Українська економіка тріщить під вагою численних випробувань: війна, міграція, стрімке старіння населення, зростаюча інвалідність та катастрофічне зниження рівня зайнятості. У країні, яка ще кілька років тому мала близько 41 мільйона жителів, насправді працює лише мізерна частка. Із 31 мільйона осіб, які за офіційними даними все ще залишилися на підконтрольних територіях, величезну частину складають пенсіонери, діти та люди з інвалідністю. Крім того, ще близько 8 мільйонів українців сьогодні залишаються економічно неактивними. Чи здатна мала група працюючих українців розвивати економіку, підтримувати соціальні зобов’язання держави, пенсійну систему та інфраструктуру? Чи є у країни шанс вийти з цього демографічного капкану, який поглинає бюджет і обмежує будь-які перспективи для економічного зростання?
Економічна і демографічна катастрофа: кількість працюючого населення складає менше 3 млн
Україна опинилася перед серйозним демографічним викликом, що безпосередньо впливає на її економічний розвиток, де кожен працюючий стає не лише важливою частиною економіки, але й запорукою її виживання. Довоєнні офіційні дані свідчили, що населення країни складає близько 41 мільйона осіб, але ці цифри були умовними, адже не враховували реальної чисельності людей на окупованих територіях. Сьогодні демографічні дані різняться залежно від джерел, що свідчить про відсутність у влади єдиного розуміння ситуації, або небажання озвучувати реальні данні. Так, заступник міністра охорони здоров’я Сергій Дубров у липні 2024 року зазначив, що населення скоротилося до 35,8 мільйона. Інші джерела, зокрема Центр економічної стратегії та Інститут демографії, оперують числом у 31 мільйон, і ця цифра видається більш реалістичною, враховуючи мільйони українців, що виїхали за кордон.
З-поміж цих 31 мільйона значна частина населення вже не може бути рушієм економіки. На початку жовтня 2024 року Пенсійний фонд підрахував, що кількість пенсіонерів сягнула 10,34 мільйона осіб. Іншими словами, майже кожен третій українець зараз — пенсіонер, і їх утримання залежить від тих, хто все ще працює та сплачує податки. Для економіки будь-якої країни такий дисбаланс є небезпечним. Щоб підтримувати стабільну пенсійну систему, нормальне співвідношення працюючих до пенсіонерів має бути близько 4:1, проте в Україні це співвідношення впало до критично низького рівня. Це означає, що країна фактично опинилася на межі фінансової кризи. Адже ті, хто сьогодні працює, не в змозі підтримувати настільки велику кількість непрацюючого населення.
Крім того, за різними оцінками, близько 10 мільйонів українців сьогодні перебувають за кордоном, багато з них — у трудовому віці і вони не планують повертатися на Батьківщину. Це не просто статистика, а втрата активного населення, яке могло б працювати на відбудову країни. Демографка Елла Лібанова нещодавно зауважила, що за через 10 років Україна залишиться економічно слабкою, а багато українців продовжать виїжджати за кордон, якщо кордони будуть відкриті.
Народжуваність також перебуває на надзвичайно низькому рівні — лише 0,9 дитини на жінку при необхідних 2,2 для простого відтворення поколінь. Якщо ця тенденція збережеться, то, за прогнозами Інституту демографії та проблем якості життя Національної академії наук, у 2041 року населення України може скоротитися до 28,9 мільйона осіб, а до 2051 — до 25,2 мільйона осіб. При чому прогнозувати чисельність населення стає все складніше через брак необхідної статистики, зокрема неможливість врахувати демографічні дані з тимчасово окупованих територій та різні можливі сценарії розвитку військових подій.
Третім чинником, що впливає на демографію та економіку, є інвалідність. За даними Конфедерації роботодавців України, у 2021 році чисельність людей з інвалідністю становила 2,565 мільйона. Однак у 2024 році, за підрахунками Міністерства соціальної політики, ця цифра зросла до понад 3 мільйонів. З них працює лише 448,2 тис, тобто, 17,4%. Для порівняння, у Великій Британії цей показник сягає 53%, у Франції — 44%, а в США — 23%. Це свідчить про те, що український ринок праці досі залишається непристосованим до потреб людей з інвалідністю, позбавляючи країну ще одного сегмента потенційно активного населення.
Питання жінок і ветеранів також стоїть гостро. Жінки, особливо матері, не мають належної підтримки для поєднання роботи з доглядом за дітьми. Військові ж, повертаючись до мирного життя, стикаються з численними бар’єрами, від психологічної адаптації до фізичних обмежень, що не дозволяють повернутися до звичайної роботи. Таким чином, величезна кількість людей залишається осторонь робочої сили, а це лише посилює навантаження на бюджет. На даний час близько 8 мільйонів осіб не є економічно активними. Про це на Київському економічному форумі розповіла заступниця міністра економіки Тетяна Бережна, пояснивши, що цей сегмент населення охоплює ветеранів війни, жінок, які не можуть поєднувати роботу з сімейними обов’язками, людей з інвалідністю та тих, хто просто не знайшов себе на ринку праці.
Якщо підсумувати приблизні дані, виходить:
Загальна чисельність населення – 31 мільйон, з них:
- Пенсіонери: 10,34 мільйона
- Діти: 7,35 мільйона
- Непрацюючі особи з інвалідністю: 2,5 мільйона
- Економічно неактивне населення: 8 мільйонів.
Отже, якщо відняти від загальної кількості населення пенсіонерів, дітей, осіб з інвалідністю та економічно неактивних, то кількість працюючих людей складає менше 3 млн. Задумайтесь: менше 3 мільйонів працюючих на таку велику державу як Україна!
Економічне зростання країни перш за все залежить від кількості працездатного населення. Головним інтенсивним чинником зростання і розвитку сучасної економіки, як промислової, так і інноваційної, є високоякісний людський капітал. Його дефіцит стає не лише економічною, але й соціальною проблемою, яка загрожує стабільності держави. Водночас війна внесла свої руйнівні корективи. Якщо поглянути на ситуацію з усіх боків, стає зрозуміло, що Україна просто не має достатньої кількості працюючих громадян, щоб підтримувати економічне зростання. Держава змушена збільшувати податковий тиск на тих, хто залишився в робочій силі, що знижує інвестиційну привабливість країни. Безробіття, недостатня інфраструктура для працевлаштування осіб з інвалідністю, відсутність програм перекваліфікації для ветеранів — усе це стає додатковими викликами, які заважають Україні відновити економічну стабільність.
“Неважливо, якого кольору кішка, важливо, щоб вона ловила мишей”: чому Україні потрібні справжні реформатори для виходу з економічної кризи
В Україні чиновники постійно демонструють свій “патріотизм” на словах, публічно заявляючи про любов до країни. Заяви про “захист національних інтересів” чи “служіння народу” лунають із високих трибун та заповнюють інформаційний простір, створюючи картинку, яка мала б викликати довіру в суспільстві. Однак, як показує практика, справжній інтерес багатьох із цих посадовців зосереджений на політичному популізмі та особистому збагаченні, а про довгострокові економічні перетворення та добробут населення вони мало замислюються. Сумним фактом залишається те, що саме в часи, коли країні життєво необхідні сміливі реформи та послідовна економічна стратегія, основна частина політичної верхівки діє переважно у власних інтересах.
Для того, щоб зрозуміти, як Україні варто діяти, можна звернутися до корисних прикладів інших країн, які успішно вийшли з глибоких економічних криз. Від Китаю до Німеччини — ці держави пережили свої важкі періоди, однак обрали шлях реальних змін, а не декларативного патріотизму. Їхній досвід показує: успіх залежить від готовності політичної еліти працювати на благо держави, а не на себе. Навіть Китай, країна з суворою комуністичною ідеологією, досяг економічного зростання завдяки тому, що її лідери поставили реальний добробут народу вище за ідеологічні доктрини. Складний економічний шлях Китаю може слугувати яскравим прикладом для будь-якої країни, що намагається вийти з кризи. Ще кілька десятиліть тому економіка цієї країни переживала застій, а рівень бідності був одним із найвищих у світі. Проте на чолі з такими реформаторами, як Ден Сяопін, Китай взявся за реальні економічні реформи. Його підхід “Неважливо, якого кольору кішка, важливо, щоб вона ловила мишей” символізує прагматичний підхід до політики, де головне — результат, а не форма. За період із 1978 року до початку 2000-х Китай реформував свою економіку шляхом лібералізації торгівлі, відкриття кордонів для іноземних інвестицій та створення спеціальних економічних зон. Це стало можливим, бо політичні лідери керувалися реальними потребами економіки, а не ідеологічними упередженнями. В результаті за кілька десятиліть Китай із країни, що бореться за виживання, перетворився на другу за величиною економіку світу.
Німеччина після Другої світової війни була зруйнована і відставала в економічному розвитку. Проте “німецьке економічне диво” стало можливим завдяки тому, що країна обрала шлях структурних реформ. Міністр економіки Людвіг Ерхард відкинув популярний у той час політичний курс націоналізації та колективного управління. Замість цього він ініціював реформи, спрямовані на підтримку підприємництва, приватизацію державної власності, дерегуляцію економіки та залучення іноземного капіталу.
Його підхід базувався на ринкових засадах і сприяв активному розвитку малого та середнього бізнесу. Підхід Ерхарда виявився настільки ефективним, що вже через кілька років Німеччина стала одним із найпотужніших експортерів у Європі, і зруйнована війною економіка перетворилася на одну з провідних у світі.
Ще одним прикладом для України може стати Південна Корея, яка в середині ХХ століття була однією з найбідніших країн Азії. Однак її лідери зрозуміли, що країна потребує інноваційного розвитку та інвестицій в освіту. Уряд зробив акцент на високотехнологічних галузях і розвивав систему освіти, яка орієнтувалася на підготовку спеціалістів для нових індустрій. В результаті за кілька десятиліть Південна Корея стала лідером у галузі електроніки, автомобілебудування та інновацій, а її економіка зросла до рівня провідних світових держав.
Після Другої світової війни Японія теж стикалася з масштабними економічними викликами. Країна перебувала в стані економічної розрухи, але політичні лідери, зокрема Йошида Сігеру, обрали шлях швидкого відновлення через індустріалізацію та злиття традиційних цінностей із модернізацією ринкової економіки. Японія інвестувала в технології, освіту та промисловість, і вже до 1980-х років стала однією з найбільших економік світу. Уряд сприяв розвитку великих корпорацій, які привели країну до успіху, забезпечуючи зайнятість і стабільність. Важливо, що це були реформи, орієнтовані на результат, а не на політичний популізм.
Сінгапур є також одним із найяскравіших прикладів того, як країна може трансформуватися з економічного аутсайдера у світового лідера. У 1960-х роках, після здобуття незалежності, Сінгапур стояв на межі економічного колапсу: без природних ресурсів, із високим рівнем безробіття та політичною нестабільністю. Однак завдяки рішучим реформам уряду під керівництвом Лі Куан Ю, Сінгапур обрав курс на жорстку дисципліну та залучення іноземних інвестицій. Ключовими кроками стали підтримка підприємництва, лібералізація економіки та інтенсивне інвестування в освіту і розвиток людського капіталу. Лі Куан Ю створив зону економічної свободи та спеціальні умови для іноземних компаній, що привело до стрімкого притоку капіталу та розвитку технологій.
Уряд поставив освіту на передній план, готуючи кваліфікованих спеціалістів, що зробило країну привабливою для високотехнологічних компаній. За кілька десятиліть Сінгапур зумів не лише вибратися з кризи, а й стати однією з найбільш економічно успішних країн світу, показавши, що навіть малі держави можуть стати глобальними гравцями завдяки правильним реформам.
Чи залишився в України шанс вибратися з демографічного капкану, який тягне економіку на дно
Зі старіючим населенням, з якого дедалі менше працює, масовою еміграцією і безробіттям економіка фактично позбавлена перспектив. Державний бюджет тріщить під тягарем соціальних виплат, які збільшуються з кожним роком, в той час як надходження від податків і активного бізнесу неухильно зменшуються. На кожного працюючого припадає дедалі більше пенсіонерів і непрацездатних, а це означає, що Україна витрачає більше, ніж заробляє.
І це — справжній капкан. Чим більше країна витрачає на соціальні програми, тим менше ресурсів залишається для розвитку економіки. Капіталовкладення у виробництво, інновації, освіту — все це скорочується, бо грошей просто не вистачає. Ситуація, коли бюджет більше витрачає, ніж заробляє, загрожує довести державу до економічного колапсу, особливо якщо ціни на товари й податки зростатимуть, а обсяг експорту та інвестицій падатимуть.
Досвід успішних країн показує: для того щоб досягти економічного зростання, Україні необхідно мати професійну і дійсно патріотичну еліту, яка дбає про реальні інтереси держави та готова втілювати сміливі реформи. Лише справжні патріоти, які вважають добробут народу пріоритетом, а не засобом самопіару, можуть змінити ситуацію. Успішний вихід з економічної кризи можливий лише тоді, коли політичні лідери розуміють: ефективність важливіша за ідеологію, а реальні справи цінніші за гасла.
Нашим чиновникам необхідно перейти від популістських обіцянок до конкретних економічних рішень. Це означає, що патріотизм має виявлятися не в демонстративних заявах, а в реальних діях на благо економіки — залученні інвестицій, дерегуляції бізнесу, підтримці інновацій та створенні сприятливих умов для підприємництва. А ще кращим шляхом вбачається змінити неефективних та корумпованих управлінців на достойних професіоналів, спроможних вивести державу з економічної кризи. Без цього українська економіка продовжить занепадати, а народ залишиться заручником політичного популізму.
Крім того, Україна має мобілізувати всі доступні ресурси, аби зупинити відтік молоді, створити умови для повернення біженців, розвитку бізнесу, максимально залучити економічно неактивне населення, впровадити дієві комплексні програми підтримки для людей з інвалідністю, доступу до перекваліфікації для ветеранів та створення робочих місць із гнучкими умовами для жінок. Це шляхи не просто економічної політики, а виживання країни. Якщо ж ці заходи не будуть реалізовані, країна зіткнеться з перспективою ще більш стрімкого економічного занепаду, адже підтримувати систему соціального захисту без стабільного трудового ресурсу — завдання, якого просто неможливо досягти.
