Війна не запитує, чи готовий ти до неї. Вона просто приходить і забирає все: сон, спокій, відчуття контролю над життям. Кожен день приносить новий стрес, кожен бій наносить нищівного удару по психіці, кожна втрата стає діркою в реальності, яку нічим не залатати. Розум рано чи пізно шукає вихід, хоч якусь можливість на мить вирватися з цієї нескінченної м’ясорубки.
Тут і з’являється допінг війни. Не для розваги, не для задоволення, а для виживання. Адреналін сам по собі вже давно не працює, бо тіло втомилося, серце зношується, мозок хоче спати, коли треба бігти, і кричить, коли нарешті з’являється хвилина тиші. Виснаження перемагає волю, і тоді на сцену виходить фармакологія. Стимулятори тримають війскових на ногах довше, ніж здатний витримати їх організм. Анальгетики блокують біль, і людина навіть не помічає, що отримала поранення. Транквілізатори допомагають заснути, коли кошмари не дають закрити очі, а седативні речовини приглушують паніку, що розриває груди після бою. Наркотики на війні стають способом виживання в реальності, яка не лишає місця для слабкості. Але що робити, коли війна закінчиться, а залежність залишиться?
Бойовий допінг, який має жахливі наслідки
Це не унікальна ситуація. В історії кожної війни є свій “бойовий допінг”, який допомагав вижити. Але ця війна – особлива, бо вона точиться не десь далеко, а тут, у нашому домі, серед наших людей. І вона залишає глибокі рани не лише на тілі, а й у психіці. Залежність приходить непомітно. Спочатку це таблетка, щоб пережити ще один день. Потім ще одна, бо без неї вже ніяк. А коли війна закінчиться, ті, хто вижив, повернуться до світу, де ніхто не стріляє, але голови все одно розриває біль, страх і спогади. І що тоді? Лікування, реабілітація, боротьба з самим собою, чи нескінченне падіння в хімію, яка обіцяє спокій, але забирає все?
За даними дослідження, проведеного дослідницьким бюро “Соціологіст” на замовлення благодійної організації “Благодійний фонд “Харків з тобою” у рамках проєкту “Наркозалежність у силах оборони України” було встановлено проблему вживання психоактивних речовин (ПАР) серед мобілізованих військових. Спеціалісти вказують на основні фактори, що стали причиною такої залежності:
- надмірний стрес, викликаний безпосередньою участю у війні, до якої мобілізовані не були підготовлені;
- важкі умови перебування на фронті;
- відсутність належної перевірки на вже наявну залежність серед мобілізованих.
Найпоширенішими психоактивними речовинами є алкоголь, а також наркотики, які часто вживаються у комбінації. Військові та ветерани вживають різні види наркотиків, включаючи опіоїди, стимулятори, галюциногени, канабіноїди, снодійні препарати. Найбільшу небезпеку становлять психостимулятори, зокрема так звані “солі”, які можуть спричиняти серйозні пошкодження головного мозку та швидко викликати залежність.
Експерти виділяють кілька груп чинників, які сприяють розвитку залежності. До найбільш уразливих груп вони віднесли:
- чоловіків віком від 25 до 45 років;
- військовослужбовців з травмами головного мозку, психічними травмами, фізичним та емоційним виснаженням;
- людей з досвідом вживання ПАР.
Особливу увагу дослідники звертають на те, що в підрозділах, сформованих із засуджених, споживання ПАР є більш поширеним. Ветерани старше 45 років частіше стають залежними від алкоголю. Серед ветеранів основними причинами виникнення залежностей є важкі психологічні та фізіологічні травми, зокрема втрата кінцівок, що може призвести до втрати життєвих орієнтирів, професійних навичок, соціальних зв’язків і родини. Тривалий період післяопераційного відновлення та неконтрольоване вживання знеболювальних препаратів також є значущими факторами формування наркозалежності.
Основними причинами вживання ПАР серед військових фахівці називають фізичне та психологічне перевантаження, попередній досвід вживання наркотиків, прагнення зняти почуття страху (страх попасти у полон, інвалідність, смерть, втрата родини) та соціальне оточення, яке стимулює до вживання. Також важливими чинниками є бажання приглушити фізичний та психічний біль, зокрема через втрату близьких та побратимів, а також втеча від невизначеності. Причиною виникнення залежності також можуть стати соціально-культурні фактори, такі як низький рівень морально-психологічної та бойової підготовки або відсутність підтримки з боку родини.
Військовослужбовці та ветерани, які страждають залежністю від психоактивних речовин, часто ухиляються від звернення по допомогу, соромлячись своєї проблеми, а також через страх викриття, втрату почуття комфорту під впливом ПАР та низьку обізнаність про доступні послуги. Та найбільш суттєвою причиною відмови від лікування є фізична недоступність допомоги, а також небажання командирів відпускати солдат на терапію чи реабілітацію через нестачу персоналу. Варто розуміти, що проблема наркозалежності та алкоголізму серед військових, разом з ПТСР та депресією, може перерости в проблему національного масштабу. Тому держава намагається впоратися з цією ситуацію шляхом створення центрів ментального здоров’я в регіонах. Крім того, планується відкриття близько двохсот таких центрів, куди можна буде звертатися без направлення від сімейного лікаря.
Чорний ринок війни: як наркотики потрапляють на фронт
Цілком зрозуміло, що війна несе з собою хаос, який є ідеальним ґрунтом для всього нелегального. Там, де люди балансують між життям і смертю, а постійний стрес з’їдає психіку, наркотики з’являються майже автоматично. Їх не треба завозити у вагонах чи скидати з літаків, бо вони знаходять шлях самі. Генпрокуратура визнає існування каналів постачання наркотичних засобів на фронт. Нині цей напрямок є пріоритетним для правоохоронців з метою припинення подібної діяльності на державному рівні. Але також очевидним є і те, що протидіяти обігу наркотиків серед військових досить складно. Усі партнери допомагають Україні на рівні європейських інституцій, Міністерства юстиції США та ФБР. Водночас, вживання наркотиків серед особового складу визнається абсолютно неприпустимим. Тому тим, хто вживає, доводиться шукати однодумців і приховувати свою залежність.
Одним з найпростіших прикриттів є гуманітарні вантажі. Разом з тепловізорами, берцями і енергетиками можуть їхати упаковки таблеток або ампули, які нібито потрібні для медичних потреб. Частина з них дійсно призначена для фронтових аптечок, але в умовах бойових дій контроль за їхнім використанням мінімальний. Фронтові лікарні мають доступ до всього, що допомагає лікувати біль, втому і травматичний шок. Морфін, кетамін, трамадол, діазепам — все це необхідне, але не завжди використовується лише за призначенням. В умовах війни списати кілька ампул не так вже й складно.
Не варто забувати і про наркотрафік, який нікуди не зникає, навіть, під час війни. Контрабандисти швидко адаптуються і знаходять шляхи доставки через зону бойових дій. Там, де існує попит, обов’язково буде пропозиція. Якщо у мирний час наркодилери боялися військових, то зараз деякі з них працюють безпосередньо з тими, хто на фронті.
Коли доступу до класичних наркотиків немає, з’являються саморобні варіанти. Деякі солдати змішують енергетики з медичними препаратами, хтось знаходить інші способи отримати бодай якийсь ефект, щоб заглушити втому і стрес. Іноді це працює, а іноді перетворюється на хімічний коктейль, який знищує організм швидше, ніж війна. Очевидно, що фронт став тим місцем, де закони працюють інакше, а виживання стає головним правилом. В умовах постійного стресу наркотики не виглядають чимось екстраординарним, а стають просто ще одним способом “функціонувати”. І поки є ті, хто потребує їх, завжди знайдуться ті, хто їх доставить.
Історія залежності від бою до бою
Війна і наркотики ідуть пліч – опліч вже багато років, а свідком цьому стає історія. Солдатам завжди потрібно було більше сил, менше страху і хоч якась можливість забути про пекло навколо. Десятки країн, сотні воєн, різні ідеології, але всюди знаходився “чарівний” допінг, який обіцяв зробити бійця витривалішим, сміливішим, безстрашним.
Берсерки стали одним з найдавніших прикладів того, як людина може змінювати свою психіку і фізіологію для війни. Вони були найстрашнішими воїнами епохи вікінгів, чиє бойове безумство, ймовірно, мало зовсім не природне походження. Ісландські саги описують берсерків як воїнів, які перед боєм впадали в “берсеркерський шал” – стан неконтрольованої агресії, коли вони ставали невразливими до болю, отримували надлюдську силу і буквально рвали ворогів голими руками. Вважалося, що цей стан дарували їм самі боги, особливо Одін — покровитель воїнів, шаманів і вовків. Але сучасні дослідження припускають, що справа була не в богах, а у психоактивних речовинах.
Найімовірніше, берсерки перед битвою вживали мухомор червоний (Amanita muscaria) або блекоту чорну (Hyoscyamus niger) — сильні природні галюциногени, які могли викликати агресію, знеболюючий ефект і змінений стан свідомості. Мухомор червоний містить мускарин і мусцимол — речовини, що викликають збудження, викривлення сприйняття реальності, почуття всемогутності і навіть нечутливість до болю. Блекота чорна має атропін і скополамін — потужні нейротоксини, які можуть викликати як галюцинації, так і агресивні психози. Вважається, що вікінги вживали ці речовини у спеціальних ритуалах перед боєм, доводячи себе до стану, коли їхній мозок уже не реагував на страх і біль, а тіло працювало на межі можливостей.
Берсерки були настільки некерованими, що після битви їх інколи доводилося вбивати своїм же. У сазі про Інглінгів описується, що після бою вони могли нападати на друзів і союзників, бо не могли швидко вийти з бойового трансу. Деякі королі навіть забороняли їхню службу через небезпеку, яку вони становили не тільки для ворогів, а й для своїх військ. У 1015 році норвезький король Олаф Святитель оголосив берсеркерські ритуали поза законом. З того часу феномен берсерків почав зникати, і вже в XII столітті вони залишилися лише в легендах.
Хоча зникли самі берсерки, їхні методи вивчалися і навіть використовувалися в різні періоди історії. Наприклад, нацисти експериментували з метамфетаміном для створення “бойових машин”, а сьогодні у військових операціях активно застосовуються стимулятори, що пригнічують втому, страх і біль.
Під час Першої світової війни окопи стали лабораторією для експериментів із наркотиками. Солдати Британської імперії активно використовували кокаїн. Його продавали навіть у вигляді таблеток під назвою“Forced March” (з англ. “Примусовий марш”- ред.), які мали знімати втому і підвищувати витривалість. Морфій також широко застосовувався, особливо для знеболення поранених. Але знеболював він не тільки фізичні рани, а й прибирав страх, змушував воїнів спокійно сприймати смерть.
Якщо у Першу світову війну воїни ще знаходили наркотики в аптеках, то в Другу їх уже активно видавали самі держави. Нацистська Німеччина зробила метамфетамін своїм офіційним бойовим препаратом під назвою “Первітин”. Німецькі війська буквально жили на цій речовині, бо вона дозволяла не спати, не відчувати страху і долати сотні кілометрів без відпочинку. Саме завдяки цьому “допінгу” вермахт настільки швидко захопив Європу на початку війни. Але ефект був не тільки корисним. Солдати ставали агресивними, психічно нестабільними, а після припинення прийому впадали в апатію.
Зі свого боку, США також мали власний наркотик для військових — амфетамін. Американські пілоти використовували його, щоб залишатися пильними під час довгих бойових вильотів. У 1943 році навіть офіційно рекомендували амфетамін для екіпажів літаків. Також в’єтнамська війна була однією з найзнаковіших у питанні наркотиків. Американські солдати масово вживали героїн і марихуану, щоб відключитися від жаху постійних засідок, болота, спеки і смертей навколо. Наприкінці війни до 20% армії США були героїновими наркоманами.
Крім того, ЦРУ проводило експерименти з ЛСД — психоделічним наркотиком, який, за їхньою ідеєю, міг змінити хід бойових дій. Його тестували на солдатах, намагаючись знайти спосіб зробити ворогів або слухняними, або психічно нестабільними. Ефект виявився непередбачуваним, і більшість експериментів засекретили.
У сучасних конфліктах наркотики нікуди не зникли — в 2010-х на Близькому Сході бойовики ІДІЛ масово використовували каптагон (сильний стимулятор, що давав відчуття невразливості і дозволяв воювати без відпочинку – ред.). Його називали “наркотиком терористів”. Під час війни в Афганістані американські солдати масово вживали опіатит. В країні, де макові поля заповнювали всю територію, наркотики були доступні скрізь. А в мексиканських нарковійнах бойовики картелів використовують крек, щоб заглушити страх і стати жорстокішими у вбивствах.
Як бачимо, війни змінюються, але потреба в допінгу залишається. В одних країнах це офіційна фармакологія, в інших — чорний ринок наркотиків, але суть одна: щоб вижити на війні, багато хто готовий приймати що завгодно. Та варто пам’ятати, що на зміну війні прийде битва за нормальне життя. І ця боротьба іноді навіть складніша, ніж бої на передовій.
Війна закінчується, залежність залишається
Різні країни пройшли через проблему наркозалежності військових, і деякі знайшли ефективні рішення. Наприклад, американські солдати поверталися з В’єтнаму залежними від героїну, з Іраку та Афганістану — на знеболювальних і амфетамінах. Система охорони здоров’я США робить ставку на реабілітаційні центри при військових госпіталях. Там застосовують метадонову терапію для тих, хто підсів на опіати. Психотерапію (включно з когнітивно-поведінковою терапією) залучають, щоб витягти людину з психологічного глухого кута. Але навіть при цьому близько 20 військових ветеранів щодня здійснюють самогубство через депресію і залежність.
Британці спробували підійти до проблеми жорсткіше. Солдати, які проходять реабілітацію, потрапляють під програму обов’язкового контролю. Якщо військовий помічений у вживанні наркотиків, він ризикує втратити всі виплати. Але головний акцент у Британії роблять на ментальне здоров’я ветеранів. В країні діють центри реінтеграції, де солдатам допомагають адаптуватися до мирного життя. Робляться ставки на спортивну терапію, щоб ветерани вчилися знову контролювати своє тіло. Запускаються соціальні програми, щоб вони не залишалися без роботи і підтримки.
В Ізраїлі розуміють, що із залежністю потрібно боротися комплексно. Одне з унікальних рішень — це реабілітація через життя в кібуцах (колективних громадах – ред.). Там колишні військові отримують новий сенс життя, працюють, займаються творчістю і відходять від війни. Крім цього, ізраїльські вчені активно досліджують використання МДМА (екстазі) в терапії ПТСР. Досліди показали, що під контролем лікарів цей препарат допомагає мозку “переписати” травматичні спогади і зменшує потяг до наркотиків.
У Канаді військовим, які страждають на ПТСР, офіційно дозволено лікуватися медичним канабісом. Держава навіть частково покриває витрати на нього. Дослідження показали, що це допомагає зменшити потребу у важчих наркотиках та антидепресантах.Також у Канаді діє національна гаряча лінія для ветеранів, де кожен може отримати допомогу, якщо почав зловживати наркотиками або алкоголем.
Австралійські військові після повернення можуть проходити спеціальні курси, які допомагають адаптуватися до цивільного життя. Основний акцент робиться на працевлаштуванні. Держава стимулює бізнеси наймати ветеранів, щоб вони не залишалися наодинці зі своїми проблемами. Також існують безкоштовні державні реабілітаційні центри, які приймають ветеранів без бюрократичних перешкод.
Проте жодна країна не знайшла ідеального рішення. Але ті, хто не бояться вкладати гроші у психологічну допомогу, реабілітацію і соціальну підтримку, мають кращі результати. Наркозалежність серед ветеранів залишається величезною проблемою, але історія показує, що якщо суспільство не ігнорує цю тему, шанс на нормальне життя після війни значно зростає.
Допінг війни немає нічого спільного ані з силою, ані з безстрашністю. Це спосіб вижити в реальності, яка знищує психіку швидше, ніж кулі. Війна змушує людей приймати хімію, щоб не спати, не боятися, не відчувати біль. Але вона не дає інструкції, як потім повернутися до життя без цього. Наркозалежним людям доведеться вчитися жити без таблеток, без стимуляторів, без знеболювального для душі. І це може бути важче, ніж вижити під обстрілами. Бо якщо на фронті наркотики допомагали боротися, то в мирному житті вони можуть зруйнувати все, що залишилося. Тому варто зрозуміти, що головне питання не в тому, чому солдати їх приймають, а чи допоможе їм суспільство, коли вони повернуться. Бо інакше вони залишаться назавжди на полі бою, яке вже існує тільки у їхній голові.
