“Доброзвичайність” в новому Цивільному кодексі: експерт розкритикував спробу законодавців зробити “народну мораль” юридичним мірилом 

Право стає особливо чутливим там, де законодавець намагається вписати в нього моральні оцінки, адже нечітке слово в кодексі може впливати на судові рішення, майнові спори та межі дозволеної поведінки. Проєкт нового Цивільного кодексу містить багато спірних положень, зокрема, питання виникає через запропонований термін «доброзвичайність», який може впливати на оцінку поведінки людей у правових спорах.

Право працює переконливо лише тоді, коли люди розуміють походження норм, за якими їхню поведінку оцінюватиме суд. Особливо це стосується моральних понять, бо вони можуть звучати шляхетно, але без чітких меж перетворюються на інструмент, яким кожен користується у власних інтересах. Український досвід робить таку тему ще гострішою, адже протягом кількох поколінь суспільство жило під різними режимами, у різних системах примусу, виживання, пристосування та нерівності, через що розмова про «загальновизнану» мораль потребує чесного пояснення.

Експерт з питань податкової реформи Павло Себастьянович звернув увагу на термін «доброзвичайність», який з’явився у проєкті нового Цивільного кодексу. Автори документа пояснюють його як сукупність моральних норм, принципів, стандартів етичної поведінки та загальновизнаних уявлень про належну поведінку, що усталилися в суспільстві. За цією логікою дії людини, які не відповідатимуть такому критерію, можуть спричиняти юридичні наслідки, тому експерт вважає ключовим питання про походження цього стандарту.

Себастьянович не заперечує, що право потребує етичної опори, адже жоден кодекс не здатен описати всі життєві конфлікти й усі межі людської поведінки. Його застереження стосується іншого: законодавець пропонує судді користуватися умовною лінійкою «народної моралі», хоча ця лінійка, за оцінкою експерта, могла бути сформована вузьким колом людей без відкритої відповіді на питання, чому їхнє бачення має стати загальним стандартом.

На думку експерта, автори кодексу не пояснили, коли, де і в яких історичних умовах в Україні виникли ті еталонні уявлення про належну поведінку, які тепер планують застосовувати як правову категорію. Він вважає, що без такої відповіді «доброзвичайність» перетворюється на слово з благородним звучанням, але з небезпечним практичним змістом, бо кожна впливова група зможе вкладати в нього власну вигоду.

Себастьянович іронічно ставить питання, чи могла така мораль формуватися у владних кабінетах під час сучасних корупційних скандалів, зокрема на тлі розмов про «Міндічгейт», відкати, схеми й частки. У його логіці важливо не прикрити проблему красивим терміном, а зрозуміти, чи може влада, яку суспільство регулярно бачить у скандалах, без суспільної перевірки пропонувати моральний еталон для судів і громадян.

Він також нагадує, що Руслан Стефанчук називав новий Цивільний кодекс результатом семирічної роботи. Себастьянович ставить питання, в якій атмосфері визрівала ця «доброзвичайність», якщо цей період супроводжувався війною, недовірою до інституцій, корупційними історіями, соціальним виснаженням і постійними поясненнями, чому багато гострих рішень відкладаються. За його оцінкою, тривала робота над текстом не замінює чесної відповіді про зміст морального стандарту.

Далі експерт проводить свою аргументацію через попередні політичні епохи. Він згадує часи Віктора Януковича, коли символами влади стали кортежі, Межигір’я, демонстративна розкіш і приватний комфорт, відірваний від життя більшості громадян. У такій системі, за його логікою, «належна поведінка» визначалася не суспільною справедливістю, а близькістю до сили, ресурсів і безкарності.

Період після Помаранчевої революції Себастьянович також не сприймає як бездоганне джерело морального стандарту. Він згадує «любих друзів», політичні домовленості, взаємне прикриття та риторику про чисті руки, яка не зняла суспільних претензій до якості влади. Для нього цей досвід показує, що гучні слова про оновлення не гарантують появи правил, які можна без перевірки назвати добрими звичаями.

Окремий пласт його критики стосується дев’яностих років, коли колишні комсомольські діячі, нові власники, силові групи й наближені до влади люди ділили заводи, шахти, пароплави та інші активи. Себастьянович нагадує, що тоді слово «олігарх» стало частиною реального українського словника, а «стрілки» й «розбірки» часто виконували роль механізму вирішення питань там, де мали працювати право, конкуренція і прозорі правила.

У радянському минулому експерт бачить ще одне джерело спотворених звичок. Він згадує колгоспи, працю за «палички», дефіцит і систему, у якій «дістати» означало більше, ніж «купити». У тій реальності поведінку людей визначала не довіра до правил, а залежність від завскладу, товарознавця, директора магазину або іншої людини, яка контролювала доступ до товарів і можливостей.

Найглибші історичні приклади Себастьянович пов’язує зі сталінізмом, Голодомором і репресіями. Він нагадує про часи, коли донос на сусіда міг стати способом самозбереження, мовчання рятувало від небезпеки, а виживання під час голоду відбувалося в умовах, де в людей забирали хліб і ламали нормальні моральні зв’язки. Звідси його різке питання: у кого законодавець шукає джерело доброзвичайності — у тих, кого розкуркулювали, чи в тих, хто виконував розкуркулення; у тих, у кого забирали хліб, чи в тих, хто його забирав.

За оцінкою Себастьяновича, історія України XX і XXI століть значною мірою була історією розривів моральної традиції. Кожне покоління жило за іншими правилами, часто приймаючи їх мовчки, бо спротив міг коштувати свободи, майна, безпеки або життя. Через це він не погоджується з уявленням, що існує готове невидиме «суспільство», у якому давно сформувалися спільні й беззаперечні стандарти належної поведінки.

«В аудіозаписах, де поважні люди обговорюють відкати, схеми та частки, ми, мабуть, і мали вловити голос народної моралі. Тоді залишається лише уточнити: за якою саме реплікою його закодовано.

Чи, може, її пресували протягом тих семи років, поки писався сам кодекс, — у тиші наукових кабінетів, паралельно з війною, корупційними скандалами та епохою «не на часі»? Цікаво, чи звіряли автори свої формулювання зі стрічкою новин.

Стефанчук каже, що Цивільний кодекс — це результат 7-річної роботи. Тобто ймовірно, що доброзвичайність визрівала в «епоху брехні» попередника чинного президента? Тієї самої епохи — «яких тобі… не хватаєт реформ?».

Або раніше — у часи правління «зека», якого народ вирішив «геть»? Тоді еталоном доброзвичайної поведінки був, напевно, кортеж із мигалками, маєток у Межигір’ї та страусина ферма як приватний антистрес.

А ще раніше — за «помаранчевих», коли «любі друзі» зайняли крісла, а руки одного з очільників «нічого не крали». Можливо, доброзвичайність — це кругова порука таких самих рук?

Або відступимо ще глибше — у дев’яності, до часів Кучми, коли молоді хлопці в малинових піджаках і колишні комсомольці поділили заводи, шахти, пароходи. Епоха, коли слово «олігарх» уперше стало професією. «Розбірка», «стрілка» стали формою комунікації. Ось де, очевидно, і кувалися еталонні уявлення про належне», – зазначає експерт.

Сучасний вимір цієї проблеми експерт пов’язує з розривом у доходах і можливостях. Він згадує зарплату військових на рівні 20 тисяч гривень, прожитковий мінімум для мільйонів пенсіонерів близько 2,5 тисячі гривень, виплати військовому поза штатом на рівні 840 гривень на місяць і відсутність достатньої підтримки для частини внутрішньо переміщених осіб. На цьому тлі він порівнює такі суми з винагородами державних менеджерів у 100–200 тисяч гривень, суддів у 200–300 тисяч гривень, а також керівників держбанків і державних підприємств, які можуть отримувати близько мільйона гривень на місяць.

«Творці кодексу, схоже, виходять із комфортного припущення, ніби існує якесь невидиме «суспільство», у якому вже усталилися «загальновизнані уявлення про належне», — і нам залишається лише зчитати їх. Але історія України ХХ–ХХІ століть — це передусім історія розриву моральних традицій. Кожне покоління жило за іншими правилами, бо інакше у нього не було шансу вижити. І кожне покоління мовчки приймало правила, які встановлювали ті, хто мав силу.

Сьогодні ця сила у Гетманцева, Милованова, Пишного, Міндіча (ім’я їм легіон) і, звичайно, Стефанчука. Зарплата військовим — 20 тисяч, прожитковий мінімум для мільйонів пенсіонерів — 2,5 тисячі, військовий поза штатом — 840 грн на місяць, ВПО — нуль тисяч. А зарплати державним менеджерам — 100–200 тисяч, суддям — 200–300 тисяч, топам держбанків та держпідприємств — мільйон грн на місяць. Розрив у доходах тих, хто бюджети розподіляє, і тих, хто від них залежить, — понад 100 разів!

Звідси й парадокс. Якщо ми чесно подивимося на свою історію, доведеться визнати: наша «доброззвичайність» — це часто моральність переможця, моральність загарбника. Того, хто відбирав хліб, а не того, у кого відбирали. Того, хто опинився на плівках, а не того, хто плівки слухає.

І коли сьогодні законодавець каже: «Будемо міряти вашу поведінку доброзвичайністю», — варто спитати: а чию саме доброзвичайність ви маєте на увазі? Доброзвичайність влади 1933-го? 1937-го? 1991-го? 2004-го? 2014-го? Чи, може, ту, що склалася за останні сім років написання самого кодексу?», – наголошує експерт.

Себастьянович підкреслює, що його претензія не спрямована проти високих зарплат у державному секторі як таких. Він говорить про потребу в зрозумілій і справедливій сітці, де винагорода посадовців була б прив’язана до реального прожиткового мінімуму, а не до штучно заниженого показника. У цьому контексті він згадує орієнтир фактичного прожиткового мінімуму близько 7,5 тисячі гривень і критикує ситуацію, коли держава рахує людям виживання за одними цифрами, а для управлінців встановлює зовсім інший масштаб доходів.

Експерт також пов’язує цю нерівність із законами про конфіскацію майна у боржників. У його баченні держава спершу своїми рішеннями створює умови, у яких люди опиняються в боргах і бідності, а потім пропонує механізми вилучення їхнього майна. Через це питання «доброзвичайності» для нього не є абстрактною юридичною дискусією, бо моральний критерій у законі може працювати проти тих, хто має найменше захисту.

«Я не проти високих зарплат державних менеджерів, як не проти самої ідеї моральних стандартів у праві. Але я хочу чітку сітку зарплат, де міністр отримує не більше 10 прожиткових мінімумів, як у Польщі, як у країнах Балтії, як у Європі чи Сполучених Штатах! Тобто справедливо. І щоб прожитковий мінімум відповідав фактичному — 7,5 тисячі грн, який встановлено Міністерством соцзахисту, а не фейковим 2,5 тисячам, які виділив на одного пенсіонера міністр фінансів! А тепер влада просуває закони про конфіскацію майна у боржників, яких сама і створила!

Усі великі правові системи рано чи пізно визнають, що норма не може жити сама по собі, без етичної бази. Проблема в іншому: не можна посилатися на «загальновизнані уявлення», коли суспільство не пройшло чесної розмови про власну історію. Не можна брати з полиці «народну мораль» як готовий вимірювальний прилад, якщо ми так і не з’ясували — хто саме, у чиїх інтересах, якими матеріалами цю полицю наповнював», – вважає фахівець.

Себастьянович визнає, що великі правові системи зрештою приходять до розуміння: норма не може існувати без етичної бази. Водночас він наполягає, що посилання на «загальновизнані уявлення» є небезпечним без чесної розмови про власну історію. «Народну мораль» не можна взяти з полиці як готовий вимірювальний прилад, доки суспільство не з’ясувало, хто наповнював цю полицю, за чиїми правилами, під яким тиском і в чиїх інтересах.

Тому експерт пропонує перед появою «доброзвичайності» в Цивільному кодексі провести великий суспільний аудит. Він має дати відповідь, які звичаї Україна справді вважає добрими, чому вони мають отримати юридичну силу, чи мають вони підтримку суспільства, чи не походять вони з практик страху, бідності, корупції, пристосування або насильства. Без такої перевірки моральна категорія залишиться надто зручною для різних тлумачень.

У фіналі логіка Себастьяновича зводиться до головного застереження: якщо законодавець не пояснить, чию «доброзвичайність» він бере за основу, у це поняття зможуть вміститися автори кодексу, їхні опоненти, фігуранти скандалів, розслідувачі, чиновники, судді та всі, хто має власну «загальновизнану» правду. Тоді красивий термін ризикує стати не моральним фундаментом права, а старими кримінальними «поняттями», перенесеними в нову цивільно-кодексну оболонку.