Сьогодні світ відзначає Міжнародний день миру, заснований Генеральною Асамблеєю ООН у 1981 році. Однак цей день насправді змінює хід історії чи є лише черговою декларацію про наміри? З моменту заснування цієї ініціативи війни та збройні конфлікти не лише не зникли, але й стали частиною глобального контексту сучасності. Зараз на планеті відбувається 183 регіональні конфлікти — це найбільша кількість за останні три десятиліття. Від Афганістану до Ефіопії, від Сирії до України, від Ємену до М’янми — світова карта кровоточить від насильства, яке забирає життя, ламає долі та знищує надії. За останні роки кількість загиблих у таких конфліктах зросла на 14%, що свідчить про невпинне загострення насильства.
79 років тому почала роботу ООН, створена з метою збереження миру та безпеки у світі. Але Україна та ціла низка інших держав все ще потерпають від військових конфліктів. Тому зараз все гостріше постають питання: чи справді вона здатна реалізувати свою місію зі збереження миру, якщо навіть в її стінах країни не можуть знайти спільної мови? Чи має сенс глобальний заклик до миру, коли для багатьох мирні ініціативи ООН залишаються лише порожніми словами на тлі димлячих руїн? Звісно, конкурси дитячих малюнків про мир, які щорічно організовує ООН, виглядають зворушливо, але їхній вплив розбивається об жорстоку реальність, де дитячі мрії тонуть у вибухах і пострілах.
Історія заснування ООН
Організація Об’єднаних Націй (ООН) — це найамбітніший проєкт міжнародної дипломатії, глобальна міжнародна організація, до складу якої зараз входять 193 країни. Створена у далекому 1945 році, вона мала стати новим символом надії після жахіть Другої світової війни. Її декларовані цілі виглядають благородно: підтримка і зміцнення миру та міжнародної безпеки, а також розвиток співробітництва між державами світу. Величезні офіси в Нью-Йорку, Женеві, Відні, Найробі та Гаазі ніби підкреслюють її всеприсутність і великий масштаб.
Але ООН не з’явилася на порожньому місці. Її попередницею була Ліга Націй — організація, що виникла на хвилі жаху після Першої світової війни, коли світ наївно вірив, що “подібне ніколи не повториться”. Її статут було прийнято 28 квітня 1919 року з ініціативи американського президента Вудро Вільсона, який бачив у Лізі єдиний механізм для забезпечення миру. Спочатку до Ліги увійшли 44 країни, згодом їх стало 52. Основні органи — асамблея, Рада Ліги та постійний секретаріат — повинні були стати інструментами для розв’язання глобальних проблем.
Жахливі 1930-ті роки продемонстрували, що Ліга Націй була безсила перед обличчям агресії. Італійські фашисти вдерлися в Абіссинію у 1936 році, і Ліга не змогла їх зупинити. Санкції проти агресора? Вони були сміховинними й безрезультатними. У липні 1936-го розпочався збройний конфлікт між іспанськими республіканцями та націоналістами. Іспанський міністр закордонних справ апелював до Ліги у вересні 1936 року, щоб війська Ліги захистили її територіальну цілісність і політичну незалежність. Але що сталося? Ліга виявилася абсолютно безсилою. Вона не змогла ані безпосередньо втрутитися в громадянську війну в Іспанії, ані запобігти іноземному втручанню в конфлікт. Гітлер і Муссоліні допомагали націоналістам, Радянський Союз — іспанським республіканцям. А що робила Ліга? Вона лише безпорадно спостерігала, не в змозі зупинити цей хаос.
Ліга Націй також не змогла запобігти захопленню Японією Маньчжурії у 1933 році, хоч агресора і виключили з організації. А що сталося далі? Вона повністю втратила будь-який вплив у другій половині 30-х років. Вона нічого не зробила для протидії аншлюсу гітлерівцями Австрії, захопленню нацистами Чехословаччини, Польщі, інших держав, радянській агресії проти Фінляндії та Прибалтійських держав. Тоталітарні Німеччина та СРСР просто перестали бути членами Ліги Націй, і організація не мала жодних важелів впливу на них. Формально Ліга Націй проіснувала до 1946 року, але вже починаючи з 1940-го, вона припинила свої засідання. Всі ці події перетворилися на страшний урок для людства — урок про те, що гарні наміри не завжди перетворюються на реальні дії.
Ілюзія впливу
Коли Організація Об’єднаних Націй прийшла на заміну Ліги Націй, на неї покладалися великі надії, що вона стане справжньою гарантією майбутнього миру, але війни не зникли. Сьогодні планета палає у 183 регіональних конфліктах, це рекорд за останні тридцять років. Однак у відповідь на це ООН робить безкінечні гучні заяви, проводить конференції та майже не впливає на ситуацію. Навіть коли в деклараціях звучать заклики до миру, вони не стають реальністю.
ООН вважалася інструментом, що нібито допоміг уникнути кошмару Третьої світової війни. Ще чотири роки тому Генеральний секретар Антоніо Гутерріш переконував, що завдяки цій організації людство уникнуло масштабної катастрофи, якої багато хто боявся. Проте чи справді це так, достеменно невідомо. В останні роки організація перебуває під шквалом критики через свою неспроможність відповідати на виклики сучасності. У 2020 році світ зіткнувся з надзвичайними проблемами: збройні конфлікти спалахували один за одним, політична напруга наростала, пандемія коронавірусу завдала серйозного удару по глобальній економіці, а голод і бідність охопили цілі регіони. У цих умовах все більше людей ставила під сумнів не лише ефективність, а й саму доцільність існування ООН. Політики і аналітики різних країн прийшли до висновку, організація більше переймається статистикою та звітністю, ніж реальними діями. Вони прямо говорять: ООН втратила ту роль, для якої її створювали. Вона більше не здатна запобігати війнам, агресії та окупації. Замість того, щоб вирішувати глобальні конфлікти, організація частіше виглядає як марнотратна бюрократична машина, що тонкощами своїх процедур лише гальмує процеси.
ООН все ще може бути корисною у вирішенні гуманітарних питань, пов’язаних із продовольчою безпекою, моніторингом та статистичними розрахунками. У цих сферах вона демонструє певну ефективність, але коли мова йде про безпеку, її спроможність впливати на ситуацію різко падає. За словами багатьох експертів, ООН також перетворилася на пасивного спостерігача у питаннях охорони здоров’я та інших життєво важливих сфер.
Експерти з міжнародної політики, не приховуючи свого скептицизму вважають, що ООН від самого початку була задумана слабкою у питаннях безпеки, і це закладено у її фундамент, організація не здатна ефективно діяти через політизацію процесів. Центральним органом ООН, на який відповідно до статті 24 Статуту ООН безпосередньо покладено відповідальність за підтримку міжнародного миру та безпеки, є Рада Безпеки. В ній діє п’ять постійних членів, які мають право вето, однак робота Ради паралізується внутрішніми суперечками. Велика Британія, Китай, Франція, Росія та США — країни-переможці Другої світової війни, мають абсолютну владу блокувати будь-яке рішення, яке не відповідає їхнім національним інтересам. Отже, замість того, щоб стати світовим арбітром, який зупиняє конфлікти ще на ранніх стадіях, право вето перетворило Раду Безпеки на політичний ринг, де кожен грає у свої ігри, забуваючи про справжні цілі організації
Якщо колись ООН мала бути майданчиком для діалогу і компромісу, то сьогодні вона виглядає швидше як сцена для шоу. П’ять держав, які вважають себе “рівнішими за інших”, фактично захопили владу у свої руки і перетворили Організацію Об’єднаних Націй на знаряддя власних політичних амбіцій. Зручно, правда? Їхні інтереси захищені краще, ніж життя мільйонів людей. Ця система, закладена ще на самому початку, з самого старту прирекла ООН на слабкість у безпекових питаннях. І доки цей баланс сил залишається незмінним, організація просто не зможе виконувати свої основні завдання.
ООН і Україна
ООН — це той випадок, коли за гарними гаслами про мир і безпеку ховається безпорадність і показове “занепокоєння”. Уже третій рік в Україні триває війна, тисячі людей гинуть, міста руйнуються, а Організація Об’єднаних Націй продовжує демонструвати свою майстерність у “занепокоєнні” цими подіями. Вони так “стурбовані”, що часом навіть здається, що от-от щось зміниться. Але ні, обіцянки залишаються лише на папері, а країна продовжує боротися самотужки.
Крим анексовано, і що зробила ООН? Нічого! Коли Росія анексувала Крим, чи могла ООН щось зробити? Звісно, ні. Постійний член Ради Безпеки, Росія, просто заблокувала будь-які спроби реакції. І це не перший такий випадок. Будь-який конфлікт, в якому замішані ці п’ять країн, залишається без вирішення. Можна продовжувати виголошувати промови, приймати резолюції, робити гучні заяви, але коли на кону інтереси “великих гравців”, ООН безсила.
І хоч би як цинічно це звучало, але не можна сказати, що роль ООН зовсім нікчемна. Її резолюції та дискусії — це ніби архів світової безпорадності, на який, можливо, колись зможуть посилатися країни-жертви агресії. Уявіть собі, колись у майбутньому, коли політична реальність зміниться, Україна зможе звернутися до міжнародних судів і сказати: “Дивіться, ось резолюція, яку всі підписали, ось декларація, яку всі ухвалили, а от звіт ООН, де всі дуже стурбовані нашою ситуацією”. І, можливо, тоді, коли ці папери стануть частиною справи, ми нарешті побачимо якусь справедливість. Але поки що, усе це виглядає досі ілюзорно.
Безумовно, реформа ООН потрібна, але поки що нереальна. Все залежить від політичної волі цих самих постійних членів Ради Безпеки, але вони явно не поспішають віддавати свої привілеї. Реформа організації — це ніби міраж у пустелі: виглядає близько, а насправді недосяжна. До того ж майбутнє ООН залежить від того, як будуть змінюватися глобальні сили у новому світовому порядку. Саме їхня позиція визначить, як виглядатиме організація у майбутньому, і чи взагалі вона зможе щось змінити.
Тож поки в ООН “дуже занепокоєні ситуацією” в Україні, ми продовжуємо втрачати людей, міста і села. І здається, що міжнародна спільнота так само “занепокоєна”, як і завжди. Але ми знаємо ціну цьому занепокоєнню — воно не захистить наших дітей, не відбудує наші домівки і не поверне життя тих, хто загинув за ці роки. І поки ООН залишається лише гучним голосом без жодних реальних дій, ми будемо самі боротися за свою свободу, навіть якщо всі навколо залишаться лише “занепокоєними” та “схвильованими”.
Оксана Іщенко
