівні права для всіх. З іншого — опір суспільства, закорінений у традиційних догмах, стає непереборною перепоною на цьому шляху.

Одностатеві шлюби — це питання, яке глибоко розколює українське суспільство, змушуючи обирати між віковими традиціями та зовнішнім тиском інтеграції в західні структури. Для багатьох українців легалізація таких союзів є не просто викликом, а прямою загрозою усталеним моральним і релігійним підвалинам, що століттями визначали ідентичність нації. У часи, коли країна переживає найважчі випробування, збереження родини як традиційної цінності може стати тим єднальним чинником, що допоможе втримати націю від внутрішнього розколу. Підтримка одностатевих шлюбів може стати тим каталізатором, що посилить розбіжності в суспільстві та загострить внутрішні протиріччя, які сьогодні можуть виявитись небезпечнішими, ніж будь-коли.