“Ліквідація МСЕК не допоможе Україні. У бідному суспільстві, яке керується цінностями виживання, інвалідність перетворилася на різновид збоченого привілею”: Павло Ковтонюк
Після гучних скандалів в державі вирішили ліквідувати Медико-соціальну експертну комісію (МСЕК) — крок, що назрів давно і набув надзвичайної актуальності. Причини для такого рішення накопичувалися роками, відзначаючи недоліки існуючої системи, яка позбавлена гнучкості, людяності і часто зазнає критики через свою складність і формалізм. Усе це створило атмосферу, де замість того, щоб ефективно підтримувати людей з інвалідністю, держава часто втрачала зв’язок із їхніми реальними потребами. Ліквідація МСЕК означає початок нової сторінки, адже державні органи усвідомлюють, що модернізація цієї системи потребує не косметичних змін, а глибокої реорганізації.
Ексзаступник міністра охорони здоров’я, співзасновник Українського центру охорони здоров’я Павло Ковтонюк підкреслює, що система МСЕК є не лише застарілою, а й глибоко хибною у своїй суті, бо перетворює інвалідність на формальність, що радше обмежує людей, ніж допомагає їм. Він розглядає проблему МСЕК не як окремий елемент, а як симптом загального стану системи соціальної допомоги, яка давно перестала бути людяною. На тлі війни та необхідності допомагати ветеранам і людям з інвалідністю, ця реформа стала особливо актуальною та невідкладною.
МСЕК як система, позбавлена людяності: ключові проблеми
“МСЕК – це не хвороба, а симптом.
…Буду говорити не з позиції експерта саме у МСЕК (я ним не є, і це в цьому випадку перевага), а з позиції людини, яка змінювала складні державні системи і також людини, яка проходила через МСЕК сама.
Реформа системи інвалідності – одна з найбільш перезрілих. Те, що там відбувається – це жах і сором. Ця система позбавлена гідності, людяність у ній – виняток, а не правило. Вона так збудована. Я з жахом думаю про те, що скоро цю систему будуть масово проходити тисячі ветеранів (зараз це теж відбувається, але у малому масштабі).
На сьогодні маємо публічний скандал, який знов привернув до неї увагу. У медійному просторі маємо три наративи:
потрібно негайно закрити усі МСЕК,
потрібно негайно звільнити усіх керівників МСЕК,
потрібно негайно цифровізувати процес визначення інвалідності.
Треба прийняти, що негайно не вийде. Але потрібно починати вже, щоб до імовірної демобілізації мати хоч якісь результати”, – наголошує Ковтонюк.
За його словами, МСЕК функціонує на базі жорстко визначених формальних вимог. Інвалідність тут зводиться до набору ознак, за якими людина може претендувати на отримання допомоги, і це породжує значні недоліки. Ковтонюк зазначає, що замість підтримки та допомоги у відновленні фізичних функцій, система зосереджена на тому, щоб виконати ряд формальностей: наявність певного діагнозу, перебування у відповідних реєстрах, виконання певних ритуалів — від лікування в стаціонарі до подання численних виписок. Людина змушена не стільки відновлювати свої функції, скільки доводити свої обмеження.
Ця ситуація призводить до абсурдного результату: людині вигідніше не відновлювати функції, а залишатися у стані, який підтверджує її діагноз. Таким чином, МСЕК не виконує свою функцію допомоги людині інтегруватися в соціальне та економічне життя, а навпаки, фіксує її обмеження. Такий підхід суперечить ідеї гідності, яку мала б забезпечувати система підтримки людей з інвалідністю.
Викривлене сприйняття інвалідності: інвалідність як джерело вигоди
Система МСЕК не лише недієздатна у підтримці людей, а й формує хибні цінності. Ковтонюк звертає увагу на те, що система інвалідності стала засобом вирішення фінансових проблем багатьох громадян. Інвалідність в Україні часто сприймається не як фізичне обмеження, що потребує підтримки, а як привід для отримання певних матеріальних вигод, особливо серед працівників бюджетної сфери та пенсіонерів. В умовах суспільства, де люди прагнуть вижити за будь-яку ціну, інвалідність набуває рис своєрідного соціального привілею. Наприклад, багато хто отримує цей статус заради матеріальних виплат і додаткових пільг, а не для реабілітації чи відновлення функцій.
“Логіка системи стає перевернутою. Цілий прошарок людей (з низьким доходом, а часом і не дуже низьким) вважає інвалідність засобом вирішити свої фінансові питання, а не виплати – засобом вирішити питання з інвалідністю.
Оформлювати інвалідність як джерело заробітку перетворилося на культуру – вона масова, зокрема, у бюджетній сфері, де наявність інвалідності відчутно впливає на зарплату та пенсію. Звідси – прокурори. Але там не тільки прокурори.
Робота у бюджетній сфері або статус пенсіонера за віком створюють ідеальні умови для цієї гри. Оскільки заробіток мало залежить від людини та не повʼязаний з роботою – питання постає лише в тому, як “зробити” собі інвалідність, тобто набрати необхідний набір документів, які вимагає МСЕК.
Ваші фізичні функції можуть і не бути особливо обмежені, але це й не вимагається. Потрібно мати суперсилу накопичувати правильні виписки з лікарень, витяги з диспансерних обліків, проходити ритуал прокапування у стаціонарі тощо.
У бідному суспільстві, яке керується цінностями виживання, інвалідність перетворилася на різновид збоченого привілею. Я вас запевняю, що частина з тих прокурорів, якщо не всі, свято вірили, що мають законне право на свої пенсії. Більше того – багато ще й мали формальні підстави для них”, – зазначає Ковтонюк.
Ця ситуація є глибоко вкоріненою у системі, і боротьба з нею потребує радикальних змін. Адже як зазначає Ковтонюк, цей феномен не є винятком, а скоріше правилом. Навіть у бюджетній сфері наявність інвалідності іноді суттєво впливає на зарплати та пенсії. Звідси виникає культура, де інвалідність розглядається як джерело заробітку, а не як тимчасове чи постійне обмеження, яке потребує вирішення. Це відбувається не через недоліки людей, а через вади системи, яка заохочує їх до таких дій.
Деформація соціальної допомоги: інвалідність як статус, що визначає бідність
Ковтонюк наголошує, що система допомоги побудована за принципом рівняння інвалідності з бідністю, що є глибоко хибним підходом. Держава надає однаковий набір послуг та пільг, не враховуючи реальні потреби кожної конкретної людини. Відтак, люди з інвалідністю змушені або задовольнятися обмеженими стандартами підтримки, або шукати інші шляхи отримання допомоги. Це призводить до того, що люди, яким, наприклад, потрібна допомога у пересуванні, змушені або оформлювати пенсію, або відмовлятися від будь-якої підтримки. За таких умов інвалідність фактично цементується як статус, що пов’язаний з матеріальною нестачею, і держава жодним чином не допомагає розірвати цей зв’язок.
Роль держави та необхідність нової системи
Замість того, щоб лише забезпечувати фінансову підтримку людям з інвалідністю, держава повинна займатися поверненням цих людей до активного життя. Це можливо лише за умов реорганізації всієї системи на основі індивідуальних потреб і можливостей кожного громадянина. Зокрема, Ковтонюк вважає, що медична складова інвалідності має бути перевизначена, і основою для неї має стати Міжнародна класифікація функціонування (МКФ). Ця система дозволяє визначати реальні функціональні обмеження людини та встановлювати індивідуальні цілі для відновлення.
Паралельно соціальна допомога має бути гнучкою та націленою на реабілітацію. Це означає відмову від пільг та субсидій як основного інструменту підтримки, і перехід до індивідуальної допомоги, що включає фінансування, регулювання та надання послуг. Наприклад, якщо людина здатна працювати, але має обмеження у пересуванні, їй слід допомогти з адаптацією простору чи надати інші специфічні послуги. Якщо ж людина тимчасово втратила здатність до роботи, тоді їй призначається пенсія на час відновлення.
Пропозиція нової структури: заміна МСЕК і ЛКК
Для повноцінної реформи Павло Ковтонюк пропонує замінити МСЕК та ЛКК на дві нові структури.
“Дуже важливо: вид допомоги потрібно обирати окремо від визначення фізичних обмежень і це мають робити інші люди на основі аналізу потреб та спроможностей.
Щоб реалізувати такий підхід, потрібні дві нові структури замість ЛКК та МСЕК. Перша – на базі наявної мережі реабілітаційної допомоги та сімейної медицини – для визначення обмежень (для цього можна використовувати МКФ або аналогічний інструмент) та роботи над відновленням.
Друга – зовсім новий тип організації, яка займається індивідуальною соціальною допомогою (зокрема інтегрує різні служби та сервіси).
Це і буде тим місцем, де треба закривати МСЕК. А також проводити цифровізацію та звільнення. Це – важливі елементи реформи, але у жодному разі – не її замінники (хоча це теж імовірний, на жаль, сценарій)”, – зазначає експерт.
За словами Ковтонюка, зміни у системі МСЕК не можуть бути швидкими, вони займуть кілька років, але їхнє значення важко переоцінити. Лише глибока та системна реформа може змінити ситуацію, коли інвалідність перестане бути формальністю та засобом фінансових маніпуляцій. Ліквідація МСЕК і створення нових структур, спрямованих на допомогу та реабілітацію, дозволить повернути людям з інвалідністю можливість повноцінного життя.
Ковтонюк наголошує, що звільнення керівників чи цифровізація старої системи не зможуть замінити реформи, бо без системних змін ми отримаємо лише новий МСЕК під іншою назвою.
