Вже четвертий рік Україна живе в умовах повномасштабної війни, і хоча фронт поступово рухається, лінії бойових дій досі проходять поруч із мирними містами й селами. Одна з найгостріших моральних та практичних дилем у прифронтових регіонах — це питання евакуації дітей. Попри постійну загрозу обстрілів, багато родин свідомо залишаються на небезпечних територіях, ризикуючи не лише власним життям, а й життям і психічним здоров’ям своїх дітей. У прифронтових регіонах України, зокрема в Донецькій області, досі залишаються сотні дітей, чиї батьки, з різних причин, не погоджуються на евакуацію. І в цій відмові – трагедія, що може мати смертельні наслідки.
Часто рішення про залишення дітей дома є поєднанням звички, страху перед невідомим, відсутності ресурсів і глибоко вкоріненого переконання, що «десь там» буде ще гірше. Але щоденна небезпека, яка постійно нависає над прифронтовими громадами, не лишає морального права на зволікання. Все частіше державні органи, поліція, військові адміністрації вдаються до рішучих дій: ведуть роз’яснювальні кампанії, проводять зустрічі з батьками, а іноді — змушені вдаватися до юридичних механізмів примусового вилучення дітей заради їхнього захисту.
Як в Добропільській громаді вмовляють батьків евакуювати дітей
Добропільська громада, південь Донеччини, квітень 2025 року. До фронту — 12–15 кілометрів. У небі — гул безпілотників, у землі — вирви від артилерії, у повітрі — постійна тривога. Але в домівках досі живуть діти. У підвалах, за забитими плитами вікнами, без нормального навчання, у нестабільності й страху. Чи можна це назвати життям?
Наприкінці березня в Добропільській громаді оголосили примусову евакуацію з Білицького та низки сіл Світлівського старостату. Рішення стосується родин із дітьми, адже саме вони – найуразливіші у зоні активних бойових дій. Район опинився в межах 15 кілометрів від лінії фронту – фактично в епіцентрі прямої загрози. Обстріли, FPV-дрони, касетні снаряди – це не абстрактні загрози з новин. Це реальні вибухи, які діти чують щодня.
За два тижні з цієї зони вивезли 199 дітей, але ще 232 досі залишаються в небезпеці. Поліція щодня відвідує домівки, проводить бесіди, іноді – по кілька разів на день. Це копітка, емоційно виснажлива робота. Інспектор сектору ювенальної превенції Валерій Шахрай пояснює: правоохоронці намагаються уникати застосування примусових заходів. Але закон дозволяє органам опіки тимчасово вилучати дітей з родин, які категорично відмовляються виїжджати, – із подальшим розміщенням у прийомних сім’ях, доки батьки не евакуюються.
«Ми намагаємося переконувати, пояснювати. Бо головна мета – не покарання, а порятунок», – говорить Шахрай.
Марина живе в Білицькому з двома дітьми – 14-річним сином і 8-річною донькою. Сюди вона переїхала з окупованої Волновахи, рятуючись від війни. Згадує, як під час евакуації сиділи в підвалі 12 днів. Її врятував чоловік – встиг схопити й кинути на землю за секунду до вибуху касетного снаряду. В її будинку зараз забиті вікна – шибки вибило кілька місяців тому під час обстрілу. Марина розповідає: готується виїжджати, шукає житло, і поліцейським обіцяє, що евакуюється до кінця місяця.
«Зараз не виходить виїхати. Протягом місяця ми виїдемо», – каже вона.
Їй пропонують переїзд до Ірпеня, де працює модульне містечко для евакуйованих родин.
Село Шевченко – найближчий до лінії бойових дій населений пункт Добропільської громади. Тут бої йдуть за 12 кілометрів. Вибухи лунають постійно. FPV-дрони вже не дивують, а лякають. Саме звідси родина Галини готується виїхати найближчими днями. Її донька разом із чотирирічною Машею склали дитячий одяг, білизну, подушки, продукти.
«Гучно, буває затихло, тоді знов гучно. Страшнувато. Отож я давно склала речі, чотири місяці. Вже підготовлене у мене і своє», – розповідає бабуся.
Їхній план – виїхати власним автомобілем у Дніпропетровську область, де знайшли тимчасовий прихисток.
Чому батьки не їдуть?
У прифронтових районах Донеччини зростає кількість дітей, яким загрожує безпосередня небезпека. У громадах, де лінія фронту наблизилась на 10–15 кілометрів, щодня чути вибухи, працюють FPV-дрони, періодично фіксують прильоти касетних боєприпасів. Але десятки родин з дітьми продовжують залишатися вдома, сподіваючись, що обстріли оминуть їхню вулицю або підвал. Проте це не так. Російські снаряди не розрізняють, чи є в будинку дитина. Вони не зупиняються перед іменами, датами народження чи словами «цивільний». І ті батьки, які відмовляються евакуюватися, свідомо залишають свою дитину під загрозою поранення, контузії або смерті.
Поліцейські щодня розмовляють з батьками, які не хочуть вивозити своїх дітей. І щодня — ті самі відповіді: «Ми ще подумаємо», «Поки що тихо», «Нам нікуди їхати», «Ми вже раз виїжджали, не хочемо знову».
Батьки пояснюють відмову страхом перед невідомістю, втратою дому, відсутністю роботи й грошей. І водночас — доволі часто — переконанням, що «пронесе». Не пронесе. Підвали, OSB на вікнах, зібрані речі у сумках — не рятують від касетних боєприпасів. Це вже доведено Волновахою, Маріуполем, Бахмутом, Авдіївкою. Люди в цих містах теж спочатку залишалися, бо не вірили, що ситуація стане критичною. Але критичний момент завжди настає. І він приходить несподівано.
Залишити свій дім, навіть якщо в ньому вибиті шибки й тріщини в стінах, — важко. Люди звикають до свого простору. Але треба розуміти: безпека — передовсім. Якщо існує ризик для життя, то питання зручності не повинно бути вирішальним. Тим більше, що тимчасове житло держава забезпечує — у тому ж Ірпені для мешканців Добропільської громади створено модульне містечко. Це не ідеальні умови, але там не стріляють.
Часто родини не вірять, що їм допоможуть на новому місці. Вони бояться опинитися без підтримки. Але поліція, адміністрація, соцслужби дійсно супроводжують процес евакуації. Людям допомагають з оформленням документів, розміщенням, продуктами, базовими речами. Залишитися вдома через недовіру — це як відмовитися від порятунку в розбурханому морі, бо не знаєш, хто тебе витягне на берег. Однак всі витрати на транспортування та перші місяці життя на новому місці держава та волонтери покривають. Людям не треба платити за евакуацію, не треба шукати транспорт — усе організовано. Але про це батьки іноді не знають або не вірять у цю інформацію.
Ще одна з найнебезпечніших причин того, чого батьки залишають дітей дома, є загальна втома та апатія. Коли людина пережила кілька переїздів, втратила майно, друзів, часто — родичів, у неї може не залишитися сили знову збирати речі. Вона втомлена, виснажена, депресивна. Але саме в цьому стані їй потрібно допомогти — щоби вона не втягувала у своє емоційне вигорання власну дитину. Бо дитина не повинна розплачуватись за травму дорослого.
Як пояснює інспектор ювенальної превенції Валерій Шахрай, у деяких випадках поліція та служби можуть тимчасово вилучати дітей з родин, які не погоджуються виїхати. Це складне й болісне рішення, але закон дає на нього право. Дитину передають у тимчасову опіку, а батьки можуть забрати її, щойно самі евакуюються. Це не позбавлення батьківських прав, а юридичний механізм захисту дитини від безвідповідальної поведінки дорослого. Бо залишити дитину під вибухами — це вже не питання права, а питання прямої загрози життю.Ніхто не приїде без вашої участі й не забере дитину просто так. Ваше мовчання — це і є рішення. Якщо ви нічого не робите, то погоджуєтесь залишити дитину там, де можуть початися бої.
Дітей вже евакуювали майже дві сотні, їхні родини прийняли це рішення і не стали чекати. Але багато дітей залишаються в зоні бойових дій. Батькам потрібне усвідомлення, що евакуація не є спробою когось переселити силоміць, це недопущення поранень і загибелі. Життя поруч з фронтом для дитини не є нормою, тому не зволікайте. Бо далі може бути пізно…
