Декорація безпеки дітей у звітах: лише кожне четверте шкільне укриття придатне для навчання
Шкільне укриття мало б бути місцем, де дитина під час тривоги продовжує безпечно вчитися без страху, холоду і темряви. Натомість на п’ятому році повномасштабної війни Україна дедалі частіше отримує іншу реальність: у звітах укриття є, у кошторисах — мільйони, у презентаціях — красиві підземні школи, а на практиці діти сидять в сирих укриттях, які не відповідають чинним нормам, і лише чверть з них зараз придатні для навчання. Найгостріша проблема полягає в тому, що держава досі не створила дієвої системи контролю, де за кожен недобудований, непридатний чи небезпечний об’єкт хтось реально має відповідати.
Ступінь готовності укриттів у закладах освіти України до забезпечення безперервного навчального процесу
За офіційними даними Голови Комітету ВР з питань освіти Сергія Бабака, 83% українських шкіл забезпечені укриттями. Проте за цим оптимістичним показником ховається інша реальність, де 16% закладів досі мають гостру потребу в облаштуванні сховищ, а у 7% шкіл вони фізично не здатні вмістити всіх учнів та вчителів.
Реальний стан справ в українській освіті в умовах тривалої безпекової кризи свідчить про те, що номінальна наявність захисних споруд у закладах освіти суттєво розходиться з їхньою фактичною функціональною придатністю. Оприлюднені Державною службою якості освіти аналітичні дані свідчать про те, що лише чверть, тобто 25% вітчизняних шкіл, спромоглися трансформувати свої підвальні приміщення в повноцінні простори, які адаптовані для безперервного ведення уроків під час повітряних тривог. Проте урядовці забувають про те, що сам факт існування підвалу абсолютно не гарантує наявності там належного мікроклімату, освітлення, вентиляції та меблів, необхідних для повноцінної реалізації умов навчання.
Серйозним викликом досі є забезпечення безперешкодного доступу до захисних споруд для маломобільних груп та дітей з інвалідністю. Попри зафіксовану позитивну динаміку порівняно з попереднім звітним періодом, архітектурна та інфраструктурна інклюзивність залишається на незадовільному рівні, оскільки лише 26% шкільних сховищ технічно пристосовані для безперешкодного доступу та перебування дітей з інвалідністю та інших маломобільних груп. Ще більш критичним є стан інформаційного сповіщення всередині цих об’єктів цивільного захисту, адже лише 7% систем оповіщення інтегрували інженерні рішення, що враховують особливі фізичні потреби вихованців із глибокими порушеннями зорового та слухового апаратів.
Державна фінансова стратегія на 2026 рік намагається системно відповісти на ці виклики через масштабні грошові вливання, направивши 5 мільярдів гривень на модернізацію шкільних сховищ та додатково виділивши 1 мільярд гривень для потреб дошкільної ланки освіти. У межах жорсткого бюджетного менеджменту Уряд застосував селективний підхід, зафіксувавши пріоритетне фінансування для військових ліцеїв та ліцеїв із посиленою військово-фізичною підготовкою, а також для перехідних об’єктів періоду 2023–2025 років. Головний критерій для отримання цих ресурсів полягає у високому ступені будівельної готовності об’єкта, який повинен становити не менше ніж 60%, за умови категоричного вето на будь-яке збільшення кошторисної вартості робіт, що покриваються безпосередньо з державного бюджету.
Разом з довгостроковим плануванням виконавча влада застосовує інструменти оперативного реагування, перерозподіливши 231 мільйон гривень цільової субвенції задля негайного завершення робіт на фінішній прямій у 11 регіонах України. Зазначений фінансовий транш спрямовується на фіналізацію 22 конкретних інфраструктурних проєктів, які вже мають мінімум 60% готовності та географічно зосереджені в Дніпропетровській, Запорізькій, Кіровоградській, Львівській, Миколаївській, Одеській, Полтавській, Рівненській, Сумській, Херсонській та Хмельницькій областях. За розрахунками Кабінету Міністрів, такий точковий розподіл капіталовкладень дозволить уже в поточному році повністю закрити будівельні питання й відкрити безпечний офлайн – або змішаний формат навчання для 10 тисяч українських учнів та курсантів спеціалізованих військових і військово-морських ліцеїв.
Процедура розподілу базових асигнувань базується на чітких математичних фільтрах та безпековому зонуванні, що відсікає нерентабельні чи неперспективні проєкти. Отримати фінансування на загальних підставах спроможні лише спеціальні заклади освіти, а також загальноосвітні школи з контингентом не менше ніж 200 учнів або ті унікальні установи, що є єдиними у своїй громаді й реально функціонують в очному чи гібридному режимі. Спеціалізована комісія під час відбору насамперед оцінюватиме ступені територіальних воєнних загроз, закладаючи пропорцію, за якої щонайменше 40% загального бюджету піде у школи з дуже високим рівнем безпекового ризику, тоді як закладам із помірними та задовільними ризиками сумарно дістанеться до 25% коштів. Аналогічні прагматичні коефіцієнти застосовуватимуться й під час оцінювання та відбору проєктів у секторі дитячих садків.
Описаний підхід до розподілу базових асигнувань, попри свою математичну чіткість та прагматизм, створює серйозну загрозу для освітньої мережі у периферійних регіонах, фактично виносячи вирок віддаленим сільським школам на вимирання. Жорсткий фільтр із мінімальним контингентом у 200 учнів автоматично дискримінує малокомплектні заклади в деокупованих чи прифронтових селах, де через міграційні процеси та демографічну кризу фізично неможливо зібрати таку кількість дітей. Навіть статус «єдиного закладу в громаді» не рятує ситуацію, якщо школа через безпекові обмеження змушена працювати виключно в дистанційному режимі, що автоматично позбавляє її фінансування на загальних підставах.
Крім того, фіксація суворих бюджетних пропорцій залишає у фінансовому вакуумі ті віддалені громади, які, формально перебуваючи у відносній безпеці, не мають ресурсів для облаштування альтернативних сховищ чи утримання дитячих садків. Спираючись виключно на фінансові та безпекові чинники, держава нехтує конституційним правом дітей на освіту за місцем проживання. Це не просто заважає відновленню територій, а й провокує зворотний ефект, що неодмінно проявиться у повному вимиранні українських сіл, які втрачають будь-які перспективи для повернення сімей у разі закриття шкіл.
Укриття за стандартом і всупереч підвалам: коли норма не вміщується в реальність
Проблема адаптації освітнього простору до реалій воєнного часу отримала новий вектор обговорення через посилення вимог до безпекових споруд. Як повідомила Освітній Омбудсмен Надія Лещик на своїй сторінці у Facebook, Офіс Уповноваженого регулярно фіксує скарги від громадян щодо неналежних умов у шкільних сховищах, де діти змушені перечікувати повітряні тривоги. Батьки та педагоги вказують на сирість, пронизливий холод, появу плісняви та загальний дискомфорт, який негативно впливає на здоров’я школярів. Реагуючи на ці виклики, державні інституції запровадили з 2026 року радикально оновлені санітарні стандарти для абсолютно всіх захисних споруд у закладах освіти, проте їхня практична реалізація миттєво спровокувала гостру дискусію в експертному та педагогічному середовищах.
Прагнучи створити максимально безпечне середовище для підростаючого покоління, розробники нормативної бази детально прописали фізико-хімічні параметри повітряного простору та освітлення в укриттях. Стовпчик термометра в приміщеннях не повинен опускатися нижче 17 °C і підніматися вище 21 °C, а відносну вологість повітря необхідно утримувати в чітких межах від 40 % до 60 %. Рівень діоксиду вуглецю обмежено граничною позначкою у 0,07 %, тоді як концентрація летально небезпечного чадного газу не може перевищувати 5,0 мг/м³.Для мінімізації навантаження на зір дітей укриття мають комплектуватися лампами білого, тепло-білого або природно-білого спектра, забезпечуючи рівень штучного освітлення на робочих місцях не менше 400 лк.
Встановлення автономних генераторів тепер чітко регламентується правилами безпеки, які повністю виключають ризик проникнення токсичних продуктів згоряння та інших забруднюючих речовин всередину захисної споруди. Обов’язковим є надання учням питної води та облаштування зон для прийому їжі. Особливу увагу приділено санвузлам, де мають з’явитися резервні місткості з водою, об’єм яких розраховується математично — щонайменше 5 літрів на кожну особу, яка одночасно перебуває у сховищі під час освітнього процесу.
Критичний аналіз цих нововведень водночас оголив величезну прірву між ідеальними кабінетними розрахунками та суворими реаліями українських шкільних підвалів. Якщо взяти на розгляд середньостатистичну школу на 200 вихованців, то для виконання норми в укриття необхідно інтегрувати резервуар місткістю 1000 літрів. Перед адміністрацією постають суто технічні завдання щодо транспортування таких великогабаритних та важких конструкцій через вузькі підвальні сходи, а також забезпечення правильних умов її зберігання, аби вода не перетворилася на джерело інфекції.
Ще більш утопічний вигляд ця вимога має у великих міських закладах освіти, розрахованих, наприклад, на 1000 учнів. У такому випадку сховище необхідно заставити 5 величезними баками вагою по одній тонні кожен. Отже, знову маємо лише добре прописані на папері прописи, які виконати в існуючих умовах абсолютно нереально. Проте найболючішим аспектом цієї юридичної новели є те, що неспроможність забезпечити цей об’єм води автоматично перетворюється на підставу для складання адміністративного протоколу, а фінансовий тягар у вигляді штрафів лягає безпосередньо на плечі директора закладу.
Коментарі та відгуки освітянської спільноти під публікацією Освітнього Омбудсмена демонструють солідарність із її критичною позицією та транслюють глибоке занепокоєння. Педагоги переконані, що нові жорсткі критерії не можна сліпо застосовувати до тих підвальних приміщень і найпростіших укриттів, які вже були адаптовані та введені в експлуатацію за попередніми нормативами на початку кризового періоду. Оновлені стандарти повинні стати дорожньою картою виключно для тих захисних споруд, проєктування та будівництво яких розпочинається лише зараз.
Окремим пунктом професійна спільнота виділяє питання справедливості у визначенні відповідальних осіб. Директор школи є менеджером освітнього процесу, а не інженером-будівельником чи фахівцем із систем вентиляції та водопостачання. Освітяни наголошують, що за дотримання всіх інженерних параметрів мають відповідати підрядні організації, які безпосередньо здійснювали реконструкцію чи будівництво об’єкта, а також органи управління освітою, у чиєму безпосередньому обов’язку є фінансування, закупівля та матеріально-технічне забезпечення захисних споруд. Поки цей баланс відповідальності не буде досягнуто, нові санітарні норми ризикують перетворитися з інструменту захисту дітей на інструмент системного тиску на керівників шкіл.
Недоведені до ладу укриття: між будівництвом, звітністю і відсутністю відповідальності
Суспільство також позбавлене доступу до достовірної державної статистики щодо точної кількості протирадіаційних укриттів, які не просто добудовані, а офіційно введені в експлуатацію та передані на баланс відповідних установ чи громад. Як показує практика, підземні освітні простори нерідко перетворюються на майданчики для створення позитивного іміджу перед топчиновниками чи іноземними делегаціями, тоді як реальне завершення будівельного циклу відходить на другий план.
Публічні презентації недооформлених об’єктів заради формальної звітності створюють серйозні безпекові та правові прецеденти. Юридичне введення в експлуатацію є гарантією того, що уповноважені фахівці взяли на себе персональну відповідальність за відповідність споруди всім будівельним і безпековим стандартам. Коли ж навчання стартує у приміщеннях без належних актів готовності, юридична відповідальність за життя та здоров’я учнів фактично розмивається, що унеможливлює пошук винних у разі виникнення надзвичайних ситуацій.
Яскравим прикладом став випадок, коли очільник Запорізької ОВА Іван Федоров повідомив у своєму телеграм-каналі про початок змішаного навчання у підземній школі на базі Біленьківського ліцею «Лідер», а також про відкриття п’ятого подібного об’єкта в області на території Петропільського ліцею. За його даними, на Запоріжжі змішаним форматом охоплено понад 60 тисяч учнів, серед яких 5,5 тисячі складають першокласники. Однак досвід минулої зими засвідчив технологічну неспроможність багатьох подібних споруд функціонувати в умовах тривалої відсутності централізованого енергопостачання. Через відсутність високопотужних генераторів під час тривалих блекаутів під землею повністю припиняли роботу системи вентиляції, водовідведення та подачі води.
У Запорізькій гімназії №46 зафіксовано випадок, коли учні під час занять опинилися в абсолютній темряві на кілька годин поспіль через збіг освітнього процесу з графіками стабілізаційних відключень. Педагоги не мали права випустити дітей на вулицю до завершення уроків, а батьки, перебуваючи на робочих місцях, не могли оперативно їх забрати. Лише зараз розпочався процес екстреного дообладнання цих об’єктів автономними джерелами живлення, адже без них форсовано зведені підземні бетонні коробки стають непридатними для перебування людей. Більше того, поспіх під час проєктування та будівництва подекуди призводить до грубих інженерних помилок, наслідком яких стає просідання пухких грунтів або критичне підтоплення приміщень підземними водами.
Додатковим чинником соціальної напруги є закритість самого процесу ухвалення рішень, оскільки органи місцевого самоврядування часто опиняються на периферії планування. Стратегічні рішення щодо локалізації майбутніх сховищ приймаються одноосібно профільними відомствами, тоді як розв’язання конфліктів із громадою, викликаних закриттям чи реорганізацією навчальних закладів під ці масштабні проєкти, перекладається на плечі місцевих управлінців. Інструмент громадських слухань залишається єдиним каналом комунікації для досягнення компромісу, хоча логіка підказує, що будівництво оборонних споруд має безпосередньо перегукуватися з реальними демографічними показниками конкретних мікрорайонів, до аналізу яких місцевих фахівців не допускають.
Поки в одних регіонах триває експлуатація недобудованих приміщень, у столиці будівництво аналогічних об’єктів тривалий час не виходить зі стадії паперових погоджень чи початкових земляних робіт. Таким прикладом є ситуація навколо київської спеціалізованої школи №130 імені Данте Аліг’єрі, де, за свідченнями батьківської спільноти, процес створення протирадіаційного сховища триває вже 3 роки, проте реального заглиблення у грунт так і не відбулося. У періоди повітряних тривог учні змушені переходити через кілька міських кварталів до найближчої станції метрополітену, а обурені батьки намагаються з’ясувати долю виділеного фінансування та ефективність контролю за підрядником.
Офіційні реєстри КМДА підтверджують, що у липні 2024 року було затверджено робочий проєкт цієї споруди подвійного призначення. Контракт отримало ТОВ, яке запропонувало виконати роботи за 197,95 мільйона гривень із зобов’язанням завершити об’єкт до 1 листопада 2025 року. Проте зрив графіків став очікуваним наслідком, зважаючи на фігурування компанії-переможця у попередніх тендерних скандалах. Подібні прецеденти неефективного менеджменту та затягування робіт притаманні не лише столичному регіону, а є системною хворобою багатьох українських міст.
Так, на початку 2026 року керівництво Полтави офіційно визнало нездатність вчасно завершити будівництво 3 шкільних укриттів, фінансування яких на поточний рік виконано лише на кілька відсотків. Зокрема, спорудження захисного об’єкта для Полтавської ЗОШ №19 та суміжної початкової школи №45 на даний момент профінансовано лише на 2,4% від загального кошторису в 87 мільйонів гривень, при цьому з місцевого бюджету підтверджено виділення лише 2,1 мільйона гривень. В електронній системі DREAM міститься інформація про розробку робочого проєкту, проведення геологічних вишукувань та внесення коригувань, які вже коштували громаді значних фінансових втрат.
Через хаотичну зміну концепції сховища для ЗОШ №19 міська влада переплатила майже 900 тисяч гривень. Управління капітального будівництва задекларувало це як звичайне коригування, хоча насправді відбулося повне перепроєктування об’єкта зі зміною його локації та збільшенням місткості. Потребу включення до проєкту сусідньої початкової школи №45 посадовці почали розглядати лише після офіційного звернення її адміністрації, яке надійшло вже після оплати першого варіанту проєктної документації вартістю 985 тисяч гривень. Унаслідок відсутності базової комунікації між освітянами та будівельниками мільйон гривень було витрачено на непотрібні папери, при цьому міська рада не ініціювала службових розслідувань і жоден чиновник не поніс дисциплінарної відповідальності.
Аналогічні кризові тенденції зафіксовані у Кременчуці Полтавської області, де наприкінці 2025 року керівництво міста відкрито зарахувало низку шкільних об’єктів до категорії тих, що потребують «посиленого контролю» через систематичне порушення зобов’язань з боку підрядних організацій. Цей алгоритм є універсальним для більшості українських громад, коли фінансові ресурси виділяються у повному обсязі, будівельна техніка з’являється на майданчиках, проте реальне введення готових споруд в експлуатацію відкладається на невизначений термін.
Ситуація ускладнюється ще й внутрішніми організаційними бар’єрами, про які регулярно повідомляють користувачі у різних соцмережах. Батьки описують непоодинокі випадки, коли адміністрації діючих дошкільних закладів та шкіл під час повітряних тривог відмовлялися пускати дітей та їхніх супроводжувачів до наявних сховищ, змушуючи людей залишатися під замкненими воротами. Керівники установ трактують чинні інструкції та правила безпеки на власний розсуд, перетворюючи захисні споруди на закриті відомчі об’єкти, що повністю руйнує саму ідею цивільного захисту населення в умовах воєнного стану.
Як бачимо, аналіз поточної ситуації свідчить про глибоку системну кризу, де безпека дітей стала заручницею бюрократичного формалізму та негнучкого менеджменту. Спроба держави розв’язати інфраструктурні проблеми виключно мовою суворих нормативів і математичних фільтрів фінансування оголила відірваність владних рішень від реальних можливостей громад. Подальше ігнорування цих диспропорцій і гонитва за показовою звітністю замість реального контролю за будівництвом загрожують не лише зривом безпечного навчання, а й деградацією всієї освітньої мережі в умовах тривалої війни.
