ІА”ФАКТ” вже розповідало про сучасний феномен “вуглеводневої людини” та на прикладі Венесуели унаочнювало парадокс, що країна, яка має невичерпні запаси викопного палива, через нераціональне використання ресурсів, авторитарний режим та відсутність ефективних демократичних інституцій, перетворилася з однієї з найбагатших держав світу на одну з найвідсталіших.
Надбання Pacto de Puntofijo, “боліваріанських місій” та відсутність суверенного фонду
Отже, протести “Ель Каракасо” через економічні заходи призвели до підйому Чавеса. “Боліваріанські місії” надали населенню лікбез, безкоштовне медобслуговування, доступне житло для малозабезпечених, а також продовольчі субсидії.
Проте, подібно до своїх попередників, Чавес продовжував орієнтувати економіку на нафтозалежність. Його час збігся з періодом рекордного зростання цін на нафту у 2000-х, коли вартість бареля сягала стелі у майже 150 доларів у 2008 році. Однак, як і багато авторитарних лідерів, він не скористався шансом створити суверенний фонд, який би забезпечив фінансову стабільність Венесуели у разі падіння цін на нафту. Такий фонд, подібний до норвезького GPFG або саудівського PRF, міг би забезпечити країні “золотий запас”. Водночас Чавес прагнув тримати під своїм контролем нафтовий сектор країни, йому не подобалося, що іноземні компанії, переважно американські, отримують прибутки з венесуельської нафти. Однак проблема полягала в тому, що саме ці компанії володіли необхідними знаннями та технологіями для ефективного видобутку нафти.
Варто згадати передумови, за яких став можливим прихід до влади режиму Чавеса. Згідно Pacto de Puntofijo – угоді, підписаній ще у 1958 між трьома політичними партіями Венесуели, було закладено основу для демократичного правління у країні. Хоча Пакт сприяв політичній стабільності, згодом його критикували за створення закритої політичної системи, яка виключила з політичного життя дрібніші партії та громадянське суспільство, що також сприяло появі популістських рухів на кшталт руху Уго Чавеса.
Pacto de Puntofijo убезпечував Венесуелу від військових диктатур, але водночас обмежував участь нових політичних сил, зміцнював правлячу еліту та сприяв корупції. У 1976 році президент Перес націоналізував нафтовий сектор, заснувавши компанію PDVSA, яка контролювала всю галузь. Хоча PDVSA мала співпрацювати з іноземними компаніями на умовах контролю 60% акцій, її функціонування відрізнялося від, скажімо, Saudi Aramco – найбільшої нафтовидобувної компанії в Саудівській Аравії та однієї з найбільших і найприбутковіших нафтових компаній у світі, де автократичний режим забезпечував ефективне управління. Натомість у Венесуелі PDVSA використовувалась для фінансування політичних проектів, що сприяло збагаченню можновладців.
Надмірний контроль режиму Чавеса над нафтовою галуззю
Отже, Чавес взявся за усунення американських компаній. Хоча Венесуела має значні запаси “чорного золота”, її видобуток та обробка є досить складними через невисоку якість. Венесуельська нафта має надлишок домішок, зокрема сірки, що провокує корозію та руйнування свердловин. Велика кількість сірки робить венесуельську нафту складнішою у використанні, особливо з огляду на можливий перехід до екологічних енергоресурсів, де такий тип нафти може стати небажаним.
Нафта класифікується за своєю легкістю та чистотою, а ключовим показником якості є API (Американський інститут нафти): чим вищий API, тим легше нафту видобувати та переробляти. Венесуельська нафта має API від 16 до 30, що вказує на її важкість, тоді як саудівська нафта є значно легшою та має API від 28 до 51. Це означає, що переробка венесуельської нафти потребує значно більше ресурсів і знань. Але під час правління Чавеса і його наступника Мадуро Венесуела не була готова дозволити іноземним компаніям доступ до своїх родовищ, що суттєво обмежувало можливості переробки.
Відсторонивши іноземних партнерів від роботи з нафтовими родовищами, Чавес фактично втратив доступ до необхідних ресурсів і технологій. Не випадково видобуток нафти у Венесуелі досяг піку до приходу Чавеса до влади у 1998 році, коли країна входила до п’ятірки світових лідерів з видобутку, (для порівняння: нині вона опустилася на 21-ше місце). Протягом правління Чавеса держборг болеріанської республіки зріс приблизно на 300%. До того ж, Чавес вступив у конфлікт з робітниками нафтового сектору, що призвело до масових звільнень у державній нафтовій компанії PDVSA. Звичайно, це завдало удару по економіці країни, значно знизивши видобуток нафти у наступні роки.
Венесуела за часів Мадуро: занепад нафтової галузі та гіперінфляція 2 000 000%
Чавес не дожив до справжнього занепаду нафтової галузі та економіки Венесуели, оскільки помер від раку в 2013 році, передавши управління країною своєму віце-президенту Мадуро. Останній став гідним наступником Чавеса, обмежуючи свободу преси, політичну різноманітність, тиснучи на судову владу і обмежуючи можливості приватного бізнесу. Багато приватних компаній, що забезпечували ключові послуги, було націоналізовано, що зробило країну ще більше нафтозалежною.
Варто зазначити, що Чавес був харизматичною особистістю та заробив репутацію “простого, доброго лідера”. Цей культ особистості був тісно пов’язаний з нафтовим багатством, яке забезпечувало за його правління країні стабільність, яку укріпила вигідна для Венесуели угода з Китаєм про постачання нафти, підписана у 2007 році.
Натомість, його наступнику не вистачало ані харизми, ані удачі. Мадуро став президентом тоді, коли у 2014 році ціни на нафту різко впали, і це спричинило серйозну кризу в країні. Венесуела, незважаючи на економічне зростання за часів Чавеса і зростання ВВП на 6% у 2012 році, у подальші 7 років зазнала катастрофічного спаду: з 2014 по 2020 рік її економіка скоротилася на 75%. Каракас увійшов до числа міст з найвищою у світі гіперінфляцією, яка в 2018 році досягла 2000000% ! В наступні роки інфляція трималася на рівні 190%.
З падінням цін на нафту та санкціями від ЄС, Сполученого Королівства і США у 2023 році країна зіткнулася з посиленням злочинності. Закономірним наслідком кризи стала й масова еміграція: з 2013 року країну залишили 8 мільйонів людей, переважно виїхавши до сусідніх країн, США та Європи.
Венесуела, яка не має таких привілеїв як Саудівська Аравія, що підтримує стратегічне партнерство з США, що забезпечує їй захист та фінансування, зіткнулася з протистоянням Америки. В результаті Каракас обрав союз з геополітичними суперниками США – Росією, Кубою та Китаєм, що погіршило відносини з Вашингтоном.
До того ж у 2015 році американські експерти виявили великі поклади нафти біля узбережжя Гаяни, які, хоча й менші за венесуельські, містили нафту вищої якості з високим API та низьким вмістом сірки, що спрощувало видобуток. Каракас миттєво відновив свої територіальні претензії на регіон Есекібо, що займає більшу частину Гаяни, та на шельф, де розташоване родовище Starbuck, що зараз розробляється Exxon Mobil, вигнаною свого часу з Венесуели. Проте вторгнення у Гаяну призвело б Венесуелу до нових санкцій і можливої реакції США. Венесуела, яка вже переживає економічну кризу, бідність, злочинність та політичну нестабільність, ризикує впасти ще глибше. Тому Мадуро, попри обурення суспільства, продовжує політику, що руйнує країну.
Що може зробити Венесуела, щоб піднятися з дна
Нафтове багатство стало прокляттям для Венесуели, і навіть відсторонення Мадуро буде лише першим кроком на важкому шляху до повстання Венесуели з попелу. Протягом десятиліть країна все сильніше сідала на нафтову голку, і тепер, коли ці доходи зникають, система занепадає. На момент відкриття нафти Венесуела була політично не готова до такого багатства, на відміну від, скажімо, Норвегії. Остання, попри менші запаси викопного палива, спромоглася видобувати більше нафти і газу, ніж Венесуела, підтверджуючи важливу роль сильних інституцій та консенсус еліт для їх управління у розвитку країни.
Метафорично висловлюючись, Венесуели схожа на молодика, який виграв джек-пот в лотерею і швидко витратив раптове багатство, не турбуючись про майбутнє. Поступово запаси вичерпалися, і його родина почала жебракувати. Норвегія ж, навпаки, як свідома зріла людина, отримала свій виграш після десятиліть праці та інвестувала його з розумом, продовжуючи розвивати інші галузі.
Наразі середній норвежець у 20 разів багатший за венесуельця. Коріння проблем Венесуели не лише в режимі одіозного Мадуро: далися взнаки десятиліття корупції та неефективного управління. Тож усунення від влади диктатора – лише перший крок; країні потрібні радикальні реформи. Крім того, Венесуела зіткнеться з викликом зеленого переходу та відмови від нафти, що хоч і загрожує її економіці, може стати шансом для радикальних змін.
Для відновлення втрачених можливостей, ймовірно, Каракас міг би вжити кілька кроків за умов, що новий незалежний уряд – у разі усунення Мадуро – прагнув би реальних змін, а не лобіювання інтересів окремих осіб. Перш за все, Венесуела повинна зняти обмеження на діяльність іноземних компаній, дозволивши їм інвестувати в нафтовий сектор. Також доцільно було б вийти з ОПЕК, щоб надолужити видобуток і експорт “чорного золота”, максимально скориставшися періодом високих цін. Це потребуватиме радикальної зміни курсу відносин з Вашингтоном та єврозоною.
Можна очікувати, що вихід з ОПЕК викликає невдоволення конкурентів – Саудівської Аравії чи Росії, однак географічна віддаленість дає Венесуелі певну безпеку. За підтримки США, Венесуела могла б збільшити видобуток нафти до 10 мільйонів барелів на день, посилюючи свою роль на ринку. Це також дозволило б американцям контролювати ціни і прибутковість. Навіть якщо витрати видобутку у Венесуелі трохи нижчі, ніж у США, ціна на нафту могла б знизитися, що не сподобалося б великим нафтовим гравцям.
Нафтова галузь Венесуели мала б зосередитися на довгостроковому зростанні національного добробуту, а не на швидкому прибутку. Для цього потрібен суверенний фонд для реінвестицій від нафтових доходів. Хоча Венесуелі доведеться ділитися доходами з західними партнерами, Каракас міг би очікувати від них допомогу у створенні ефективних інституцій та інвестицій у ненафтові галузі. Якщо західний капітал почуватиметься стабільно, це може сприяти диверсифікації економіки.
Окрім нафти, Венесуела має ще один великий потенціал – свої мальовничі краєвиди, що створює унікальні умови для розвитку туризму в майбутньому. Попри високий рівень злочинності, що заважає туризму, Венесуела могла б наслідувати приклад Колумбії, яка відновила свою туристичну галузь після десятиліть кримінальних і політичних проблем.
Тетяна Вікторова
