День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни: невивчені уроки Другої світової в сучасному вимірі
Сьогодні в Україні відзначається День скорботи і вшанування пам’яті жертв війни — дата, яка через 85 років після 22 червня 1941 року досі відгукується в родинах українців. Цього дня о 4-й ранку українці прокинулися від звуків вибухів, і з того моменту життя кожного з них назавжди змінилося. Хтось пішов воювати добровольцем чи став партизаном, хтось добами працював на заводах, хтось евакуювався, втративши свій дім, а хтось потрапив у полон, концтабори або був вивезений до Німеччини. Гостра проблема сьогодення полягає в тому, що пам’ять про Другу світову війну, на якій обірвалося життя кожного п’ятого українця, не вберегла нас від нової трагедії, яка теж знаково почалася о 4-й ранку в 2022 році. Зараз, коли правнуки жертв нацизму знову гинуть, отримують каліцтва і змушені ховатися в укриттях від російських ракетних та дронових ударів, стає очевидним, що невивчені уроки історії повертаються, а суспільство знову платить ту саму жахливу ціну за право жити.
Географічний епіцентр: роль України в Другій світовій війні
У сучасній політиці історія дедалі більше перетворюється на інструмент для створення міфів, виправдання агресії чи повернення колишніх територій. При цьому деякі країни намагаються привласнити собі всю славу за перемогу над нацизмом у 1945 році. Вони роблять це, щоб підняти власний авторитет у світі або виправдати свою теперішню агресію проти інших держав. Особливо це відносить до Росії. У подібних публічних дискусіях реальні факти часто поступаються місцем політичній доцільності, через що справжні людські трагедії та географічні масштаби участі цілих народів губляться.
Варто розуміти, що жодна нація у світі не може володіти виключним правом на істину в оцінці подій Другої світової війни, оскільки цей розгром став результатом планетарного спротиву десятків держав і мільйонів індивідуальних зусиль. Не існувало жодного одноосібного центру прийняття рішень чи лінійного розподілу націй на «головні» та «другорядні». Водночас для України ця війна мала характер тотального винищення, оскільки її територія перетворилася на найбільшу арену протистояння німецькому нацизму. Танкові битви, масштабні оточення та кровопролитні оборонні операції прокотилися через Харків і Київ, Одесу й Дніпро, Крим і Донбас, Львів, Житомир та Полтаву. Землі України стали безпосереднім полем бою, де методично знищувалися люди, міста, промисловість, інфраструктура та сільське господарство.
Загальні демографічні втрати людства у тій м’ясорубці коливаються від 50 до 85 мільйонів осіб, і в цьому моторошному списку частка України становить від 8 до 10 мільйонів людських життів. В цій віні загинув кожний п’ятий українець, і ці трагічні цифри, складається не лише із загиблих на фронтах військових, але й з мільйонів цивільних громадян. Люди гинули під час авіанальотів, ставали жертвами каральних акцій, помирали від голоду або гинули на примусових роботах у Третьому Рейху. Масштабність цієї трагедії полягає в тому, що в Україні не залишилося жодного регіону, яке б не зачепило це криваве протистояння.
Внесок українців у розгром нацизму є справді глобальним, адже вони воювали на найрізноманітніших фронтах і в абсолютно різних одностроях, об’єднані спільною метою. Найбільша й найтрагічніша кількість наших земляків опинилася в лавах Червоної армії. Понад 6 мільйонів українців пройшли через це горнило, тримаючи на своїх плечах основний тягар боїв на Східному фронті.
Водночас сотні тисяч інших українців, розвіяних історією та еміграцією по всьому світу, стали до зброї у складі регулярних армій західних союзників. Надзвичайно вагомою була присутність українців у Війську Польському, де проти нацистського вторгнення мужньо боролися близько 112 тисяч наших етнічних співвітчизників.
По інший бік океану, у складі Збройних сил США, наближали перемогу до 80 тисяч військових українського походження, які брали участь як у боях в Європі, так і на Тихоокеанському театрі воєнних дій. Ще близько 45 тисяч українців віддано воювали під прапорами Британської та Канадської армій, демонструючи стійкість у найзапекліших повітряних та морських баталіях союзників. Навіть в окупованій Західній Європі наші земляки знаходили спосіб чинити опір, адже близько 6 тисяч українців зі зброєю в руках захищали свободу у складі Збройних сил Франції та місцевого руху опору. Усі ці цифри є беззаперечним доказом того, що український вимір перемоги неможливо обмежити кордонами чи інтересами якоїсь однієї держави.
Окремим задокументованим жахом тієї епохи стала нацистська табірна система, яка вкрила територію України сотнями об’єктів примусового утримання та знищення. Найменш захищеною категорією виявилися радянські військовополонені, рівень смертності серед яких перевищував будь-які критичні межі через свідоме позбавлення їх їжі та медичної допомоги. Понад мільйон полонених українського походження так і не вийшли з цих катівень. Свідченням цього злочину є, наприклад, архівні матеріали «Грослазарету» на Хмельниччині, де самі в’язні таємно вели облік померлих. У цих реєстрах зафіксовано понад 20 тисяч імен із зазначенням їхніх цивільних професій та походження. Тепер цей список слугує страшним паперовим пам’ятник людям, які згасли від виснаження, катувань і медичних експериментів.
Німецький окупаційний режим на українських землях принципово відрізнявся від методів контролю, які Третій Рейх застосовував у Західній Європі. Якщо у Франції чи Бельгії нацисти здебільшого обмежувалися збереженням лояльності місцевих адміністрацій, то на території Райхскомісаріату в Україні планомірно реалізовувався расовий геноцид. Масові страти у Бабиному Яру в Києві, Дробицькому Яру в Харкові, трагедії Кам’янця-Подільського та Богданівки перетворили Голокост на індустрію смерті.
Визволення наших територій сприймалося виснаженими мешканцями як омріяний порятунок від щохвилинної загрози фізичної ліквідації, хоча ця радість одразу затьмарювалася усвідомленням того, що на зміну нацистському терору приходить безжальна каральна машина сталінізму.
Переосмислення вшанування пам’яті загиблих внаслідок війни: від ідеологічного тріумфу до етичної тиші
У ті далекі травневі дні 1945 року, коли на європейському континенті нарешті затихли гармати, світ, немов опинився у глибокому заціпенінні посеред руїн, попелищ концтаборів і мільйонних людських втрат. Звістка про беззастережну капітуляцію нацистської Німеччини принесла не миттєве зцілення, а лише першу полегшену тишу після багаторічного кошмару. Попри те, що на вулицях багатьох тогочасних столиць вирували натовпи, святкуючи довгоочікуване припинення вогню, у загальносвітовому вимірі ця пам’ять ніколи не була легкою чи однозначною.
Україна почала переосмислювати ці події у 2015 році, а завдяки закону 2023 року повністю узгодила свої дні пам’яті та офіційні заходи з європейськими країнами. Своєрідною точкою відліку стало 8 травня, яке є Днем пам’яті та перемоги над нацизмом, установлений свого часу Генасамблеєю ООН. Ця дата зосереджує увагу суспільства саме на траурній згадці про кожного, хто чинив опір тоталітаризму, незалежно від громадянства, а також про мільйони безіменних жертв, закатованих у неволі та зниклих безвісти.
Варто зазначити, що сам процес переходу від звичної радянської дати «Дня Перемоги» 9 травня до скорботного осмислення 8 травня виявився тривалим і ментально болісним. Протягом багатьох десятиліть дата 9 травня слугувало головним маркером родинної пошани, коли за спільним столом згадували фронтовиків, колишніх в’язнів ГУЛАГу та німецьких таборів, а також тих, хто виживав в евакуації чи під окупаційним пресом. Традиція, наповнена живими квітами на гранітних плитах, спогадами очевидців та специфічними фронтовими ритуалами, міцно вросла у свідомість старшого покоління. Спроби раптово змінити або скасувати цю дату нерідко сприймалися літніми людьми як замах на їхню особисту історію та знецінення подвигу їхніх батьків.
З іншого боку, воєнний досвід України після 2014 року та катастрофічні події повномасштабної війни 2022 року змусили молодшу та активну частину суспільства критично переоцінити зміст старих святкувань. Стало очевидним, що за фасадом «Великої Перемоги» ховалися нові хвилі сталінських репресій, депортації цілих народів і повернення фронтовиків не до омріяної свободи, а в лещата оновленої диктатури. Для багатьох громадян 9 травня остаточно втратило ознаки дня пам’яті, перетворившись на агресивний інструмент сучасної російської пропаганди та маркер колоніального минулого.
Нинішній конфлікт традицій відображає складну трансформацію колективної пам’яті, коли суспільство намагається знайти нову мову для опису своєї минулої та теперішньої боротьби, балансуючи між приватною родинною тугою та потребою в деколонізації історії.
Міжнародна архітектура, зведена на згарищах середини минулого століття, базувалася на безальтернативному засудженні будь-якої збройної експансії та воєнних злочинів. Нюрнберзький процес мав не лише покарати конкретних функціонерів нацистського режиму, але й сформувати залізобетонні правові бар’єри проти відродження ідей расової чи державної вищості. Світ тривалий час покладався на ці інституційні запобіжники, вважаючи недоторканність кордонів аксіомою міжнародного співіснування.
Проте події 2022 року продемонстрували крихкість цих сподівань, коли РФ своїм повномасштабним та нахабним вторгненням в Україну повністю знецінила післявоєнний правовий консенсус. Цей крок став свідомим руйнуванням всієї системи колективної безпеки ООН. В сучасне життя ввірвалися методи ведення війни: створення фільтраційних таборів, примусова депортація сотень тисяч дітей, цілеспрямовані удари по цивільній інфраструктурі та масові катування.
Сьогодні, коли свідків подій 1939–1945 років майже не залишилося серед живих, людство стрімко втрачає емоційний імунітет проти війни. Ті, хто пройшов пекло Другої світової війни, все своє довге життя несли в собі віру в непорушність принципу неповернення того жахіття, яке принесла з собою війна. Вони навіть не могли припустити, що через кілька десятиліть танки росіян, які колись брали участь у розгромі нацизму пліч-о-пліч з українцями, нищитимуть житлові будинки в українських містах та селах, а гасла про «денацифікацію» перетворяться на ширму для знищення суверенної нації.
Нацистська доктрина, яка привела Адольфа Гітлера до абсолютної влади у 1933 році, будувалася на запереченні базових гуманістичних цінностей та штучному поділі людства на «панівні» та «неповноцінні» раси. Капітуляція Берліна у травні 1945 року створила ілюзію остаточного викорінення цієї загрози, проте реальність XXI століття виявилася набагато тривожнішою. Сучасні радикальні рухи навчилися приховувати свої справжні цілі під легальні національні платформи, продовжуючи транслювати ідеї ксенофобії через цифрові канали. Більше того, ознаки цієї людиноненависницької ідеології сьогодні чітко простежуються у державній політиці РФ, де офіційні медіа відкрито закликають до деструкції української державності, копіюючи пропагандистські лекала Третього Рейху.
Цей цивілізаційний злам суттєво ускладнив внутрішні дискусії в українському суспільстві щодо реформування простору пам’яті та долі радянських монументів. Процес усунення маркерів СРСР нерідко викликає серйозну напругу, оскільки під багатьма пам’ятниками радянським воїнам розташовані реальні поховання етнічних українців, які захищали свою землю. Для значної частини громадян старшого віку ці меморіали позбавлені політичного контексту та є місцями особистої скорботи за загиблими родичами. Коли пам’ятники зносять поспіхом або просто руйнують, це лише додає зайвих суперечок у суспільстві, яке й без того виснажене нинішньою війною.
Виходом із цієї ситуації може стати звичайний здоровий глузд, коли потрібно чітко розділити російську пропаганду та людські поховання героїв Другої світової війни. Комуністичну символіку та гасла варто прибирати, а от могили воїнів треба чітко означити й залишити у спокої. Якщо ми зараз не навчимося спокійно розбиратися з власною історією без історичних міфів, нам буде набагато важче розуміти, за які цінності ми боремося сьогодні та яке майбутнє хочемо побудувати.
Невивчені уроки Другої світової війни в сучасному вимірі
Сучасна війна Росії проти України є логічним результатом того, що світ послідовно ігнорував та перекручував уроки Другої світової війни. Поки європейська дипломатія десятиліттями консервувала пам’ять про катастрофу середини минулого століття, у самому центрі Європи визрівав тоталітарний рецидив, який повністю знецінив післявоєнний правовий консенсус. Головна помилка міжнародної спільноти полягала в повторенні згубної політики умиротворення агресора. Спроби «втихомирити» Кремль після вторгнення в Грузію у 2008 році та окупації Криму і Донбасу в 2014 році замість залізобетонної ізоляції призвели лише до фінансування російського воєнно-промислового комплексу через купівлю енергоресурсів. Попри війну, будівництво газопроводу «Північний потік-2» тривало аж до початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну. Лише за перший рік після 2014 року Європа заплатила Росії за нафту і газ понад 150 мільярдів євро, що дозволило Кремлю модернізувати армію.
Однак зараз лідери США, Великої Британії та країн ЄС публічно визнають, що м’яка відповідь на попередні акти агресії лише заохотила Кремль до великої війни. Коли тоталітарній державі вибачають меншу агресію, вона сприймає це як слабкість і неминуче готує велику війну, що й продемонстрував повномасштабний напад на Україну.
Другим невивченим уроком став брак правової та моральної оцінки радянського тоталітаризму. Якщо Нюрнберзький процес чітко засудив нацизм, то злочини сталінізму — депортації народів, ГУЛАГ, штучний голод та примусова русифікація — ніколи не отримали міжнародного трибуналу. Ця безкарність дозволила сучасній Росії привласнити собі виключне право на перемогу, перетворивши родинну скорботу за мільйонами загиблих на агресивну мілітарну доктрину. Російська державна пропаганда повністю скопіювала расові та геополітичні лекала Третього Рейху, оголосивши суверенну українську націю «неповноцінною» та легітимізувавши удари по цивільній інфраструктурі, фільтраційні табори і депортацію дітей під гаслами про «денацифікацію».
Крім того, світова архітектура безпеки провалила іспит на життєздатність через повну відсутність реальних механізмів сили. Організація Об’єднаних Націй, створена на згарищах 1945 року для недопущення нових глобальних конфліктів, виявилася безпорадною ілюзією, де держава-агресор з ядерною зброєю та правом вето здатна заблокувати будь-яке рішення. Світ забув, що міжнародне право працює лише тоді, коли за ним стоїть готовність застосувати жорсткі економічні та військові інструменти стримування. Прямим наслідком цих невивчених уроків стало моторошне замикання історичного кола: правнуки тих українців, які у 1941 році рятувалися від нацистських бомб, сьогодні змушені сидіти в підвалах під ударами російських крилатих ракет і дронів, а виснажене суспільство знову платить ту саму жахливу ціну за право на життя.
Спроби пояснити нинішню катастрофу виключно «невивченими уроками минулого» часто розмивають головне: війна триває не через помилки в підручниках історії, а через конкретні, прагматичні та агресивні цілі Російської Федерації. В основі цього конфлікту лежить неприхований імперський реваншизм Кремля, який хворобливо сприймає сам факт існування незалежної, суверенної України. Для російського політичного керівництва успішна, демократична українська держава є прямим запереченням їхньої власної імперської міфології та загрозою для збереження диктаторського режиму всередині самої Росії. Мета агресора залишається незмінною — це повна ліквідація української державності, руйнування національної ідентичності та повернення територій під свій абсолютний контроль.
Трагічна тривалість сучасної війни обумовлена провалом початкового російського бліцкригу в 2022 році. Зустрівши запеклий спротив Збройних Сил та всього суспільства, Кремль перейшов до довгої, виснажливої війни на тотальне знищення. Росія свідомо руйнує українську інфраструктуру, випалює міста, знищує економічний потенціал та провокує демографічну кризу, намагаючись зробити ціну незалежності непосильною для України. Для українського народу ця боротьба є екзистенційною. Тут немає простору для компромісу, адже капітуляція означатиме не омріяний мир, а фізичне винищення, масові фільтраційні табори та репресії, що вже було задокументовано на кожному звільненому від окупації клаптику української землі.
Поки Україна веде довготривалу війну за власне виживання на полі бою, вона одночасно змушена своїм досвідом повертати світовій спільноті розуміння того, що безпеку та суверенітет захищають не декларації, а реальна сила та безкомпромісна відсіч агресору.
