Одні країни вчаться на своїх помилках, інші – на чужих, а деякі не вчаться ніколи. Американська війна у В’єтнамі та російське вторгнення в Україну відбувалися у різні епохи, за різних обставин і з різними геополітичними контекстами. І хоча абсолютну аналогію проводити між ними буде не зовсім коректно, бо кожна з них має свої особливості, але не помітити паралелі складно. Обидва конфлікти стали результатом глобального протистояння великих держав, у яких місцеве населення стало заручником геополітичних ігор. В обох випадках нападаюча країна сподівалася на швидку перемогу, але натрапила на завзяту боротьбу народу, який відмовився капітулювати. Історія вчергове показує, що навіть найсильніші армії можуть загрузнути у війні, яку вони самі ж і почали. Розглянемо ключові паралелі між цими двома війнами та спробуємо зрозуміти, які уроки можна і потрібно засвоїти Україні.
В’єтнам і Україна: історичні паралелі
Війни ніколи не закінчуються просто тому, що цього хочуть учасники переговорів. Історія доводить: конфлікти тривають доти, доки одна зі сторін не досягне своєї стратегічної мети або не буде змушена її переглянути. Війна у В’єтнамі стала прикладом того, як навіть військова перемога може перетворитися на новий, ще кривавіший етап боротьби, якщо рішення ухвалюються не на полі бою, а в переговорних залах, де інтереси великих держав важать більше за долю народу.
Війна у В’єтнамі або ж ширше – індокитайські війни 1945–1991 років, є одними з ключових подій холодної війни, що суттєво вплинули на глобальні процеси XX століття й продовжують мати наслідки для сучасного світового порядку. Це був період тривалого конфлікту, у якому зіткнулися різні державні системи, випробовуючи моделі війни на виснаження, які зрештою стали визначальними для військової стратегії та міжнародних відносин на десятиліття вперед.
Слід зазначити, що сьогодні міжнародна безпека переживає чергову глибоку кризу. Останні десятиліття характеризуються деградацією міжнародних інституцій, які ще донедавна були основою стабільності. Конфлікти, які здавалося б залишилися у минулому або були «заморожені», повертаються у форму активного протистояння. При цьому світові відносини дедалі більше нагадують епоху холодної війни з усіма її негативними аспектами – ігноруванням дипломатії, перегонами озброєнь, спробами сильніших держав перекроїти кордони під власні інтереси.
У цьому контексті досвід В’єтнаму стає надзвичайно цінним прикладом для України. Хоча між цими двома країнами існує безліч відмінностей – історичних, географічних, політичних – сам характер тривалого збройного протистояння дає чимало уроків. В першу чергу, це стосується періоду закінчення Першої індокитайської війни, яка тривала з 1945 по 1954 рік. Битва при Дьєнб’єнфу у 1954 році стала нищівною поразкою французької армії та символом краху колоніального правління в Індокитаї. В’єтмінь здобув перемогу, яка здавалася незаперечною: французькі гарнізони розбиті, бойовий дух армії підірваний, подальше утримання колонії неможливе. Але чому ця перемога не принесла В’єтнаму того, чого він прагнув? Чому країна, яка розгромила свого ворога, опинилася у новій війні, ще більш жорстокій і затяжній?
Женевська конференція, що відбулася після завершення Першої індокитайської війни, мала закріпити статус-кво і визначити майбутнє В’єтнаму. Але замість миру країна отримала поділ. Рішення про тимчасове розмежування територій по 17-й паралелі було нав’язане зовнішніми гравцями — Францією, США, СРСР, Китаєм. Цей розподіл В’єтнаму мав стати тимчасовим, але як і всі «тимчасові компроміси», він заклав основу для нового витка конфлікту. США почали підтримувати Південний В’єтнам, розглядаючи його як бар’єр проти поширення комунізму. Тим часом у Північному В’єтнамі розуміли: будь-яка спроба мирного возз’єднання буде зірвана. Саме в цей момент стало зрозуміло: перемога у війні не гарантує політичного успіху, якщо підпис під мирною угодою ставлять не ті, хто воював, а ті, хто розігрує геополітичні партії.
В’єтмінь мав усі шанси на продовження наступу й об’єднання країни під своїм контролем, але союзники — СРСР та Китай — виступили проти. Москва й Пекін боялися прямої ескалації з США та були готові продати інтереси В’єтнаму заради власної стабільності. Їхня позиція звела нанівець військові здобутки комуністичного Півночі: замість того, щоб скористатися моментом, В’єтмінь погодився на політичний компроміс. Результатом цього стала нова війна, ще більш масштабна і кривава, у якій В’єтнам опинився втягнутим у глобальне протистояння. Спочатку це була війна за незалежність, але після Женевських угод вона перетворилася на частину холодної війни. І вже не В’єтнам вирішував свою долю — за нього це робили США, СРСР та Китай.
Цей сценарій виглядає до болю знайомим. Росія, як і США у В’єтнамі, намагається втримати окуповані території, навіть якщо вони не мають жодної стратегічної цінності. Так само, як американці, вона створює маріонеткові адміністрації, які існують лише за рахунок зовнішньої підтримки. Так само, як Південний В’єтнам, ці утворення є слабкими і не здатні функціонувати самостійно.
Критично важливим уроком для України є й розуміння того, що союзники, навіть найближчі, мають свої інтереси, які не завжди збігаються з національними інтересами держави, що воює. Занадто велика ставка на дипломатію, особливо якщо переговори ведуться у форматі геополітичних торгів, може стати пасткою, яка лише відтермінує війну, але не вирішить її. Женевські угоди не принесли В’єтнаму стабільності, як і «Мінські угоди» не змогли зупинити дії РФ проти України.
Ще однією помилкою В’єтнаму стало те, що в міжнародних переговорах його ситуація була лише частиною великої геополітичної гри. Женевська конференція вирішувала не лише долю В’єтнаму, а й конфлікти в Кореї, Лаосі, Камбоджі. Це дозволило великим державам торгуватися, використовуючи в’єтнамське питання як розмінну монету. У підсумку це дало США можливість нав’язати збереження південного режиму, який без зовнішньої підтримки не мав шансів утримати владу.
Подальші помилки В’єтнаму
У 60-х роках авторитарні режими контролювали обидві частини країни. Попри те, що Південний В’єтнам мав підтримку США, демократичні цінності не стали для нього визначальними. Північ же керувався комуністичною ідеологією, яка традиційно передбачала репресивні методи управління. Проблема полягала ще й у тому, що в’єтнамці сприймали всю війну як боротьбу за незалежність, але країна не змогла об’єднатися навколо цієї ідеї, а натомість розділилася на два табори з діаметрально протилежними союзниками та системами цінностей.
Національні формування, які боролися проти французьких колонізаторів, створили організацію В’єтмінь, яка мала комуністичний ухил. У 60-х роках вони сформували Національний фронт за визволення Південного В’єтнаму, що означало боротьбу не тільки проти іноземного впливу, але й проти самих південних в’єтнамців. Через це війна швидко перетворилася на складний геополітичний конфлікт, у якому США та СРСР використовували В’єтнам як ще одну арену Холодної війни. До 1965 року американці почали вводити свої війська, і війна тривала до 1973 року.
Остаточне завершення В’єтнамської війни стало не просто крахом для Південного В’єтнаму, а й грандіозним провалом американської стратегії, яка з самого початку ґрунтувалася на помилкових припущеннях і прорахунках. Коли США вийшли з конфлікту у 1973 році, підписавши Паризьку угоду, політичні еліти у Вашингтоні ще сподівалися, що їм вдалося досягти «почесного миру». Але вже за два роки ця угода розвалилася, і Північний В’єтнам, скориставшись безпорадністю південного режиму, взяв Сайгон штурмом. Політичні прорахунки Вашингтона та нездатність підтримати Південний В’єтнам призвели до його падіння. При цьому після перемоги комуністичний уряд розпочав масові репресії проти колишніх чиновників і військових Півдня, що призвело до нового витка міграції та нестабільності.
Помилки В’єтнаму, особливо після 1975 року, також стали частиною історії глобальних конфліктів, і сьогодні вони мають критичне значення для України. Після перемоги Північного В’єтнаму над Південним у 1975 році багато хто вважав, що нарешті настане мир. Але замість довгоочікуваної стабільності країна знову загрузла у війнах та внутрішніх потрясіннях, а економічна та політична ситуація лише погіршувалася.
Важливою помилкою В’єтнаму стала участь у нових війнах одразу після завершення основного конфлікту. Вже у 1978 році В’єтнам вторгся у Камбоджу, поваливши режим Пол Пота, що спричинило масштабний конфлікт і міжнародну ізоляцію. А у 1979 році Китай здійснив вторгнення у північні провінції В’єтнаму, бажаючи покарати Ханой за втручання у Камбоджі. Хоча В’єтнам зміг вистояти, війна дорого йому обійшлася, а відносини з Китаєм залишалися ворожими ще десятиліттями. Крім того, однією з головних проблем В’єтнаму і до, і після війни залишалася корупція. Високий рівень хабарництва фактично знищував ефект від будь-якої зовнішньої допомоги.
Однією з найсумнозвісніших ініціатив війни був «Проєкт 100 000» Роберта Макнамари. Через брак військових Пентагон почав залучати до армії людей, які не відповідали стандартам служби, серед них багато неосвічених та фізично непридатних, переважно з бідних верств населення. Більшість із них використовували в піхоті, і рівень смертності серед них був значно вищим. Через це їх назвали «корпус дебілів Макнамари».
Операція «Гуркіт грому», розпочата у 1965 році, стала однією з найбільш суперечливих сторінок війни у В’єтнамі. Вона тривала понад три роки і мала на меті повністю знищити військовий та економічний потенціал Північного В’єтнаму, але лише посилила антиамериканські настрої й призвела до ще більшої підтримки В’єтнаму з боку СРСР і Китаю. Подібна ситуація спостерігається й в Україні. Під час цією операції американські сили завдали нищівних ударів по ключовій інфраструктурі країни. В результаті було зруйновано 65% нафтосховищ, 59% електростанцій та 55% великих мостів. Однак ця стратегія, як виявилося, не принесла очікуваних результатів.
Американське військове керівництво вірило, що така тактика змусить комуністичне керівництво капітулювати. За їхнім задумом, Північний В’єтнам мав повернутися в «кам’яний вік». Проте на практиці це спрацювало лише частково. Масштабні бомбардування викликали значні жертви серед цивільного населення, що лише підсилювало антиамериканські настрої у В’єтнамі. Це дало Ханою змогу мобілізувати ще більше населення для боротьби, використовуючи ненависть до ворога як головний мотивуючий фактор.
Але найцікавіше полягало в іншому: чим більше США знищували об’єктів у Північному В’єтнамі, тим більше військової та фінансової допомоги країна отримувала від СРСР та Китаю. Москва постачала В’єтнаму зенітно-ракетні комплекси, сучасні винищувачі, радарні системи та ракети. Це створювало парадоксальну ситуацію: замість того, щоб послабити супротивника, США фактично стимулювали його озброєння за рахунок радянської підтримки.
Провал цієї стратегії став очевидним навіть для керівництва Пентагону. Міністр оборони Роберт Макнамара ще у 1968 році визнав, що бомбардування не приносять жодних реальних результатів. Він заявив, що перемога в повітряній війні можлива лише шляхом таких руйнувань і жертв, які суперечать базовим цінностям США. Але навіть після цього бомбардування продовжилися, бо політичне керівництво Вашингтона не хотіло визнавати помилки. До кінця 1972 року США влаштували так звані «різдвяні бомбардування» – одну з наймасштабніших атак на Ханой та Хайфон. Операція мала на меті примусити Північний В’єтнам піти на поступки у мирних переговорах, які на той момент уже п’ять років тривали у Парижі. Ця тактика дійсно змусила в’єтнамців бути більш гнучкими, і незабаром після ударів Генрі Кіссінджер зміг завершити переговори.
Сьогодні ця історія має особливу актуальність для України. США у 1960-х припускалися тих самих помилок, які зараз робить Росія. Вона намагається методично знищувати українську інфраструктуру, сподіваючись на те, що це змусить Київ здатися. Однак наслідки цієї тактики можуть бути прямо протилежними: західні союзники, як і у випадку В’єтнаму, лише активніше підтримуватимуть Україну. Отже, уроки «Гуркоту грому» показують, що стратегія тотального руйнування не гарантує перемоги. Навпаки, вона може призвести до ще більшої ескалації, зміцнення міжнародних альянсів проти агресора та мобілізації внутрішніх сил для довготривалого спротиву.
Як у часи війни у В’єтнамі Радянський Союз постачав зброю Ханою, так і зараз Захід та США озброює Київ. Проте, як і у випадку В’єтнаму, військові поставки самі по собі не гарантують перемоги, якщо країна має внутрішні проблеми. Корупція та нестабільність можуть звести нанівець будь-яку зовнішню допомогу. Крім того, як національно-визвольна боротьба В’єтміню затьмарила ідеологічні розбіжності, так і Україна має дбати про збереження єдності.
Невдале післявоєнне планування
Закінчення війни не означало автоматичного встановлення порядку. Лідери Північного В’єтнаму зіткнулися з низкою критичних проблем: соціально-економічний хаос, критично високий рівень злочинності, глибокий поділ у суспільстві, зруйнована інфраструктура, нестача продовольства та катастрофічний рівень корупції. Крім того, об’єднання країни не принесло обіцяного процвітання, а навпаки – лише загострило внутрішні суперечності.
Комуністичний уряд, який прийшов до влади, розпочав масові репресії проти колишніх військових і чиновників Південного В’єтнаму. Десятки тисяч людей були відправлені до так званих «табірних перевиховань», а сотні тисяч втекли з країни. Політична нестабільність підривала будь-які спроби економічного відновлення, а централізована планова економіка, яка була нав’язана півдню, швидко показала свою неспроможність.
Це може стати важливим уроком для України. Після завершення війни критично важливо забезпечити ефективний перехідний період, який передбачатиме реформи, ефективну боротьбу зі злочинністю, інтеграцію постраждалих регіонів тощо. Якщо держава не продумує цей етап заздалегідь, то ризикує опинитися у пастці безперервної нестабільності. При цьому слід розуміти, що після завершення війни з Росією загроза нових конфліктів нікуди не зникне. Саме тому вже зараз слід готуватися до майбутніх викликів, зміцнюючи армію, дипломатію та економіку.
В’єтнам провів майже чверть ХХ століття у стані війни, з яких 15 років були особливо важкими. Він воював з Францією, США та їхніми союзниками, а також із сусідніми країнами: Китаєм, Лаосом і Камбоджею. Всередині країни також відбувся розкол: Північ і Південь В’єтнаму були підтримані протилежними сторонами Холодної війни. Майже всі великі міста Північного В’єтнаму були знищені, а інфраструктура країни — залізниці, дороги, підприємства та порти — зазнала серйозних руйнувань. Людські втрати досягли від 3 до 7 мільйонів осіб, більшість з яких були цивільними.
Нещодавно спеціальний посланець Дональда Трампа Кіт Келлог в етері Fox News заявив, що втрати українських військ за три роки перевищують сукупні втрати США у В’єтнамській та Корейській війнах. За даними американських істориків, у В’єтнамі США втратили приблизно 58 тисяч солдатів за вісім років, а в Кореї – близько 35 тисяч. Келлог також наголосив на масштабних руйнуваннях у Маріуполі, порівнявши його з Денвером у штаті Колорадо, зазначивши, що до війни в місті проживало близько пів мільйона людей. Це колосальні втрати людей, інфраструктури і житла, тому саме про це слід думати владі України в першу чергу та якнайшвидше закінчувати війну!
Україна має врахувати досвід В’єтнаму, щоб не лише завершити війну, але й уникнути післявоєнного хаосу, політичних помилок та міжнародної ізоляції. Війна – це не лише фронт, а й довгострокові наслідки, тому критично важливо вже зараз закладати основу для стабільного майбутнього, не повторюючи тих прорахунків, які зробив В’єтнам у 70-х роках. Історія В’єтнамської війни доводить, що без чіткої політики інтеграції, боротьби з корупцією, економічного відновлення та ефективного міжнародного позиціонування післявоєнний період може обернутися роками хаосу та новими конфліктами.
