Застава як законний шлях уникнення відповідальності: від гучних затримань до безкарності корупціонерів і злочинців
Україна відома своїми сталими традиціями, однією з яких є відпускати під заставу фігурантів справ під мільйонні застави. Спершу суспільству показують гучні затримання, обшуки і заяви про рішучу боротьбу з корупцією. Далі з’являються застави неспівмірні з масштабами розкрадань, і підозрювані виходять на волю. Потім справи роками затягуються, суми застав за допомогою спритних адвокатів поступово зменшуються, а процес перетворюється на довге коло перенесень судових засідань та апеляцій, після яких відповідальність стає дедалі примарнішою. Чинне законодавство давно дозволяє таку практику, хоча представники влади промовисто запевняють суспільство в активній боротьбі з корупцією, посадовими та іншими злочинами. Однак, попри тотальну корупцію і посадові злочини, законодавство не змінюється. Це свідчить про те, що органам державної влади вигідно залишати систему в такому стані, тому все йде за замкненим колом.
Застава в кримінальному процесі: законна гарантія з проблемною практикою
Українцям роками пояснюють, що застава в кримінальному процесі не є відкупом від злочину або штрафом і не замінює вирок суду. Юридично така логіка справді виглядає переконливо: людина ще не засуджена, її вина не доведена, тому тримання в СІЗО до вироку має бути крайнім заходом, а не автоматичною відповіддю держави на кожну підозру. Проте між законами і суспільним відчуттям справедливості в Україні давно пролягла велика тріщина, яка особливо різко відкривається в справах топкорупції, державної зради або злочинів, що забрали людське життя.
Закон вбачає заставу як фінансовий запобіжник, який має втримати підозрюваного біля слідства й суду. При цьому сума вноситься на спеціальний рахунок, а ймовірний злочинець отримує не свободу без умов, а обмежену можливість чекати рішення суду поза СІЗО. Він повинен приходити на виклики правоооронців, не спілкуватися зі свідками, не впливати на інших фігурантів, не знищувати докази, здати закордонний паспорт, у разі потреби носити електронний браслет і виконувати інші обов’язки. Якщо правила порушено, гроші можуть перейти державі, а запобіжний захід посилюється. Так виглядає конструкція в законі.
На практиці ж ми бачимо зовсім іншу картину: людина, яку підозрюють у тяжкому злочині, вносить заставу, яку йому допомагають збирати родичі, друзі, бізнес-партнери або юридичні особи, після чого суспільство чує знайоме пояснення про «процесуальний інструмент». Для юриста ця фраза може звучати коректно, але для родини загиблого від злочинця, свідків і громадян, які роками спостерігають за вибірковою суворістю держави, вона нерідко звучить як холодна канцелярська ширма.
Слід зазначити, що застава в Україні має довгу історію. Кримінально-процесуальний кодекс УРСР 1960 року спочатку не передбачав такого запобіжного заходу. У старий кодекс її внесли вже на початку 1990-х як альтернативу триманню під вартою, зокрема для того, щоб зменшити кількість людей у СІЗО. Окремий Закон України «Про заставу» від 2 жовтня 1992 року переважно стосувався цивільних і господарських відносин, де майно забезпечувало виконання зобов’язань. Повноцінного значення в кримінальному процесі застава набула після ухвалення нового КПК 2012 року, який детально прописав її процедуру, розміри та обов’язки підозрюваного чи обвинуваченого.
У теорії ця модель має гуманний сенс, бо держава не повинна тримати людину за ґратами лише тому, що слідство висунуло їй підозру. СІЗО обходиться держбюджету в чималі кошти, а для людини його ціна ще вища: здоров’я, робота, репутація та зв’язок із родиною. Якщо підозрюваний не є небезпечним злочинцем, терористом або особою, яку неможливо контролювати інакше, закон дозволяє залишити його поза камерою, але поставити на міцний фінансовий і юридичний ланцюг. Ідея проста: ризик втратити велику суму має працювати не гірше за замок на дверях СІЗО.
Проблема починається там, де сума застави для одних стає справжнім ударом, а для інших — лише неприємною витратою. Мільйон гривень для пересічної людини може означати все життя праці, продану квартиру і борги родини, тоді як для посадовця, бізнесмена або людини з доступом до тіньових ресурсів це виглядає як вартість тимчасового комфорту.
Водночас закон передбачає ситуації, коли суд може обрати тримання під вартою без можливості внесення застави. Такий підхід допускається, коли злочин пов’язаний з насильством або погрозою насильства, спричинив загибель людини, коли особа вже порушувала умови попередньої застави, коли справа стосується злочинних організацій за статтями 255–255³ ККУ або особливо тяжких злочинів у сфері обігу наркотиків. Окремо застава не визначається для осіб, оголошених у міжнародний розшук, тих, хто перебуває на окупованій території або в РФ. Під час воєнного стану це правило поширюється також на злочини проти основ національної безпеки, тероризм, державну зраду та воєнні злочини, зокрема за статтями 109–114, 258–261, 402–408, 429, 437–442 КК України. Якщо питання тримання під вартою розглядається за запитом Міжнародного кримінального суду, застава також не визначається.
Втім, навіть за наявності таких законодавчих обмежень судова практика не раз показувала рішення, які сприймаються як удар по здоровому глузду. Найгостріше це видно у справах, де є загиблі. Показовою стала справа екссудді Олексія Тандира, якого обвинуватили в смертельній ДТП у стані алкогольного сп’яніння, внаслідок якої загинув нацгвардієць Вадим Бондаренко. Понад два з половиною роки Тандир перебував у СІЗО без права застави. У січні 2026 року Святошинський райсуд Києва визначив йому заставу в 119,8 мільйона гривень, хоча прокурор наполягав на триманні під вартою без альтернативи. Однак суд пояснював рекордну суму тим, що вона має забезпечити належну поведінку обвинуваченого. У лютому 2026 року апеляційний суд зменшив заставу в шість разів — до 20 мільйонів гривень. Підставою для перегляду стало рішення ЄСПЛ, який визнав тривале тримання під вартою без альтернативи порушенням прав людини.
У цій справі зіткнулися дві логіки, і жодну неможливо просто викреслити. ЄСПЛ нагадує державі, що навіть резонансна справа не скасовує процесуальних прав обвинуваченого. Суспільство ж бачить загиблого військового, обвинувачення у п’яному водінні та суддю, який отримує шанс вийти із СІЗО за гроші.
Не менш болючою була справа про вбивство п’ятирічного Кирила Тлявова, який загинув від вогнепального поранення після того, як поліцейські розважалися стрільбою по бляшанках. Спочатку підозрюваних тримали під вартою без права застави. Згодом один з фігурантів, колишній поліцейський Володимир Петровець, зміг вийти під заставу ще на етапі слідства. Головний обвинувачений Іван Приходько наприкінці 2022 року був переведений під цілодобовий домашній арешт після понад трьох років у СІЗО. В травні 2023 року він отримав чотири роки позбавлення волі, але через зарахування часу в СІЗО за так званим «законом Савченко» йому залишилося відбути лише пів року.
Коли дитина гине від пострілу правоохоронців, кожне пом’якшення запобіжного заходу виглядає як знецінення трагедії. Однак юридична процедура живе за своїм регламентом: слідство, експертизи, судові засідання, строки перебування під вартою, перегляд ризиків. Людський біль живе інакше: він не розуміє, чому смерть дитини роками перетворюється на процесуальний марафон, в якому обвинувачені поступово отримують м’якші умови.
Ще одним прикладом є справа Станіслава Толстошеєва. У 2016 році водій Mercedes вилетів на тротуар біля станції метро «Лівобережна» в Києві та на смерть збив літню жінку. Суд призначив йому заставу в мізерні 137,8 тисячі гривень, її внесли, і Толстошеєв вийшов на волю. Пізніше справу кілька разів закривали через версію про напад епілепсії у водія.
Окремою історією є справа блогера та медійника Гліба Ляшенка. У березні 2022 року Галицький районний суд Львова обрав йому запобіжний захід у вигляді тримання під вартою з можливістю внесення 4 мільйонів гривень застави за підозрою в державній зраді. На тлі повномасштабної війни такі рішення сприймаються особливо гостро, бо за такими злочинами стоять фронт, окупація, загиблі, полонені та зруйновані міста.
Слід відмітити, що застава не є покаранням, тому після виправдання кошти повертають тому, хто їх вніс. Якщо людину засудили, гроші також можуть бути повернуті, бо вони не замінюють штраф і не входять до вироку. Однак їх не повертають тоді, коли підозрюваний або обвинувачений порушує покладені на нього правила, втікає, ігнорує виклики. Як би там не було, але застава виглядає так, ніби він купив собі індульгенцію. У демократичній правовій системі застава потрібна, бо без альтернативи СІЗО легко перетворюється на інструмент тиску, помсти або публічного заспокоєння. Проте, коли суспільство не бачить однакових підходів до всіх громадян, якщо одні справи рухаються швидко, а інші роками грузнуть в процесуальному болоті, тоді навіть законний механізм перетворюється на несправедливість.
Застава після гучного затримання: як резонансні справи втрачають вагу в судах
Українське суспільство вже майже звикло до сценарію, який повторюється з дивною впертістю: посадовця або впливового фігуранта гучно затримують, справу подають як удар по корупції, у повідомленнях звучать сотні мільйонів чи мільярди гривень, а потім судова історія поволі втрачає напругу. Це відбувається через застави, які з плином часу суттєво зменшуються. В цій практиці показовим є розрив між масштабом розкрадань підозрюваними і тією сумою, яка зрештою стає ціною перебування поза СІЗО.
Справу ексголови Державної фіскальної служби Романа Насірова можна вважати одним з найпоказовіших прикладів такого поступового «здування» застави. В провадженні про хабар у 722 млн грн, який називають найбільшим в історії України, після оголошення підозри у жовтні 2022 року суд визначив тримання його під вартою із заставою 523,2 млн грн. На старті ця сума виглядала співмірною масштабу обвинувачень, однак протягом 2023–2024 років вона почала знижуватися: спочатку до 261 млн грн, потім до 100 млн, 70 млн і 65 млн грн. У травні 2024 року заставу зменшили до 55 млн грн, її внесли дружина та тесть Насірова, після чого він вийшов із СІЗО під особисті зобов’язання.
Подальша динаміка лише посилила відчуття, що велика сума в резонансній справі не завжди є стабільною гарантією. У квітні 2025 року, після спроби Насірова мобілізуватися до армії, яку скасували як незаконну, суд знову взяв його під варту й підняв заставу з 27 до 40 млн грн. 9 травня 2025 року ці гроші знову внесли, і він вийшов на волю, а 27 квітня 2026 року, попри перебування Насірова в СІЗО через вирок у «газовій справі», ВАКС у справі про хабар ще раз зменшив заставу — з 55 млн до 27,5 млн грн. У підсумку сума, яка починалася з понад пів мільярда, скоротилася майже у двадцять разів.
Схожа ситуація виникла і в справі ексголови «Нафтогазу» Андрія Коболєва, якого звинувачують у виплаті собі премій на понад 229 млн грн, що, за версією обвинувачення, значно перевищувало законні норми. Суд визначив заставу в 229 млн грн, тобто на рівні суми премії, однак захист заявив, що таких грошей у підозрюваного немає. Надалі заставу не внесли в повному обсязі, а ВАКС відмовився відправляти Коболєва в СІЗО, залишивши його під особистим зобов’язанням із обов’язком носити електронний браслет. Для прихильників презумпції невинуватості це може виглядати як обережність суду, але для суспільства така обережність виглядає інакше: коли йдеться про сотні мільйонів, м’який запобіжний захід сприймається як сигнал слабкості держави.
Історія олігарха Ігоря Коломойського стала ще масштабнішим прикладом юридичного маневрування довкола застав. Хоч він не є посадовцем, його справи пов’язані з державними банками та величезними сумами, тому суспільний резонанс тут не менший. У вересні 2023 року Коломойського затримала СБУ у справі про шахрайство та легалізацію 570 млн грн «ПриватБанку». Перша застава становила 509 млн грн, однак бізнесмен відмовився її платити, назвав суму необґрунтованою і залишився в СІЗО.
Після цього підозру Коломойському висунуло НАБУ у справі про заволодіння 9,2 млрд грн «ПриватБанку», і сума різко зросла: Шевченківський суд збільшив заставу до 3,89 млрд грн. На той момент це була найбільша застава в історії України, але далі почався довгий процес її зниження. У лютому 2024 року суму зменшили до 2,4 млрд грн, у травні — до 1,9 млрд грн, у серпні — до 1,87 млрд грн, а наприкінці 2024-го — на початку 2025 року вона впала нижче психологічної межі в один мільярд і дійшла до 650 млн грн. Захист пояснював це станом здоров’я Коломойського та неможливістю сплатити мільярди через арешт активів, але для зовнішнього спостерігача така хронологія виглядає як торг навколо цифри, що мала бути гарантією, а стала предметом затяжного процесуального футболу.
Також промовистою є справа експосадовця Міноборони Олександра Лієва, якого звинуватили в розкраданні 1,5 млрд грн на закупівлі снарядів для ЗСУ. Вищий антикорупційний суд спочатку взагалі відпустив його без запобіжного заходу. Згодом апеляція призначила тримання під вартою із заставою 50 млн грн, однак у березні 2024 року суд відпустив Лієва під особисте зобов’язання навіть без застави, пославшись на зменшення ризиків. На тлі війни, коли йдеться про снаряди для армії, така м’якість виглядає особливо болісно: суспільство бачить не юридичну зміну ризиків, а провал моральної пропорції між підозрою і реакцією держави.
Справу ексзаступника секретаря РНБО Олега Гладковського також є показовою. У 2019 році ВАКС призначив йому 10,6 млн грн застави у справі про зловживання у сфері оборонних закупівель, хоча збитки оцінювали у десятки мільйонів. У березні 2022 року заставу замінили на особисте зобов’язання за умови її передачі на ЗСУ, після чого Гладковський виїхав за кордон. Офіційно така заміна має процесуальне пояснення, але суспільна пам’ять фіксує інше: фігурант оборонної справи отримав м’якший режим і залишив країну.
Питання про те, чи виправдовує себе практика застави, не має однозначної відповіді, бо сама ідея не є хибною. Застава розвантажує СІЗО, де утримання людини коштує державі грошей на охорону, харчування, медицину й адміністративне забезпечення. Вона також відповідає презумпції невинуватості: людина до вироку не вважається винною, тому не кожна підозра має автоматично означати камеру. Крім того, велика сума може бути реальним якорем, адже ризик втратити власні гроші або кошти родичів часто дисциплінує краще, ніж формальна обіцянка з’являтися до суду.
Однак українська практика показує слабке місце цієї логіки, бо гроші мають стримувати лише тоді, коли їхня втрата справді болюча для конкретної людини. Для пересічного громадянина навіть невелика застава може означати фінансову катастрофу, а для фігуранта справи на сотні мільйонів десятки мільйонів виглядають як витрата за право не сидіти в ізоляторі. У такій системі майнова нерівність перестає бути абстрактною проблемою і перетворюється на різницю між камерою та свободою.
Особливо небезпечним є те, що перебування на волі дає фігурантам більше можливостей впливати на свідків, координувати позиції, тиснути на учасників процесу або знищувати докази. Суд може покласти обов’язки, заборонити контакти, забрати паспорт, встановити браслет, але ці інструменти працюють лише тоді, коли контроль є реальним, а наслідки порушень — швидкими й невідворотними. Коли ж суспільство бачить, що застави зменшуються, обов’язки пом’якшуються, а справи тягнуться роками, довіра до такого контролю тане швидше, ніж цифри в судових ухвалах.
Практика застави в Україні могла б бути розумним балансом між правами людини й інтересами правосуддя, але в резонансних корупційних справах вона дедалі частіше виглядає як механізм поступового послаблення тиску на впливових фігурантів. Проблема полягає не в тому, що підозрювані виходять під заставу, а в тому, що суми часто втрачають зв’язок із масштабом підозрюваних злочинів, а суспільство не отримує переконливого пояснення, чому ризики раптом зменшилися. Там, де держава не вміє пояснити свої рішення мовою справедливості, навіть законна процедура починає працювати проти довіри до суду.
Після застави: як резонансні справи повільно втрачають шанс на вирок
Після внесення застави резонансна справа часто не рухається до швидкого фіналу, а входить в довгий коридор юридичних процедур, де гучність першого затримання вже не має майже жодного значення. На старті суспільству показують рішучість держави: обшуки, підозри, суми збитків, заяви про боротьбу з корупцією. Потім камери зникають, увага слабшає, а справа залишається в судах, де кожне перенесене засідання, кожна зміна адвоката і кожне нове клопотання працюють не на очищення системи, а на її виснаження.
Після внесення застави резонансна справа часто переходить у найнебезпечнішу для суспільства фазу — повільне процесуальне виснаження, де перше затримання вже не має тієї ваги, яку йому надавали в новинах. Гучні підозри, великі суми збитків і публічні заяви поступово відходять на другий план, а в центрі залишаються перенесені засідання, нові клопотання, апеляції, зміни адвокатів і формальні підстави для затягування. У цій частині справи вирішується те, чи здатна вона довести провадження до вироку без уникнення відповідальності.
Найзручнішим фіналом для підозрюваного або обвинуваченого стає сплив строків давності, бо він дозволяє вийти з процесу без вироку й без судимості. Захист у таких випадках не обов’язково доводить невинуватість по суті, значно вигідніше буває розтягнути час настільки, щоб сплив термін давності. Роки минають у засіданнях, які не відбулися, у лікарняних, відводах, зміні адвокатів, численних клопотаннях і повторних процесуальних колах, після чого суд фіксує завершення строку. Застава в такому випадку повертається заставодавцю повністю, а справа, яка починалася як демонстрація боротьби з резонансним злочином, завершується юридичною тишею.
Втеча фігурантів за кордон після пом’якшення запобіжного заходу показує ще одну слабкість системи, де офіційні обмеження часто виглядають міцнішими, ніж є насправді. Людина може мати заборону на виїзд, зобов’язання здати паспорт, електронний браслет і перелік процесуальних правил, однак для впливових фігурантів нерідко знаходяться маршрути через лікування, спеціальні дозволи, а також службові механізми або нелегальний перетин кордону. Коли така особа зникає, держава може стягнути заставу в держбюджет, але гроші не замінюють присутності обвинуваченого в суді. При цьому провадження зависає, потерпілі й суспільство роками чекають повернення фігуранта, а первинна гучність справи перетворюється на архівний спогад.
Мобілізація під час війни додала до цих сценаріїв ще один складний і чутливий шлях для процесуальної паузи. Підозрювані або обвинувачені можуть просити суд змінити запобіжний захід на особисте зобов’язання у зв’язку з призовом на військову службу. За такої моделі застава повертається або за згодою перераховується на ЗСУ, а розгляд справи може бути зупинений на період служби. У воєнній країні служба в армії не може автоматично сприйматися як маневр, але в резонансних справах з великими сумами й сильними адвокатами така можливість потребує особливо жорсткої перевірки, бо інакше вона легко стає способом відкласти судовий фінал на невизначений строк.
Отже, чинне законодавство залишає занадто багато простору для затягування справ фігурантів через конструкцію кримінального процесу. За таких умов в Україні неможливо подолати корупцію, посадові та інші тяжкі злочини лише гучними затриманнями й заявами про боротьбу з ними. Коли законодавство роками не змінюють, хоча його наслідки добре видно на резонансних провадженнях, це означає наявність інтересу з боку державних органів зберегти існуючий механізм, який дозволяє справам поступово втрачати силу.
