Посвідчення заповіту при свідках зазвичай привертає увагу вже тоді, коли між спадкоємцями починається спір і кожна сторона шукає підстави поставити під сумнів дійсність документа. Причиною для такого спору можуть стати стан здоров’я заповідача, обставини підписання заповіту, участь сторонніх осіб у його оформленні або помилки в самій процедурі посвідчення.
Юристи адвокатського об’єднання «Репешко і партнери», до яких звернулася наша редакція, прокоментували, як закон регулює посвідчення заповіту при свідках, в яких випадках така присутність є обов’язковою, кого не можна залучати до цієї процедури і чому в окремих ситуаціях свідки стають важливим доказом у разі можливого судового спору.
Військові дії на території України на жаль розширюють коло осіб, які мають ти чи інші вади здоров’я, або перебувають на військовій службі чи лікуванні. Швидкоплинність життя та умови в країні дають підстави як цивільним, так і військовим замислитися про те, кому відійде спадок, а от же питання посвідчення заповіту є доволі актуальним. Із загальними правилами посвідчення заповіту все доволі прозоро та відомо, але не всі знають, що є особливі випадки, коли заповіт бажано посвідчити в присутності свідків.
Стаття 1253 Цивільного кодексу (ЦК)України зазначає, що заповіт при свідках може бути посвідчений за бажанням заповідача і у випадках, передбачених законодавством. Враховуючи таку свободу дій, ми наполегливо рекомендуємо користуватися наданими правами та посвідчувати заповіти у тих випадках, коли закон навіть не вимагає цієї обов’язковості. Це необхідно для того, щоб надалі уникнути підстав для визнання заповіту недійсним.
Часто буває так, що позов про визнання заповіту недійсним подають за будь-якої підозри про те, що особа, яка його склала, була не зовсім в адекватному стані. Наприклад, бабуся яка залишила заповіт на сторонню особу, приймаючи клофелін. Іншим прикладом є військовий після контузії, який, перебуваючи на стаціонарному лікуванні, зайшов до нотаріуса в сусідню будівлю та залишив згідно заповіту все майно братові, не зважаючи на наявність двох дітей.
Безумовно остаточне рішення за такими випадками буде залежати від відповідної експертизи, але оскільки всі заповіти оспорюються посмертно, тобто коли заповідача вже немає в живих, кожен доказ його адекватності на вагу золота, а отже посвідчення згаданих заповітів у присутності свідків додало б їм суттєву вагу.
Обов’язково у присутності свідків посвідченню підлягають наступні категорії заповітів:
- якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках (стаття 1253 цього Кодексу);
- заповіт особи, яка перебуває на лікуванні у лікарні, госпіталі, іншому стаціонарному закладі охорони здоров’я, а також особи, яка проживає в будинку для осіб похилого віку та осіб з інвалідністю, у разі посвідчення заповіту головним лікарем, його заступником з медичної частини або черговим лікарем цієї лікарні, госпіталю, іншого стаціонарного закладу охорони здоров’я, а також начальником госпіталю, директором або головним лікарем будинку для осіб похилого віку та осіб з інвалідністю (стаття 1252 цього Кодексу);
- заповіт особи, яка перебуває під час плавання на морському, річковому судні, що ходить під прапором України, як що заповіт посвідчується капітаном цього судна (стаття 1252 цього Кодексу);
- заповіт особи, яка перебуває у пошуковій або іншій експедиції, як що заповіт посвідчується начальником цієї експедиції (стаття 1252 цього Кодексу);
- заповіт військовослужбовця, а в пунктах дислокації військових частин, з’єднань, установ, військово-навчальних закладів, де немає нотаріуса чи органу, що вчиняє нотаріальні дії, також заповіт працівника, члена його сім’ї та члена сім’ї військовослужбовця як що заповіт посвідчується командиром (начальником) цих частини, з’єднання, установи або закладу (стаття 1252 цього Кодексу);
- заповіт особи, яка тримається в установі виконання покарань, як що заповіт посвідчується начальником такої установи (стаття 1252 цього Кодексу);
- заповіт особи, яка тримається у слідчому ізоляторі, як що заповіт посвідчується начальником слідчого ізолятора (стаття 1252 цього Кодексу).
Зазначимо, що при посвідченні даних заповітів закон вимагає обов’язкову присутність не менш як двох свідків. Гранична кількість свідків законом не встановлена, проте аналіз зарубіжного законодавства засвідчує, що на практиці кількість свідків не перевищує п’яти – семи осіб. При цьому свідками можуть бути лише особи з повною цивільною дієздатністю, тобто яким виповнилось 18 років (крім випадків коли за законом дієздатність була отримана раніше) та які у встановленому порядку судом не визнані недієздатними.
При цьому законодавство чітко встановлює перелік осіб, які не можуть бути свідками:
1) нотаріус або інша посадова, службова особа, яка посвідчує заповіт;
2) спадкоємці за заповітом;
3) члени сім’ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом;
4) особи, які не можуть прочитати або підписати заповіт.
Обов’язковою вимогою є й те, що свідки, при яких посвідчено заповіт, зачитують його вголос та ставлять свої підписи на ньому. Процесуальне значення участі свідків у посвідченні заповіту саме й полягає у тому, що при них відбуваються дії щодо посвідчення заповіту, при цьому кожен з них має зачитати заповіт вголос та поставити на ньому свій підпис. У текст заповіту заносяться відомості про особу свідків, а саме: прізвище, ім’я, по батькові кожного з них, дату народження, місце проживання, реквізити паспорта чи іншого документа, на підставі якого було встановлено особу свідка (абзац 4 пункту 158 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України).
А тепер найцікавіше. Закон зазначає, що не можуть бути свідками члени сім’ї та близькі родичі спадкоємців за заповітом. Відповідь на це питання потрібно шукати, аналізуючи широкий пласт законодавства. При цьому необхідно враховувати позицію Верховного Суду України, яка зазначає наступне:
- ЦК України не містить переліку близьких родичів, які не можуть бути свідками при посвідченні заповіту.
2. При тлумаченні пункту 3 частини четвертої статті 1253 ЦК України слід враховувати визначення близьких родичів, яке наведене у статті 68 ЦК України, яка за своїм змістом є найбільш близькою до статті 1253 ЦК України, оскільки нею обмежується коло осіб, які не можуть укладати договори з певними особами. Такими особами є батьки, діти, брати, сестри, і саме ці особи не можуть бути свідками при посвідченні заповітів на користь свого близького родича.
3. Для цивільних відносин властиві такі критерії, завдяки яким відносини є цивільними: юридична рівність, вільне волевиявлення, майнова самостійність їх учасників. Натомість публічні відносини мають інші, повністю протилежні характеристики. Парламентом не передбачено у статті 1 ЦК України можливості застосування до регулювання спадкових відносин, а саме щодо визначення близького родича в розумінні пункту 3 частини четвертої статті 1253 ЦК України, норм публічних законів.
4. Застосування статті 1 Закону України «Про запобігання корупції», статті 26 СК України, статті 25-1 КЗпП України, за аналогією закону неможливе при вирішенні питання про визначення поняття «близькі родичі» (пункт 3 частини четвертої статті 1253 ЦК України), оскільки в цих актах законодавства надаються різні визначення кола таких осіб, що пов`язано зі спеціальними цілями правового регулювання відповідних актів. Наприклад, рідний дядько / рідна тітка спадкоємця за заповітом не є близькими родичами спадкоємця за заповітом в розумінні пункту 3 частини четвертої статті 1253 ЦК України. Рідний дядько / рідна тітка спадкоємця за заповітом можуть вважатися членом сім`ї спадкоємця тільки за умови, що він та спадкоємець спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.
Якщо брати внучатого племінника, то він не є близьким родичем в загальному розумінні та може бути свідком при посвідченні заповіту. Проте якщо він проживає спільно зі спадкодавцем та веде спільний побут, то він автоматично стає членом родини і вже не може бути свідком при посвідченні заповіту.
Втім, перше, про що потрібно пам’ятати – правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України). Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.
Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді, коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність), а також, якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).
Згідно з частиною 2 статті 1257 ЦК України, за позовом зацікавленої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі. Тлумачення цієї норми свідчить про те, що для дійсності заповіту волевиявлення заповідача має бути вільним та відповідати його внутрішній волі.
Варто знати, що законодавство визначає волю як внутрішнє бажання заповідача визначити долю спадщини на випадок своєї смерті шляхом складання особистого розпорядження (заповіту). Водночас волевиявлення – це зовнішній прояв внутрішньої волі, який знаходить своє втілення в заповіті, складеному та посвідченому відповідно до вимог, передбачених ЦК України.
Стаючи на шлях оспорювання заповіту потрібно пам’ятати, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (частина перша статті 81 ЦПК України).
При цьому суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд також оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Крім того, він надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).
Після посвідчення правочину свідки набувають правового статусу офіційних свідків відповідно до ст. 63 ЦПК і в разі виникнення сумніву в достовірності посвідченого правочину мають висловити свої спостереження, які у них склалися під час його посвідчення, якщо суд вважатиме за доцільне їх допитати.
Отже, якщо уважно поставитися до посвідчення заповіту та зробити його у присутності свідків навіть там, де закон не вимагає обов’язковість цієї дії, можна запастись вагомим доказом на користь того, що заповідач дійсно вільно висловив своє бажання що до спадщини та був цілком в адекватному стані та розумів свої дії.
Радимо відноситися до посвідчення заповіту як до процедури, в якій вирішальне значення має кожна деталь, починаючи від стану заповідача і завершуючи правильним визначенням осіб, які можуть бути свідками. У випадках, коли людина перебуває на лікуванні, проходить службу, має серйозні проблеми зі здоров’ям або існує ризик, що її волю в майбутньому спробують поставити під сумнів, присутність свідків під час посвідчення заповіту здатна суттєво посилити юридичну стійкість цього документа.
