Кількість злочинів проти переселенців зросла у 15 разів: чому ВПО залишаються однією з найвразливіших груп в Україні

Повномасштабна війна змінила Україну не лише на карті бойових дій. Вона змусила мільйони людей залишити свої домівки, рятуючись від небезпеки та облаштовуючи життя в інших регіонах країни. За даними Міністерства соціальної політики, нині в Україні офіційно зареєстровано близько 4,9 мільйона внутрішньо переміщених осіб. Це найбільша хвиля внутрішнього переміщення в історії незалежної України та одна з найбільших у Європі після Другої світової війни.

Разом зі збільшенням кількості переселенців зростає й кількість викликів, із якими вони стикаються. Один із найпомітніших показників – статистика кримінальних правопорушень.

За даними Офісу Генерального прокурора, у 2025 році правоохоронці зареєстрували 16 482 кримінальні правопорушення, потерпілими в яких стали внутрішньо переміщені особи. Порівняно з 2024 роком цей показник зріс майже у чотири рази, а якщо порівнювати з першим роком повномасштабного вторгнення – приблизно у п’ятнадцять разів. Лише за перші п’ять місяців 2026 року зареєстровано ще 6461 таке правопорушення.

Ці цифри свідчать про те, що внутрішньо переміщені особи залишаються групою, яка потребує посиленого правового захисту. Йдеться не лише про кримінальні злочини. ВПО значно частіше стикаються із шахрайством, майновими втратами, труднощами під час отримання соціальної допомоги, дискримінацією на ринку праці та іншими порушеннями своїх прав. Частина цих випадків взагалі не потрапляє до кримінальної статистики, хоча безпосередньо впливає на життя сотень тисяч людей.

Статистика демонструє стрімке зростання проблеми

Динаміка останніх років виглядає загрозливо. У 2022 році правоохоронці зареєстрували 1081 кримінальне правопорушення щодо внутрішньо переміщених осіб.

У 2023 році їх кількість збільшилася до 2823. У 2024 році – до 4315.

У 2025 році показник різко зріс до 16 482 кримінальних правопорушень.

Частково таку динаміку можна пояснити тим, що сама кількість переселенців за роки великої війни суттєво збільшилася. Якщо наприкінці 2022 року їх було приблизно 1,5 мільйона, то на початку п’ятого року війни офіційний реєстр ВПО виріс більш ніж утричі.

Утім, просто арифметичне збільшення кількості ВПО не пояснює настільки різкого стрибка кримінальних правопорушень. Люди, які втратили житло, документи, роботу або бізнес, залишаються більш вразливими перед різними формами злочинності. Особливо це стосується тих, хто тільки переїхав до нової громади, ще не має стабільного доходу або змушений постійно змінювати місце проживання через бойові дії.

Дослідники також звертають увагу на явище релокації, тобто повторного переселення. За інформацією Міністерства соціальної політики, 44% внутрішньо переміщених осіб були змушені розглядати можливість повторної релокації через погіршення безпекової ситуації. Це означає, що значна кількість українців втратила відносну стабільність вдруге, а іноді й утретє.

Повторний переїзд майже завжди означає нові витрати, пошук житла, зміну роботи, переведення дітей до інших навчальних закладів, відновлення соціальних контактів і повторне оформлення документів. Усе це створює додаткові ризики та ускладнює захист своїх прав.

Чому різке зростання правопорушень не означає автоматичного збільшення розкриття злочинів

Не менш показовою є інша статистика. Попри те що кількість зареєстрованих кримінальних правопорушень зросла в рази, кількість справ, які доходять до суду, практично не змінилася.

У 2022 році до суду було передано 70 обвинувальних актів. У 2023 році Якщо наприкінці 2022 року їх було приблизно 1,5 мільйона, то на початку п’ятого року війни офіційний реєстр налічує майже 4,9 мільйона людей. 167. У 2024 році Якщо наприкінці 2022 року їх було приблизно 1,5 мільйона, то на початку п’ятого року війни офіційний реєстр налічує майже 4,9 мільйона людей. трохи більше двохсот. У 2025 році – 239.

Таким чином, між кількістю зареєстрованих кримінальних правопорушень і кількістю завершених досудових розслідувань існує значний розрив.

Причини можуть бути різними. Частина кримінальних проваджень ще розслідується. Деякі справи потребують міжнародної правової допомоги або проведення складних експертиз. У випадках шахрайства встановити особу зловмисника часто непросто, особливо якщо використовуються електронні платіжні системи, підставні рахунки чи анонімні інтернет-ресурси.

Водночас така статистика свідчить і про навантаження на правоохоронну систему, яка паралельно документує воєнні злочини, розслідує диверсії, колабораційну діяльність та інші тяжкі кримінальні правопорушення, пов’язані з війною.

Для переселенців це означає, що від моменту звернення до поліції до завершення справи можуть пройти місяці або навіть роки. Упродовж цього часу людина нерідко залишається без компенсації завданих збитків і без остаточного судового рішення.

Найпоширеніші ризики виникають там, де люди найбільше залежать від сторонньої допомоги

За інформацією правоохоронців, однією з найпоширеніших категорій злочинів щодо переселенців залишаються шахрайства.

Зловмисники використовують повідомлення про нібито нові державні виплати, гуманітарну допомогу, компенсації за житло чи фінансову підтримку міжнародних організацій. Людей переконують перейти за фальшивими посиланнями, повідомити банківські реквізити або коди підтвердження.

Проте шахрайство – далеко не єдина проблема. Переселенці стикаються також із крадіжками майна, незаконними операціями з орендою житла, використанням їхніх персональних даних, випадками домашнього насильства, майновими конфліктами та іншими правопорушеннями, які виникають на тлі складних життєвих обставин.

Саме тому кримінальна статистика відображає лише частину викликів, із якими стикаються внутрішньо переміщені особи.

Порушення прав ВПО не обмежуються кримінальними провадженнями

Статистика Офісу Генерального прокурора охоплює лише злочини та кримінальні проступки. Проте повсякденне життя внутрішньо переміщених осіб значно ширше за рамки кримінального права. Багато проблем, із якими вони стикаються, не фігурують у звітах правоохоронних органів, хоча безпосередньо впливають на якість життя, матеріальне становище та можливість інтегруватися у новій громаді.

Після переїзду людина часто змушена одночасно вирішувати кілька складних питань. Необхідно знайти житло, працевлаштуватися, оформити соціальні виплати, влаштувати дітей до школи чи дитячого садка, відновити документи, отримати медичну допомогу. Якщо хоча б один із цих механізмів працює із затримками або порушеннями, виникають додаткові труднощі, які можуть супроводжувати людину роками.

Найчастіше переселенці звертаються по захист своїх прав через незаконне припинення соціальних виплат, труднощі з пенсійним забезпеченням, проблеми під час оформлення компенсації за пошкоджене або зруйноване житло, порушення трудових прав, відмову у взятті на облік або складнощі з отриманням адміністративних послуг. У багатьох випадках необхідно збирати документи, підтверджувати обставини втрати майна, проходити адміністративні процедури або звертатися до суду.

Особливість таких спорів полягає в тому, що вони рідко отримують широкий суспільний розголос. На відміну від кримінальних проваджень, вони накопичуються поступово, але саме вони визначають, наскільки швидко людина може повернутися до нормального життя.

Найбільшим викликом залишається житло

Проблема забезпечення житлом залишається однією з найгостріших для внутрішньо переміщених осіб. За роки війни державі вдалося створити кілька програм підтримки, однак їхніх можливостей недостатньо для мільйонів людей, які втратили власні домівки або не можуть до них повернутися через бойові дії чи окупацію.

За результатами соціологічного дослідження, проведеного на замовлення «Слово і діло», кожен другий переселенець витрачає понад половину свого доходу на оплату оренди житла. Для багатьох сімей саме орендна плата стала найбільшою статтею щомісячних витрат.

Через це будь-яке скорочення доходів або затримка соціальних виплат миттєво позначаються на можливості оплачувати житло. Якщо сім’я втрачає роботу або стає жертвою шахрайства, вона ризикує залишитися без коштів для оренди. Для багатьох переселенців це означає необхідність шукати дешевше житло, переїжджати до іншої громади або звертатися по допомогу до родичів і благодійних організацій.

Проблема житла має ще один вимір. Значна частина переселенців не знає, коли зможе повернутися додому. Частина населених пунктів залишається окупованою, інші перебувають у зоні активних бойових дій або зазнали настільки масштабних руйнувань, що відновлення триватиме роками. За таких обставин тимчасове житло поступово перетворюється на постійне, а питання довгострокової інтеграції стає дедалі актуальнішим.

Робота залишається ключовою умовою інтеграції

Працевлаштування визначає не лише рівень доходів, а й можливість людини відновити звичний спосіб життя після вимушеного переїзду. Однак саме тут переселенці нерідко стикаються з додатковими труднощами.

Багато людей були змушені залишити власний бізнес, втратили робочі місця через окупацію або руйнування підприємств. Частина змінила професію, інші погоджуються на нижчу заробітну плату через відсутність альтернатив.

Окремою проблемою залишається невідповідність між попитом і пропозицією на ринку праці. У громадах, які прийняли найбільшу кількість переселенців, конкуренція за вакансії значно зросла. Це особливо відчувають люди передпенсійного віку, особи з інвалідністю, багатодітні сім’ї та матері, які самостійно виховують дітей.

Українське законодавство гарантує переселенцям однакові трудові права з іншими працівниками. Якщо роботодавець незаконно звільняє працівника або відмовляє у виконанні передбачених законом гарантій, людина має право звернутися до Державної служби України з питань праці або до суду. Проте на практиці далеко не всі готові відстоювати свої права, особливо коли є ризик остаточно втратити роботу.

Повторне переселення стає окремою гуманітарною проблемою

На відміну від перших місяців повномасштабної війни, сьогодні дедалі більше українців переживають уже не перший вимушений переїзд. Через наступ російських військ, постійні обстріли прикордонних територій та погіршення безпекової ситуації люди залишають громади, куди переїхали кілька років тому. Таке явище вже отримало визначення як релокація.

Для сімей це означає новий пошук житла, школи для дітей, роботи, лікарів і соціальної підтримки. Якщо перший переїзд був вимушеним кроком, то наступні часто відбуваються в умовах майже повного вичерпання фінансових ресурсів.

Саме тому правозахисники дедалі частіше наголошують, що підтримка внутрішньо переміщених осіб не повинна обмежуватися лише одноразовими виплатами чи гуманітарною допомогою. Значно важливішими стають довгострокові рішення, які дозволяють людям остаточно інтегруватися в нові громади та не залежати від постійної зовнішньої підтримки.

Права переселенців залежать не лише від законів, а й від ставлення суспільства

Захист прав внутрішньо переміщених осіб визначається не тільки законодавством чи ефективністю роботи державних інституцій. Не менш важливим є те, наскільки легко людина може стати повноцінною частиною громади, до якої вона переїхала.

Після початку російської агресії у 2014 році тема переселенців уперше стала предметом масштабної суспільної дискусії. Разом із повідомленнями про евакуацію та гуманітарну допомогу в інформаційному просторі почали поширюватися й негативні узагальнення. Частину переселенців безпідставно пов’язували зі зростанням злочинності, боротьбою за соціальні виплати чи конкуренцією за робочі місця. Такі уявлення не виникли самі по собі. Їх підживлювали окремі політичні заяви, маніпулятивні публікації та російська пропаганда, яка намагалася посилити внутрішні суперечності в українському суспільстві.

Наукові дослідження останніх років показують, що медіа відіграють вирішальну роль у формуванні ставлення до переселенців. Ще до повномасштабного вторгнення більшість українців отримували інформацію про ВПО саме із засобів масової інформації, не маючи особистого досвіду спілкування з ними. Через це будь-які узагальнення або емоційні оцінки швидко впливали на громадську думку.

Після 2022 року ситуація поступово змінилася. Масове внутрішнє переміщення зробило тему переселенства близькою для значної частини українців. Багато громад прийняли десятки тисяч нових жителів, а мільйони сімей особисто пережили евакуацію. Це посилило взаєморозуміння, однак повністю не усунуло упередження.

Соціологи зазначають, що окремі переселенці досі повідомляють про випадки упередженого ставлення під час пошуку роботи, оренди житла або отримання окремих послуг. Найчастіше такі ситуації виникають не через формальні обмеження, а через недовіру або побоювання власників житла й роботодавців.

Україна взяла на себе міжнародні зобов’язання щодо захисту ВПО

Правовий статус внутрішньо переміщених осіб визначається не лише українським законодавством.

Одним із головних міжнародних документів залишаються Керівні принципи ООН з питань внутрішнього переміщення. Вони передбачають, що люди, які були змушені залишити свої домівки, не повинні втрачати інших громадянських прав. Держава зобов’язана забезпечити їм доступ до житла, освіти, медичної допомоги, праці, соціального захисту та ефективних механізмів правового захисту.

Рада Європи також неодноразово звертала увагу на необхідність створення довгострокових рішень для інтеграції внутрішньо переміщених осіб. Йдеться не лише про гуманітарну підтримку, а й про доступне житло, можливість працювати, навчатися та брати участь у житті громад на рівних умовах з іншими мешканцями.

Практика Європейського суду з прав людини також демонструє, що держави мають забезпечувати ефективні засоби юридичного захисту для людей, які постраждали від конфліктів або втратили своє майно. Для України ці підходи набувають особливого значення, адже питання компенсації за зруйноване житло, відновлення документів та захисту майнових прав залишатимуться актуальними ще багато років після завершення війни.

Захист прав переселенців визначатиме темпи відновлення країни

З початку повномасштабної війни держава поступово розширювала механізми підтримки внутрішньо переміщених осіб. Проте масштаби переміщення населення залишаються безпрецедентними. Майже п’ять мільйонів людей потребують не лише фінансової допомоги, а й стабільної системи правового захисту, доступного житла, можливостей для працевлаштування та впевненості, що їхні права будуть однаково захищені незалежно від того, у якій області вони проживали до війни чи де знайшли прихисток сьогодні.

Саме від ефективності цієї системи значною мірою залежатиме успішність післявоєнного відновлення України. Країна, яка прагне повернути своїх громадян і відбудувати економіку, має гарантувати, що люди, які вже втратили найдорожче через війну, не залишаться сам на сам із новими порушеннями своїх прав.