Бюджет воєнного часу: парад абсурдних витрат
Коли країна переживає найстрашніші часи своєї історії, кожна гривня державного бюджету повинна працювати на перемогу та порятунок. Та замість цього ми стаємо свідками кричущого параду абсурдних витрат, які виглядають як знущання з народу. Мільярди зникають на безглузді проєкти, тоді як військові на фронті потребують підтримки, а люди у прифронтових містах – життєво важливої допомоги. Хто і навіщо ухвалює такі рішення? Чому в найкритичніший момент для країни ресурси йдуть не туди, де вони потрібні найбільше?
Безглузді витрати держави
Українці щодня демонструють неймовірну солідарність та жертовність. Волонтерські збори на дрони, тепловізори, бронежилети та аптечки стали буденним явищем, коли кожна гривня важить як золото. Люди віддають останню копійку, відмовляючись від власних потреб, щоб підтримати військових на передовій. І в цей час держава витрачає мільярди на безглузді проєкти: будівництво доріг у регіонах, де немає бойових дій, реставрацію театрів та інші “трендові” ініціативи, які виглядають не лише непотрібними, а й відверто цинічними.
В той час, коли РФ концентрує усі свої зусилля, зокрема фінансові та управлінські, щоб витрачати гроші на нові технології, які б допомагали повернути ситуацію на фронті на його користь, в Україні, насамперед із місцевих бюджетів, почалося фінансування багатьох проєктів, розроблених навіть ще до війни. Наприклад, у Києві добудовують вулицю, як-то кажуть, в нікуди. Це рішення було ухвалене за тиждень до повномасштабного вторгнення, після цього було заморожене, а потім навесні 2024 року знову почалося будівництво. Тобто зараз держава зайнята витратою грошей на ті видатки, які не є принципово важливими під час війни. А тим часом ворог витрачає гроші на війну.
Кожен донат на ЗСУ — це кошти, які часто збираються у буквальному сенсі по гривні. Люди продають власні речі, віддають зарплати, відмовляються від відпусток, щоб купити нашим захисникам необхідне обладнання. А у цей час держава вкладає мільярди у ремонт доріг у відносно спокійних регіонах, де ці дороги зараз мало кому потрібні. Скільки таких доріг залишається непридатними після обстрілів на сході? Чому гроші не йдуть на відновлення критичної інфраструктури або допомогу переселенцям, які втратили все?
Ці проєкти подаються як “розвиток країни”, але давайте будемо відвертими: ніякі відремонтовані дороги не врятують нас від загрози, якщо армія залишиться без підтримки. Більше того, такі витрати виглядають як навмисне відволікання уваги суспільства від реальних проблем. Коли військові на передовій збирають гроші на безпілотники, витрачати мільярди на асфальт — це, по суті, зрада.
Досі згадати скандал довкола ремонту Київського райсуду в Одесі за 106 млн грн.
“Ми розглядали виділення 10 мільйонів, нам доповідали і йшла мова про аварійний ремонт будівлі Київського суду. Нам обіцяли надати фото даху, що там потрібно щось робити, що судді не можуть працювати. Потім наступного дня казали, що це умова для вступу в НАТО, а потім взагалі з’ясувалося, що це прибудова. І тільки потім ми з’ясували, що саме там буде відбуватися. Тому, на нашу думку, це зараз недоречно. Треба зняти ці десять мільйонів і скасувати тендер”, — виправдовується депутат Олексій Потапський.
Та “недоречним” це сталося лише після того, як обурене суспільство долучилося до активного обговорення цього питання. А чи не має держава уважно перевіряти всі витрати та направляти фінансування на дійсно важливі для відбудови країни об’єкти? А не як це сталося з будівництвом районного суду, який вже ремонтували 4 роки тому. А тут раптом знову знадобився ремонт та ще й за такі надмірні кошти, як виявилося в кошторисі. Так, за даними відомостей ресурсів витрат підрядника, найвагомішу сталь періодичного профілю класу А-ІІІ діаметром 16-18 мм врахували по 59 400 грн/т, що у півтора рази дорожче ринку. Також 1,43 млн грн відведено на теплоізольовані сталеві труби у поліетиленовій оболонці. У тому числі найвагоміший типорозмір 89/160 мм врахували по 2 265 грн/м. Таким чином, ймовірна переплата матеріалів може становити 5,78 млн грн. Цих коштів вистачило б на чотири нових пікапи Mitsubishi L200.
Нещодавно держава вирішила виділити 463 млн грн на вивчення пінгвінів в Антарктиді. У розпал війни, коли кожна копійка повинна бути спрямована на підтримку армії та відновлення зруйнованої інфраструктури, величезні бюджетні гроші йдуть на наукові дослідження, які важко назвати нагальними.
Дослідження тваринного світу Антарктиди, безумовно, цікаве і корисне для світової науки. Але чи можна це назвати пріоритетом для країни, яка щодня втрачає своїх захисників і стикається з катастрофічними економічними наслідками війни? 463 млн грн — це сума, за яку можна було б закупити тисячі бронежилетів, дронів або карет швидкої допомоги. Тобто реальні речі, які врятували б життя на фронті.
Та бачте, держава, схоже, живе у паралельній реальності. Коли люди донатять останню копійку, відмовляються від своїх потреб і жертвують на користь армії, влада продовжує фінансувати проєкти, які не мають жодного відношення до актуальних проблем країни. Навіть якщо ця програма була запущена до війни, її продовження в нинішніх умовах виглядає як відверте знущання. Багато хто задається питанням: чи справді ці кошти підуть на вивчення пінгвінів? Адже подібні проєкти часто використовуються як прикриття для корупційних схем. Мільйони, виділені на “наукові дослідження”, легко можуть осісти у кишенях чиновників та підрядників. Особливо у часи, коли контроль за використанням бюджетних коштів ослаблений через війну.
Як стало відомо, 463 млн грн планують витратити на:
- закупівлю матеріально-технічних засобів;
- пально-мастильних матеріалів для антарктичної станцiї;
- продуктiв харчування для учасникiв антарктичних експедицiй та української антарктичної станцiї “Академiк Вернадський”;
- на забезпечення доставки на судно учасникiв українських антарктичних експедицiй тощо.
Та ще, як виявилося, науковці мали їхати в експедицію не абияк, а взявши з собою чимало делікатесів, як от вино, шампанське, червону ікру, маслини та оливки.
“Тут не йдеться ні про яке “надмірне споживання”, ця закупівля необхідна для забезпечення продуктами впродовж року”, – запевняли самі науковці.
Та це звучить зухвало і цинічно на фоні того факту, що багато родин ВПО разом з дітьми залишилися без підтримки держави та вимушені виживати, не маючи змоги забезпечити своїх дітей найнеобхіднішим.
Навіть якщо частина цих грошей справді піде на вивчення пінгвінів, чи можемо ми дозволити собі такі витрати зараз? Чи варто витрачати ресурси на дослідження, коли війна стоїть на порозі кожного українського дому? Українські волонтери та благодійники щодня роблять більше для армії, ніж деякі державні програми, які продовжують фінансуватися у воєнний час.
Витрачати сотні мільйонів гривень на подібні “екзотичні” ініціативи під час війни — це справжній удар по моральному духу нації. Коли народ згуртувався для підтримки ЗСУ, коли кожен громадянин відчуває відповідальність за оборону країни, такі витрати виглядають як відверта зрада. Державні чиновники повинні були давно переглянути пріоритети і спрямувати всі ресурси на боротьбу з агресором, а не на вивчення полярних птахів.
До речі, дослідження Антарктиди на станції уряд продовжив до 2025 року. Програмою передбачено виконання 93 наукових заходів для реалізації 20 глобальних наукових завдань із семи напрямків. А от знайти гроші для підтримки ВПО на 2025 рік уряд не спроможний.
Вклад у культуру на інформаційну політику
Міністерство культури вкотре вражає своєю “майстерністю” у справі управління коштами. Мінкультури так “майстерно” планує свої видатки, що через відсутність своєчасних рішень щодо коригування бюджетів залишилися невикористаними 1,3 мільярда гривень. І хто знає, скільки ще “культурних проєктів” могло б з’явитися на ці гроші? Що з того, що Міністерство культури та інформаційної політики (від 13 вересня 2024 року — Міністерство культури та стратегічних комунікацій України) мало забезпечувати формування і реалізацію державної політики? Більше півмільярда гривень на управління у цій сфері використано безсистемно і неефективно, але це ж такі дрібниці, чи не так?
Як зазначається у звіті Рахункової палати, опублікованому 29 жовтня, Мінкультури так “успішно” виконало свою роботу, що на керівництво і управління у сфері культури та інформаційної політики витратило 521,8 мільйона гривень — і все це, звісно, без жодної системи. Не дивно, що відомство не забезпечило повною мірою формування державної політики, адже навіщо прагнути досягти мети бюджетної програми, якщо можна просто витрачати кошти?
Ще цікавіше: протягом 2020-2022 років керівництво навіть не спромоглося забезпечити безперервного процесу планування, моніторингу та звітування. Звіти про виконання планів роботи так і не були затверджені міністром, що яскраво демонструє “високу” якість управління. Структурні підрозділи виконали лише 40% заходів із реалізації державної політики, але ж це також, мабуть, не варте уваги.
Ще одне “досягнення” — профільні структурні підрозділи були укомплектовані лише на 25-60%. І тут, звісно, не забули виплатити надбавки за “особливо важливу роботу”: аж 58,4 мільйона гривень було використано нерезультативно. Компетенція? Професіоналізм? Це вже занадто, адже головне — правильно розподілити кошти.
Крім того, зараз витрачаються величезні суми на відновлення та будівництво культурних об’єктів, таких як театри та парки. Без сумніву, культура важлива для національної ідентичності, але чи може вона бути пріоритетом у часи, коли країна бореться за виживання? Витрати на такі проєкти у розпал війни — це не лише абсурд, а й відверта маніпуляція, спрямована на те, щоб “замилити очі” суспільству. Так, понад 30 млн гривень влада Одеської області вирішила витратити на ремонт фасаду Театру юного глядача. Під гаслами про “відродження культури” чиновники просувають ініціативи, які насправді можуть бути прикриттям для корупційних схем. Як пояснити те, що мільярди йдуть на реставрації, коли на передовій не вистачає техніки, а пересічні громадяни змушені буквально збирати “на байрактари”? Це не розвиток, а відмивання коштів, яке виглядає особливо цинічно у контексті народного волонтерського руху.
Також слід згадати телемарафон “Єдині новини”. Запланований він був, як важливий інструмент інформаційної політики, який мав на меті інформувати громадян про достовірну інформацію щодо ситуації на фронті, перемовин з західними партнерами, поставок озброєння та об’єктивно висвітлювати нашу економіку. На виробництво контенту для телемарафону держава виділила в цьому році 1 млрд 607 млн грн.
Як відомо, до “Єдиних новин” входять 4 приватні телеканали, які ще у 2023 році отримали 538 млн 146 тис грн. Вартість однієї години мовлення у кожного учасника своя та наступна:
- “Ми Україна” – 195,63 тис. грн.
- “Інтер” – 124,27 тис. грн,
- “1+1” – 140,72 тис. грн.
- “ICTV” – 143,21 тис. грн.
Згідно з договором канали мають виконувати наступні вимоги:
- виробництво інформаційних програм в прямому ефірі;
- виробництво інформаційних програм українською мовою;
- забезпечення ведення прямого ефіру зі студії щодня;
- прямі включення експертів, журналістів з місць подій, пряма трансляція брифінгу тощо.
Формально вони ці вимоги виконують, але на практиці виявляється, що якість такого контенту дуже сумнівна, через відсутність моніторингу та аудиту з боку держави. Тобто гроші виділили, а далі робіть з ними, що бажаєте. От і маємо поряд з новинами такі проєкти, як “Прихований кут” з сюжетами по 10 хвилин про фекалії жираф, що перетворюються на унікальні аксесуари, або про 75-річного незайманця, що зберігає свою цноту від жінок за 4,5-метровим парканом.
Важко уявити, що на такі низькопробні проєкти пішли такі великі гроші.
Очевидно, що ми маємо серйозну проблему з контролем витрат державних коштів на забезпечення інформаційної безпеки з боку Мінкульту. Адже саме Міністерство має забезпечити ефективне та цільове використання бюджетних коштів, організацію та координацію роботи розпорядників бюджетних коштів нижчого рівня та одержувачів бюджетних коштів у бюджетному процесі. На ділі, гроші викидаються на вітер.
Маніпуляції під час війни
Держава, замість того щоб спрямувати кошти на армію та допомогу тим, хто постраждав від війни, вкладає їх в проєкти, які не мають прямого впливу на обороноздатність. Важко не побачити тут не лише маніпуляції, але й класичну корупцію. Чиновники та підрядники наживаються на війні, прикриваючи це нібито стратегічними потребами. У той час, як волонтери в соцмережах збирають по 50-100 гривень на спорядження для військових, мільярди бюджетних грошей зникають у кишенях корумпованих схем.
Ці витрати — лише верхівка айсберга. Щодня у новинах з’являються повідомлення про нові абсурдні проєкти, що викликають лють і нерозуміння в суспільстві. Проте найбільш болюче питання — це відсутність реальної відповідальності. Чиновники, які ухвалюють ці рішення, часто залишаються безкарними, адже система не працює на користь громадян. Така ситуація підриває не лише довіру до влади, а й до самої ідеї національної солідарності. Коли народ бачить, як його останні зусилля перекреслюються безглуздими державними витратами, це викликає відчай і злість. Люди хочуть розуміти, що їхні пожертви мають сенс, що їхній внесок — це реальний вклад у перемогу, а не фон для корупційних схем.
Проблема не лише в тому, що ці витрати невчасні. Вони також свідчать про відсутність чіткого плану і відповідальності за використання державних коштів. Цілком зрозуміло, що гроші, виділені Державним бюджетом на культуру, інформаційну політику чи дослідження, не можуть бути просто так перенаправлені на оборону з однієї статті на іншу. Але ж нічого не заважало державним управлінцям продумати це заздалегідь! Ефективне планування і управління державними коштами могло б стати тим ключем, який би дозволив витратити кожну гривню з розумом. Натомість ми бачимо лише черговий хаос у бюджетному процесі в умовах, коли необхідно спрямувати ресурси туди, де вони дійсно можуть врятувати життя та допомогти людям.