Четвертий рік без захисту: укриття як індикатор управлінської неспроможності та знецінення людських життів
Впродовж всієї війни кожна нова перевірка захисних споруд в Україні відкриває одну й ту саму неприємну реальність, коли безпека громадян часто існує лише на папері. Моніторингові візити, які охопили десятки міст і сіл, демонструють розрив між офіційними деклараціями та тим, що реально готове прийняти людей у критичній ситуації. Там, де мала б бути надійна оборона цивільного населення, часто залишаються лише зачинені двері, недобудовані приміщення та бюрократичні звіти. Ці прогалини визначають, хто під час тривоги залишиться під захистом, а хто опиниться наодинці з небезпекою. Проте варто зрозуміти жахливу істину, що кожен об’єкт перевірки, кожна цифра в протоколі свідчать не про випадкові недоліки, а системну проблему, в якій декларації замінюють реальні заходи безпеки, а людське життя ризикує стати лише статистикою.
Розрив між звітами та життям: що виявила перевірка українських укриттів
Після чергової хвилі перевірок команда Уповноваженого Верховної Ради з прав людини Дмитра Лубінця опинилася перед невтішною картиною української реальності, в якій захисні споруди, покликані рятувати життя, часто існують лише на папері або у звітах чиновників. За результатами 510 моніторингових візитів у 23 областях команда Лубінця надала органам влади понад дві тисячі рекомендацій, але навіть сухі цифри не залишають місця для ілюзій.
В Україні вже четвертий рік триває повномасштабна війна, але система захисних споруд залишається в стані, який більше нагадує імітацію готовності, ніж реальну обороноздатність цивільного тилу. Результати перевірки свідчать, що 11,5% укриттів не мають безбар’єрного доступу, тому люди з інвалідністю, старші мешканці та батьки з малими дітьми часто фізично не можуть потрапити всередину. Ще 10,6% споруд не обладнані засобами домедичної допомоги, що робить їх непридатними у ситуаціях, коли кожна хвилина може коштувати життя.
Крім того, 8,8% перевірених укриттів не забезпечені запасами питної води, що свідчить про відсутність навіть базового розуміння того, як має функціонувати безпечний простір під час тривалих тривог або обстрілів.
Однак ці дані не відображають повного масштабу проблеми, адже моніторинг також виявив низку грубих порушень, які свідчать не про недогляд, а системну байдужість посадовців всіх рівнів. Значна кількість споруд не має примусової вентиляції, тому повітря в них швидко стає задушливим і небезпечним для здоров’я. У багатьох укриттях відсутнє аварійне освітлення, через що під час відключення електроенергії всередині западає цілковита темрява, що створює ризик паніки і травм. Брак аварійних виходів унеможливлює евакуацію у випадку завалу або пожежі, а відсутність засобів пожежогасіння перетворює будь-яке загоряння на потенційну трагедію. Навіть такі дрібниці, як відсутність лавок або місць для сидіння, у кризових умовах стають важливим фактором, який показує, наскільки далекою є державна система від розуміння людських потреб.
Найцинічнішим є те, що 37 об’єктів, які офіційно значаться як укриття, просто не існують. І це тільки офіційні дані, а насправді ситуація набагато гірша. За цим фактом ховається порожнеча, а замість бетонних стін, що мали б захищати від ударів, лише бюрократичні фантоми, створені для звітності.
Буковина виявилася наочним прикладом того, як ілюзія безпеки підмінює реальну готовність. У Красноїльську укриття селищної ради не витримує жодних вимог, а в дитячому садку №2 замість захисної споруди облаштовано кухню.
Так, за даними моніторингу в Чернівецькій області, у п’ятьох укриттях у місті Хотин було виявлено, що частина об’єктів цивільного захисту існує лише на папері або функціонує з грубими порушеннями безпеки, що робить їх непридатними для захисту населення під час надзвичайних ситуацій. Під час перевірок фахівці оглянули три укриття на базі 7 ДПРЗ та 1 ДПРЗ Головного управління ДСНС області, протирадіаційне укриття лікарні та найпростішу схованку у підвалі Хотинського фахового коледжу, де виявлено самовільно встановлене пічне обладнання без дозвільних документів, яке створює реальну загрозу отруєння чадним газом і наражає на небезпеку життя студентів та персоналу.
Найпростіше укриття на базі ДСНС фактично не функціонує, хоча на офіційній мапі Чернівецької обласної військової адміністрації воно позначене як доступне для цивільного населення під час сигналу «Повітряна тривога», що свідчить про розрив між деклараціями безпеки та реальним станом захисних споруд. Водночас у Хотинській багатопрофільній лікарні укриття облаштоване відповідно до всіх норм і доступне для маломобільних груп населення, що демонструє можливість правильної організації безпечного простору за належного контролю та ресурсів.
Однак типові порушення, виявлені в інших об’єктах, включають відсутність запасів продуктів харчування та питної води з розрахунку на кількість людей, прострочені або неналежно збережені медикаменти, відсутність доступу для людей з інвалідністю та брак непродовольчих товарів для дітей, які також можуть перебувати в укритті. Представництво продовжує системно відстежувати стан захисних споруд у Чернівецькій області, оперативно реагувати на виявлені порушення та ініціювати перед органами влади заходи для усунення недоліків, адже реальна готовність укриттів часто відстає від офіційних звітів, а людське життя не може чекати на бюрократичні виправлення.
Івано-Франківщина демонструє схожу ситуацію, де частина укриттів існує лише в офіційних документах, інші не внесені до обласного реєстру, а дані в ньому або застарілі, або сфальсифіковані. За трьома адресами укриття просто відсутні, що вкотре підтверджує існування проблеми не у випадкових порушеннях, а у глибоко вкоріненій системній халатності.
Київська область, попри близькість до центру ухвалення рішень і постійні нагадування про небезпеку, також не демонструє системної готовності. Моніторинги у Вишгороді та Демидові засвідчили, що навіть формально визначені укриття не мають запасів води, аптечок і вентиляції та часто не відповідають базовим будівельним вимогам. Ця ситуація виглядає особливо парадоксально, якщо згадати, що саме Київська агломерація є потенційною мішенню для регулярних атак, отже питання безпеки тут мало б бути вирішене зразково.
Хмельницька область виглядає відносно стабільною у цьому контексті, адже більшість перевірених укриттів технічно відповідають мінімальним нормам. Водночас навіть тут не вистачає безбар’єрного доступу і забезпечення базовими запасами, що свідчить не про катастрофу, а радше про типову українську інерційність, коли добрі наміри зупиняються на півдорозі між нормативами і реальністю.
У Тернопільській області ситуація нагадує дзеркальне відображення сусідніх регіонів, де технічна спроможність споруд не компенсує соціальної недоступності. Укриття є, але для людей з інвалідністю шлях до них часто неможливий, що фактично позбавляє вразливі групи права на захист. Наявність запасів води й медикаментів також виявляється фрагментарною, тому навіть у випадку короткочасної тривоги такі споруди могли б стати лише тимчасовим прихистком, а не повноцінним укриттям.
Миколаївська область, де загроза залишається постійною, демонструє певну технічну зібраність, адже більшість укриттів у закладах освіти знаходяться у задовільному стані. Однак тут теж проявляється стара системна вада, що полягає у відсутності доступності для маломобільних людей, яка не лише створює ризики, а й формує відчуття соціальної несправедливості, коли безпека стає привілеєм, а не правом.
У цій мозаїці українських регіонів стає очевидним той факт, що там, де відповідальність за безпеку розчиняється у звітах, небезпека стає ще ближчою. Укриття, які мали б бути опорою цивільного життя під час війни, перетворюються на символ бюрократичного формалізму, у якому між людиною та системою пролягла не лінія фронту, а прірва байдужості.
Насправді, моніторингова місія Уповноваженого не відкрила Америку, а лише оголила те, що давно витає у повітрі, адже між деклараціями безпеки та реальними умовами проліг серйозний розрив, який може коштувати життя. Однак поки в офіційних звітах продовжують множитися цифри, у реальних громадах люди залишаються без елементарного захисту, покладаючись на власну кмітливість і випадок замість державної відповідальності.
Втім дивує те, що команда Омбудсмана перевірили відносно спокійні регіони, не приділивши увагу прифронтовим областям. Там люди щоденно знаходяться під обстрілами ракет і БПЛА, але їм ховатися майже немає де. Бомбосховища зачинені або у жахливому стані. Ключі від них слід шукати у визначених чиновниками осіб, але чи буде час їх шукати під час обстрілів, нікого не хвилює. Крім того, посадовці пояснюють, що закривають укриття від бомжів, бо вони в них знаходять прихисток і одночасно залишають купи мусора та крадуть обладнання водо- і тепломереж. Однак, як вирішити цю проблему, ніхто не знає.
Слід зазначити, що не лише державні органи виявляють ці порушення. Волонтери та активісти Центру громадянських свобод три місяці обходили десять міст, перевіряючи майже півтисячі укриттів. Майже 40% залишаються зачиненими, а ті, що відкриті, часто не відповідають базовим стандартам безпеки. У Києві вдалося покращити доступність на 20%, але близько 30% об’єктів лишаються закритими або позбавленими необхідного обладнання. Одеса показала приклад організації чергувань і контролю, але це радше виняток, ніж правило.
Така статистика демонструє глибоку кризу державної відповідальності. У країні, яка щодня переживає повітряні тривоги, кожне десяте укриття непридатне, а кожне дев’яте недоступне, тому поняття «цивільний захист» фактично втрачає зміст.
Укриття як формальність: коли бюджет не гарантує безпеки
Уряд виділяє значні кошти на сектор безпеки і оборони і згідно з державним бюджетом на 2025 рік передбачено понад 2 трильйони гривень на цей напрямок. Проте коли мова заходить про укриття, які мають захищати цивільне населення, фінансування часто не перетворюється на реальну безпеку. Наприклад, згідно з даними, на ремонт та облаштування найпростіших укриттів у різних сферах у 2023 році витратили близько 1 443 633,7 тисячі гривень, що становить лише частину від потреб. У результаті ситуація така, що заклади освіти отримали субвенцію на облаштування укриттів, але за даними лише приблизно 42 % цих коштів, виділених на облаштування укриттів у школах, були використані.
Як бачимо, в країні склалася ситуація, коли відсутня узгоджена стратегія розгортання мережі укриттів, здійснюється слабкий контроль за виконанням програми та велика доля відповідальності перекладена на місцеві бюджети, де ресурси обмежені, і надто часто ремонт чи облаштування умовно сховищ перетворюється на косметичні роботи без гарантій справжньої готовності. У цій комбінації фінанси є, потреба очевидна, але реальність відстає, і система укриттів замість надійного захисту перетворюється на формальність, де ризик виживання під час тривоги залежить не від того, чи існує сховище, а від того, чи хтось вчасно відкриє двері.
Цілком очевидно, що можливі шляхи вирішення проблеми укриттів в Україні вимагають системного підходу, який поєднує централізований контроль, прозоре фінансування та постійний аудит стану об’єктів, оскільки без чіткої координації між державними структурами та місцевими громадами навіть великі бюджетні видатки не перетворюються на реальну безпеку, і кожен ремонт або облаштування ризикує залишитися косметичною операцією на папері.
Важливо передбачити обов’язкове внесення всіх укриттів до єдиного державного реєстру з регулярним оновленням інформації про їх технічний стан, наявність запасів води, медикаментів та засобів домедичної допомоги, а також забезпечення безбар’єрного доступу для людей з інвалідністю, сімей з маленькими дітьми та старших громадян, оскільки відсутність таких стандартів створює соціальну нерівність у праві на захист.
Не менш актуальним є запровадження прозорих механізмів фінансування, коли кошти на облаштування укриттів розподіляються відповідно до потреб реального стану споруд і підлягають суворому контролю, а не залишаються формальною статтею бюджету, що часто не реалізується на практиці. Паралельно до державного контролю варто активніше залучати громадські організації та волонтерські ініціативи для перевірки стану укриттів та оперативного усунення виявлених недоліків, оскільки локальні громади здатні виявляти проблеми швидше і точніше за централізовані структури, а взаємодія з громадськістю дозволяє створити ефективну систему зворотного зв’язку і підвищити рівень довіри до державних заходів.
Нарешті необхідно запровадити стандартизовані навчальні програми та регулярні тренування з користування укриттями для населення, адже навіть технічно досконале укриття не виконує свою функцію, якщо люди не знають, як швидко і безпечно туди потрапити у критичній ситуації, а поєднання технічної готовності з підвищеною обізнаністю громадян формує реальний рівень цивільної безпеки, який сьогодні залишається декларативним у більшості регіонів.
Міжнародні моделі безпеки
У багатьох країнах, де питання безпеки цивільного населення сприймають серйозно, укриття давно перестали бути просто підземними приміщеннями з бетонними стінами. У Швейцарії практично кожен новий житловий будинок будується з розрахунком на укриття, а система державного обліку включає не лише місцезнаходження сховищ, а й їх технічний стан, доступність, наявність запасів і готовність прийняти людей у будь-який момент. В Японії після катастрофи на Фукусімі в систему укриттів інтегрували автоматизовані датчики, які сигналізують про рівень повітря, наявність води і навіть температуру в приміщенні, а місцева влада щороку проводить тренування населення, щоб кожен знав, як діяти у кризовій ситуації.
У Південній Кореї уряд відстежує стан укриттів через цифрові платформи, де кожна споруда має власний онлайн-паспорт із деталями про спорудження, обслуговування і перевірки, а відхилення від норм негайно позначаються у системі та вимагають усунення. В Ізраїлі захисні споруди є обов’язковою частиною будівництва житлових комплексів і шкіл, а місцева влада використовує централізовану систему оповіщення, яка дозволяє не лише контролювати технічний стан укриттів, а й миттєво направляти людей у найближче безпечне приміщення під час ракетних атак, що робить систему живою і дієвою, а не декларативною.
З цього досвіду для України очевидно, що ефективність мережі укриттів залежить не лише від кількості приміщень, а постійного контролю, прозорості і інтеграції технологій у повсякденну систему цивільного захисту. Вчасні моніторингові дані дозволяють швидко реагувати на недоліки, планувати ремонт і модернізацію, а регулярні тренування населення роблять самі укриття не просто місцем фізичного прихистку, а реальною складовою стратегії виживання.
Наразі можна констатувати, що українська система захисних споруд перебуває на роздоріжжі між декларативністю та реальною жахливою картиною. Держава і громади так і не змогли вибудувати реальний механізм відповідальності за безпеку людей. Між обіцянками й бетонними стінами пролягла прірва бездіяльності, в якій губляться кошти, строки і, зрештою, довіра. Поки чиновники звітують про «покращення», більшість українців продовжує ховатися не в укриттях, а у випадкових підвалах — часто без світла, вентиляції чи навіть дверей.
Це свідчить про глибоку адміністративну деградацію, коли впродовж тривалої війни державна система не здатна виконати базову функцію — забезпечити фізичний захист населення. Війна ще більше висвітлила дефіцит компетентності, відповідальності та управлінського мислення посадовців, для яких людські життя не мають жодної реальної цінності.
