Колабораціонізм, як явище, має давню і глибоко вкорінену історію в соціальних і політичних процесах. Під час війн і окупацій він набуває особливої актуальності, оскільки людина опиняється перед вибором між лояльністю до своєї держави і співпрацею з ворогом. Однак це питання не можна спрощувати або трактувати лише з точки зору моральної зради. Як підкреслюють експерти, колабораціонізм — це складне явище, яке вимагає розуміння глибших соціальних, психологічних і політичних чинників. Війна та окупація створюють умови, в яких люди, навіть ті, хто ніколи б не задумався про співпрацю з ворогом, можуть піддаватися тиску, впливу пропаганди або страху за своє життя. Це явище також має різні форми, включаючи фізичну допомогу окупантам та духовну лояльність, яка може бути не менш небезпечною.
Сучасна реальність в Україні, де частина територій була окупована, а мільйони людей стали вимушеними переселенцями, знову поставила питання колабораціонізму на порядок денний. Проте, як вважають експерти, розглядати це питання потрібно не лише в контексті судового переслідування. Колабораціонізм пов’язаний із глибокими соціальними процесами, які розвивалися протягом десятиліть, і є результатом як зовнішніх, так і внутрішніх факторів, зокрема впливу інформаційної війни, психологічного тиску та відсутності чіткої національної ідентичності. Для того щоб зрозуміти це явище в сучасних умовах, необхідно звернутися до історичних прикладів і провести глибокий аналіз тих процесів, які впливають на людську свідомість у моменти кризи.
Військовий психолог, психотерапевт Олег Покальчук висловив свою думку щодо колабораціонізму
“Психологічна основа цього явища глибоко вкорінена в суспільстві, і говорити про нього необхідно серйозно, без пропагандистських барвистих підходів. Питання колабораціонізму завжди існувало в історії, але особливого значення набуває під час війн і окупацій, коли людина стикається з вибором між життям і смертю, лояльністю та зрадою”, – вважає Покальчук.
Експерт вважає, що в умовах війни можна спостерігати, коли людина переходить на бік окупанта, виправдовуючи свої дії соціальними та психологічними чинниками.
Історична перспектива
Олег Покальчук зазначає, що одним із найвідоміших прикладів колабораціонізму є випадок Йосифа Флавія, який під час юдейського повстання проти Риму вирішив перейти на бік римлян після поразки в Галілеї. Він виправдовував свою співпрацю з окупантами тим, що нібито отримав знаки від Бога, які вказували на те, що римляни були призначені для покарання євреїв за їхні гріхи. Експерт вважає, що це класичний приклад ідеологічної раціоналізації зради, коли людина перекладає відповідальність за свої дії на вищі сили. Це явище можна спостерігати і в сучасних умовах, коли людина, яка обирає співпрацю з ворогом, шукає виправдання своїм діям у зовнішніх обставинах або релігійних переконаннях.
“Чому люди без роду-племені, як раніше казали, легше приймають моделі поведінки та ідеологічні установки окупантів?
Психолог Філіп Зімбардо після Стендфордського тюремного експерименту (1971) зробив кілька важливих висновків.
Вплив соціального контексту. Звичайні люди можуть виявляти агресію та жорстокість, коли їх ставлять у ситуації з ієрархією влади, де вони займають водночас і підлегле, і панівне місце.
Ідентифікація із ролями. Почуття власної реальної влади, яку дає або обіцяє сильна сторона, надає можливість зробити безсилими інших підвищення самооцінки. Зло лякає і водночас заворожує.
Інший психолог, Стенлі Мілгрем, відомий своїм експериментом на послух (1962), підкреслював, що звичайні люди можуть виконувати жорстокі накази, якщо отримують їх від авторитетів. Він вважав, що у будь-якому містечку можна знайти людей, готових стати наглядачами концтабору, оскільки соціальний тиск і авторитет можуть спонукати їх до жорстокого поводження”, – зазначає Покальчук.
Психологічна складова
Психолог зазначає, що багато колабораціоністів виправдовують свої дії інстинктом самозбереження. Після поразки в Галілеї Йосиф Флавій зрозумів, що його життя в небезпеці, і вирішив зберегти його шляхом співпраці з римлянами. Це типовий приклад того, як людина обирає зраду не через ідеологічні переконання, а через страх за власне життя. Психолог вважає, що інстинкт самозбереження є одним із найсильніших мотиваторів для колабораціоністів, особливо в умовах війни, коли загроза смерті стає реальною.
Експерт додає, що колабораціонізм може бути наслідком так званого “стокгольмського синдрому”, коли жертви починають виправдовувати своїх агресорів і навіть симпатизувати їм. Цей психологічний феномен часто спостерігається на окупованих територіях, де люди, які залишилися під владою окупантів, починають виправдовувати їх дії і приймати їхню ідеологію. Психолог вважає, що це одна з найнебезпечніших форм колабораціонізму, оскільки вона не є результатом відкритої співпраці з ворогом, а формується на глибинному рівні свідомості.
Сучасний контекст
Психолог наголошує, що сучасний колабораціонізм має глибокі корені, які сягають десятиліть. Російська інформаційна війна, яка велася на сході України з 2014 року, створила умови для того, щоб частина населення цих територій сприймала російських окупантів як визволителів або легітимну владу. Це не відбувається за одну ніч, підкреслює експерт, а є наслідком багаторічної інформаційної та ідеологічної роботи, яка формувала уявлення про Росію як “братську” державу.
Покальчук зазначає, що колабораціонізм на окупованих територіях набув системного характеру. Він підкреслює, що на відміну від європейських країн під час Другої світової війни, де колабораціоністи після визволення намагалися виправдати свої дії або навіть ставали частиною національних рухів опору, в Україні цей процес затягнувся через глибоке вкорінення проросійських настроїв у частині населення. Експерт стверджує, що тепер ми маємо справу з колабораціонізмом, який не є явним, але глибоко захованим у свідомості багатьох людей.
“Нині нам показують бабусь із Вугледару, які зустрічають окупантів та голосять: “Як ми на вас чекали! Як ми втомилися від сволотів!”. І в нас у голові — одразу демографічне кліше, стереотип.
До нього ніяк не вписується молодь 19–30 років, яка народилася і вихована в незалежній Україні, якій абсолютно “по барабану” офіційна ідеологія, і яка водночас настільки тупа, щоб повестися на обіцянку “легких грошей” від кацапів із Телеграма. Тому що все, що вона бачить довкола, бабло завжди перемагає.
Особливо серед тих, хто юродствує про українські цінності, крадучи двома поколіннями в чотири руки.
Деякі з них – ВПО, деякі – місцеві. Прямої кореляції із місцем народження немає. Ось їхні батьки, мабуть, такі, як описано нижче.
Є ще такий цікавий російськомовний сегмент ВПО, які кажуть, що вони і за Україну, і за Росію. А війну розв’язали Путін та рептилоїди, тож у крані води немає. Люди зруйнували житло, самі отримали поранення, але “при чому тут Росія”.
Щоб реальність масштабів та демографії колаборантства вписалися у світлі голови активістів соцмереж, треба для початку визнати тридцятирічну опереточність офіційної культурної політики, яловість та відвертий саботаж національної ідеології у сфері середньої та вищої освіти.
Фактично все дієве, що відбулося у цій сфері, — заслуга громадянського суспільства. З усіма втратами культурницького аматорства та чеснотами самопожертви.
В екзистенційному питанні: “Чому з одного кореня виростають люди, лояльні до Росії?” є системна помилка, і тому він переходить у розряд “вічних питань”.
Але якщо ми приймемо той очевидний факт, що одне у нас тільки “поле”, тобто територія, і такий-сякий, але конституційний порядок, то стає зрозуміло, що на полі, особливо якщо його не доглядають, може рости чорт-те що з найрізноманітнішим корінням.
Базова матриця соціального становлення це сім’я і те, що в ній говориться. Ці тексти та відповідні вчинки дорослих формують патерни поведінки. Далі йде вторинна соціалізація, коло спілкування, яке все одно відштовхується від сімейних установок. У тих регіонах, де є спадкова передача національних цінностей від покоління до покоління, жодна ворожа пропаганда не буде ефективною.
Виняток — нащадки окупантів попередньої російської інвазії, діти колаборантів попереднього комуністичного режиму, які органічно вписалися у нинішній”, – вважає експерт.
Міграційна динаміка
Покальчук підкреслює, що після початку повномасштабної війни в Україні мільйони людей були змушені покинути свої домівки, і це суттєво змінило політичну географію країни. Багато з тих, хто залишав окуповані території, не підтримували проукраїнські погляди, але це не зупинило їх від міграції на підконтрольні уряду території. Таким чином, проросійські настрої почали розповсюджуватися навіть у ті регіони, де до цього їх не було. Психолог зазначає, що цей процес призвів до того, що тепер у багатьох містах України є прихильники Росії, які можуть діяти як внутрішні колабораціоністи.
Експерт також зазначає, що значна кількість людей з проросійськими поглядами змогли успішно інтегруватися в суспільство на заході та в центрі України. Це створює додаткові виклики для українських служб безпеки, які регулярно повідомляють про затримання агентів, завербованих через Telegram для підпалу військової техніки. Соціолог підкреслює, що цей процес ставить перед суспільством важливе питання: як боротися з прихованим колабораціонізмом, який не завжди можна легко виявити.
Суспільні настрої
Психолог наголошує, що найболючіше питання стосується молодого покоління, яке виросло після здобуття незалежності України. Багато молодих людей, які народилися в незалежній Україні, не мають чітких моральних орієнтирів і легко піддаються впливу обіцянок легких грошей або матеріальних вигод від окупантів. Вони не відчувають себе частиною національної ідентичності, і це робить їх вразливими до впливу російської пропаганди. Психолог підкреслює, що цей процес особливо помітний серед внутрішньо переміщених осіб, які, втративши свої домівки, можуть бачити в Росії альтернативу або шлях до швидкого вирішення своїх проблем.
Покальчук додає, що багато людей з проросійськими настроями виправдовують свої погляди тим, що “війна не стосується Росії, це війна Путіна”. Ці люди можуть мати зруйноване житло або постраждати від бойових дій, але вони не бачать в Росії джерела цих проблем. Експерт вважає, що цей феномен є результатом десятиліть російської пропаганди, яка успішно вкорінювала в свідомості людей думку про Росію як “братню” державу, яка не може бути ворогом.
“Тепер про сучасну сегментацію настроїв. Цифр і посилань не буде, може, після перемоги. Найлояльнішим до української ідеології на окупованих територіях є населення Криму, звісно, за винятком “понаїхів”. Там ефект прозріння серед колишніх прихильників рідної гавані досить вагомий.
Території, окуповані з початком повномасштабки, чітко виявили огидну поведінку вчительського та чиновницького корпусу. Деякі з них “перевзувались” уже двічі, проводили референдуми в ОРДЛО, потім каялися, потім каялися перед кацапами. Сільське та містечкове населення притихло та оніміло, їм би вижити фізично.
Території, захоплені Росією у 2014 році, генерують виключно проросійську орієнтацію. Там, може, є якесь підпілля та дисиденти духу, але третій рік однорідного інформаційного тиску спричиняє незворотні зміни у прошивці поведінкових патернів. Діти там загалом виростають москалями. Чи не новина, згадайте історію яничарства.
Моя єретична гіпотеза полягає в тому, що на територію незалежної України за десять років війни перемістилося загалом значно більше симпатиків Росії, ніж лишилося на окупованих територіях.
Аргументи із цього приводу такі.
По-перше, ми дуже недооцінюємо кількість агентури високого рівня, яку за кілька десятиліть Росія завела на дуже серйозні посади в українському істеблішменті. Кожен, хто цікавиться історією розвідок, знає, що таке траплялося в багатьох країнах, значно потужніших і стабільніших, ніж наша.
Під словом “ми” я в цьому випадку розумію малокомпетентну, але дуже емоційну громадську думку. Але робота ведеться, хоч і без очікуваних публічних затримань та вироків. Краще пізно, аніж ніколи.
По-друге, презумпція невинності каже нам, що доки суд не визнав людину злочинцем, претензій до неї бути не може. І, відповідно, балакати він може майже завгодно, бо в нас свобода слова та демократія. Якщо вам тут стало неприємно, подивіться на шабаш російської пропаганди в Євросоюзі, куди ми хочемо вступити.
По-третє, електоральна вага голосів різних “ватників” досить значна, тому що “яка різниця”, чий голос, а вибори все одно колись будуть. Тому політики їх ніжно цілуватимуть у всі соціально чутливі місця, щоб ненароком не втратити електоральну перевагу. Воно їм може не допомогти, але це вже зовсім інша історія.
По-четверте, український культурний продукт є конкурентоспроможним лише в сегменті тих людей, яких і так не треба ні в чому переконувати. Можна до кожного ОСББ доточувати словосполучення “…і стратегічних комунікацій”, розмовляти вченим англомовним суржиком і в кожній пропозиції згадувати слово “нарратив”, але політичний порнхаб завжди буде цікавішим”, – вважає Покальчук.
Проблема колабораціонізму в Україні є надзвичайно складною і потребує системного підходу. Психолог наголошує, що одними кримінальними покараннями її не вирішити, адже багато колабораціоністів є жертвами пропаганди та соціального тиску. Він вважає, що необхідно створювати умови для реінтеграції таких людей у суспільство, щоб вони могли повернутися до національної ідентичності. Покальчук додає, що проблема колабораціонізму вимагає глибокого аналізу на всіх рівнях, починаючи від історичних коренів і закінчуючи сучасною політичною ситуацією. Лише такий підхід дозволить знайти ефективні рішення і запобігти подальшому поширенню цього явища.
“Війна дефрагментує українське суспільство. За якими лініями воно складеться знову, зараз важко сказати точно. Але безперечно одне — колишніх установок більше не буде.
А домінуватиме реалізація запиту на справедливість, оскільки довіра до сили українського закону, м’яко кажучи, не надто велика. Тут для колаборантів погані новини, бо рівень соціальної толерантності зменшився до критичного мінімуму.
Хороша новина в тому, що поверхневі соціальні установки, або аттитюди, досить легко змінити за наявності хоча б одного з двох факторів — очікування нагороди та страху покарання. Пріоритетність нагороди за українізацію є досить сумнівною, а ось страх покарання — цілком реальний мотив”, – резюмував психолог.
