Між війною і безвідповідальністю: енергетична криза як результат провалу державного управління
Енергетична криза, з якою Україна увійшла в зиму 2025–2026 років, є наслідком не лише російських ударів, а системної нездатності держави забезпечити стійкість інфраструктури. Масовані обстріли лише оголили слабкі місця системи, про які було відомо заздалегідь і щодо яких ухвалювалися гучні, але неефективні рішення. Численні програми захисту, які приймалися, та звіти про «багаторівневу оборону» енергетичної інфраструктури залишилися формальними. При цьому колосальні гроші, виділені з Держбюджету, та міжнародна допомога не перетворилися на дієві результати, тому українці продовжують сидіти без світла, тепла і води.
Енергосистема під вогнем: як зима оголила межу витривалості української електрики
Катастрофічний стан електропостачання, в який Україна увійшла на початку 2026 року, сформувався не як раптовий збій, а наслідок тривалої, методичної та цілеспрямованої кампанії ударів Росії по ключових елементах енергетичної інфраструктури. В результаті об’єкти генерації та передачі електроенергії перетворилися на постійні мішені, а кожен новий обстріл посилював ефект попереднього, залишаючи дедалі менше простору для маневру всій системі.
Зараз енергосистема працює в умовах хронічного дефіциту, коли пошкоджені теплові та гідроелектростанції не здатні покрити навіть базове навантаження, а уражені підстанції й лінії електропередачі створюють «вузькі горлечка», через які фізично неможливо передати необхідні обсяги електроенергії до регіонів-споживачів, що й призводить до масштабних аварійних відключень у Києві, Київській області, на Харківщині, Одещині, Сумщині, Полтавщині та в низці інших областей.
Особливу складність ситуації визначає системний характер руйнувань, адже йдеться не про поодинокі об’єкти, які можна оперативно відновити, а ланцюг взаємопов’язаних елементів, де пошкодження однієї ділянки автоматично знижує ефективність всієї мережі. Це змушує енергетиків балансувати між нестачею генерації, обмеженнями в передачі та необхідністю зберегти живлення для критичної інфраструктури, що нагадує спробу втримати рівновагу на хиткій поверхні під час постійних поштовхів.
Додатковим чинником, який загострює кризу, стає високе споживання електроенергії під час сильних морозів, коли навантаження зростає стрімко й майже синхронно по всій країні, а кожне підвищення попиту одразу оголює дефіцит потужностей. Це змушує енергетиків запроваджувати графіки відключень, в межах яких українці можуть залишатися без світла по 6-8 годин на добу, а інколи й довше в разі суттєвих аварійних ситуацій.
Погодні умови, які супроводжують цю зиму, лише ускладнюють роботу ремонтних бригад, оскільки сніг, сильний вітер і низькі температури уповільнюють доступ до пошкоджених об’єктів, підвищують ризики для персоналу та подовжують строки відновлення. Така погода перетворює кожен ремонт на складну інженерну операцію, виконану під тиском часу й загрози повторних атак.
Найбільший удар припадає на регіони з високою щільністю населення та промисловості, де будь-яке відключення миттєво відбивається на роботі транспорту, зв’язку, водопостачання й тепла. При цьому Київ і область, Одещина, Харківщина та Сумщина щодня опиняються в зоні постійного ризику через поєднання стратегічного значення, близькості до напрямків атак і складної конфігурації енергомереж, що робить їх особливо вразливими до збоїв.
Для побутових споживачів така ситуація означає життя в режимі постійної адаптації, коли погодинні графіки можуть в будь-який момент змінитися на аварійні, а планування щоденних справ залежить від доступу до електрики так само, як раніше від розкладу громадського транспорту. Ці обставини змушують людей заздалегідь дбати про заряджені павербанки, альтернативні джерела світла, запаси води й продуктів та бути готовими до тривалих перебоїв, подібних до тих, які вже переживала країна в попередні зими.
У містах відключення електроенергії у багатоповерхівках, спроєктованих для безперервної роботи інженерних систем, швидко стають пастками, в яких ліфти зупиняються між поверхами, водні насоси не працюють, а холод повільно проникає в квартири, де люди змушені пристосовуватися до умов, для яких місто ніколи не було розраховане. Найгостріше цю реальність відчувають родини з маленькими дітьми, для яких відсутність тепла означає ризик переохолодження, а нестача води унеможливлює дотримання елементарної гігієни. Це особливо небезпечно для немовлят, чий організм реагує на холод і антисанітарію значно швидше, ніж у дорослих, перетворюючи кожен день без базових умов на приховану загрозу здоров’ю.
Не менш вразливими залишаються люди похилого віку та хворі, для яких перебої з електрикою означають зупинку медичних приладів, неможливість зігріти житло або приготувати гарячу їжу, а також постійний стрес, який посилює хронічні захворювання. Темна й холодна квартира для них стає простором ізоляції, де навіть прості дії вимагають надзусиль, а швидка допомога не завжди може прибути вчасно через ті самі відключення.
Попри ці умови, комунальні служби та енергетики працюють майже безперервно, відновлюючи лінії, трансформатори й підстанції одразу після атак, часто в складних погодних умовах і під загрозою повторних ударів. Однак можливості цих служб мають певні межі, адже частина об’єктів зазнала таких руйнувань, які унеможливлюють швидке відновлення або взагалі не дозволяють повернути їх до роботи в попередньому вигляді. Це особливо актуально, коли йдеться про великі вузлові підстанції чи елементи генерації, для ремонту яких потрібні унікальні комплектуючі, складна логістика та значний час, якого система, що працює на межі, практично не має.
Мільярди на папері й темрява в реальності: куди зник захист енергосистеми
За роки повномасштабної війни на захист і відновлення енергосистеми України було спрямовано суми, які в мирний час вважалися б безпрецедентними. Тому нинішній стан інфраструктури, яка залишається вразливою до ракет і дронів, виглядає не тільки наслідком ворожих ударів, а результатом системного провалу в управлінні, плануванні та контролі за використанням коштів.
Лише на початок 2026 року держава задекларувала понад 50 млрд грн, виділених на захист і відновлення енергосистеми, що в перерахунку становить близько 3–3,5 млрд євро. З цієї суми у Держбюджеті на 2026 рік окремо передбачено близько 21 млрд грн безпосередньо на енергобезпеку, ще 13,6 млрд грн — на енергетику загалом, а також фінансування Фонду енергоефективності у розмірі 0,6 млрд грн і Фонду декарбонізації на 1,9 млрд грн, що разом формує картину масштабних фінансових потоків, спрямованих нібито на модернізацію, захист і стійкість галузі.
Окремим рішенням Кабінету Міністрів, закріпленим розпорядженням №1135-р від 18 жовтня 2025 року, з резервного фонду Держбюджету було виділено 6 009 382,131 тис. грн на зміцнення обороноздатності та запобігання надзвичайним ситуаціям техногенного характеру, зокрема на будівництво захисних споруд для об’єктів паливно-енергетичного сектору. Ці кошти розподілили між Міністерством розвитку громад і територій для АТ «Укрзалізниця» у сумі 800,49 млн грн та обласними державними адміністраціями для військових адміністрацій у розмірі 5,21 млрд грн, і вже на цьому етапі виникає логічне запитання: як саме контролювався результат такого масштабного фінансування і чому наслідки цих витрат не стали очевидними для мешканців міст, які залишаються без світла й тепла.
Показовою є й динаміка фінансування захисту підстанцій «Укренерго», адже у 2025 році Державному агентству відновлення та розвитку інфраструктури виділили на 30% менше коштів, ніж у 2024 році, що визнав голова агентства Сергій Сухомлин, уточнивши, що у 2023 році на другий рівень захисту було передбачено 9,4 млрд грн, з яких використали лише 4,7 млрд, у 2024 році з 5,4 млрд грн освоїли 4,4 млрд, а у 2025 році агентству виділили 3,6 млрд грн із запевненням, що їх використають повністю.
Сухомлин також зазначав, що агентство будує захист лише для 22 підстанцій, що становить приблизно третину від ключових об’єктів «Укренерго», а кожна підстанція має кілька окремих об’єктів і елементів захисту, тобто навіть за оптимістичними звітами йшлося не про системне укриття енергомережі, а фрагментарні рішення, які фізично не могли перекрити всі вразливі ділянки.
Міжнародна допомога, яка регулярно озвучується як приклад підтримки України, також вимірюється значними сумами. Зокрема цільовими 20 млн фунтів стерлінгів від Великої Британії на екстрений ремонт та захист об’єктів енергетичної інфраструктури. Крім того, 12 січня стало відомо, що уряд Норвегії виділяє Україні 4 мільярди крон (близько 17 мільярдів гривень) на енергетичну сферу та її захист. Світовий банк, ЄБРР, ЄІБ, США та ЄС у 2023 році надали близько 2,3 млрд доларів, доповнивши це грантом у 200 млн доларів для «Укренерго» у 2025 році.
До цього додається допомога Литви, яка за час повномасштабного вторгнення передала Україні комплекти обладнання для ТЕЦ і АЕС, понад дві тисячі сонячних панелей, різну техніку та внесла 5,7 млн євро до Фонду підтримки енергетики України, а у січні 2026 року підготувала нове урядове рішення про додаткову енергетичну допомогу для Києва та найбільш критичних регіонів.
При цьому в 2025 році уряд звітував про будівництво 46 елементів захисту енергетичних об’єктів, з яких 38 нібито були повністю завершені, а ще вісім — готові на 90% з обіцянкою добудови до кінця року. Захист встановлювали на 22 підстанціях, про що публічно повідомляла прем’єр-міністр Юлія Свириденко. Однак за цими цифрами так і не з’явилося переконливого пояснення, чому навіть «захищені» об’єкти продовжують виходити з ладу після кожної масованої атаки.
Повертаючись до джерел гучної концепції багаторівневого захисту енергетичної інфраструктури, на яку були виділені шалені гроші, неможливо оминути 2023 рік. Тоді уряд України спільно з Генеральним штабом ЗСУ ухвалив принципове рішення про інженерне укріплення енергооб’єктів від російських ракет і дронів, а ключову роль у реалізації цього задуму отримало Державне агентство відновлення та розвитку інфраструктури, яке тоді очолював Мустафа Найєм. Воно взяло на себе функцію замовника, координатора та публічного комунікатора цього процесу.
Саме з вуст Найєма пролунали запевнення про системний і безпрецедентний підхід, коли Україна, за словами тодішнього міністра енергетики Германа Галущенка, нібито стала першою державою у світі, яка впроваджує багаторівневий захист цивільної енергетичної інфраструктури, а ця формула активно тиражувалася як доказ стратегічної далекоглядності та технологічної зрілості управлінських рішень.
Перший рівень захисту, який Найєм публічно описував як базовий і масовий, передбачав спорудження габіонів та біг-бегів, якими, за офіційними даними, було захищено 90 об’єктів у 21 області від уламків ракет і дронів, і саме цей рівень подавався як швидка відповідь на загрозу, що дозволяє мінімізувати вторинні пошкодження без складних проєктних рішень.
Другий рівень, який почали реалізовувати з березня 2023 року, полягав у зведенні бетонних конструкцій навколо ключових елементів мережі «Укренерго», де, за звітами агентства, під захист потрапили 22 підстанції та 63 автотрансформатори у 14 областях, і ці роботи позиціонувалися як активний бар’єр саме проти дронів і «шахедів», що на той момент уже масово застосовувалися Росією.
Третій, найскладніший і найдорожчий рівень, стосувався захисту від прямого влучання ракет, і тут знову звучали цифри про ті самі 22 підстанції у 14 областях, для яких мали зводитися інженерні споруди, здатні витримувати удари найпотужніших засобів ураження, причому всі проєктні рішення, за офіційними повідомленнями, погоджувалися з Генштабом і ДСНС та базувалися на документації, отриманій від фахівців Великої Британії та США.
На рівні пресрелізів і публічних виступів ця система виглядала логічною, поетапною і переконливою, а Мустафа Найєм регулярно підкреслював, що агентство працює за військовими настановами, міжнародними стандартами та з урахуванням реального бойового досвіду, однак із часом між описаною архітектурою захисту і фактичним станом енергетики почала з’являтися дедалі помітніша тріщина.
Однак проблема полягає не лише в тому, що навіть «захищені» об’єкти продовжують зазнавати критичних пошкоджень, а в тому, що масштаб реалізації, за який відповідав очільник агентства, об’єктивно не відповідав масштабам системи «Укренерго» і всієї енергетичної інфраструктури країни, адже третина ключових підстанцій — це не система, а фрагмент, який фізично не може забезпечити стійкість мережі в умовах масованих і повторюваних атак.
Додаткове напруження створює той факт, що перший рівень захисту у вигляді мішків з піском і габіонів, який, за словами голови «Укренерго» Володимира Кудрицького, залишився ще з попередньої зими, фактично був тимчасовим рішенням, тоді як другий і третій рівні роками перебували у статусі «активно виконуються» з орієнтовними дедлайнами «до холодів», які знову і знову пересувалися, не супроводжуючись публічною відповідальністю за зриви строків.
У цій точці роль Мустафи Найєма перестає бути суто технічною, адже саме він був обличчям і голосом цієї програми, і саме його агентство оперувало мільярдними бюджетами на проєктування і будівництво захисних споруд. Його публічні заяви формували у суспільства очікування, що енергосистема отримала надійний інженерний щит.
Натомість реальність зими 2025–2026 років показала, що між задекларованими трьома рівнями захисту і фактичним рівнем вразливості лежить прірва, заповнена недобудованими конструкціями, обмеженим охопленням об’єктів і відсутністю чіткої відповіді на запитання: чому проєкт, який погоджувався Генштабом, ДСНС і міжнародними партнерами, так і не перетворився на повноцінний бар’єр для енергетичного терору? Хто поніс за це покарання? Наєм з вересня 2024 року працює старшим радником з питань боротьби з корупцією та відновлення інфраструктури у проєкті Promoting Integrity in the Public Sector Activity (Pro-Integrity), який фінансується урядами США та Великої Британії. Тобто продовжує «боротися з корупцією» і далі «відновлює» інфраструктуру. Як то кажуть, без коментарів…
Варто також згадати гучну історію з відставкою Германа Галущенка та Світлани Гринчук, які у листопаді 2025 року залишили посади міністрів на тлі корупційного скандалу в «Енергоатомі». Вона стала показовою і водночас тривожною ілюстрацією того, як у вищих ешелонах влади політичне усунення підміняє собою реальну відповідальність, залишаючи суспільству радше відчуття недомовленості, ніж відновленої справедливості.
Розслідування, розпочате НАБУ спільно зі Спеціалізованою антикорупційною прокуратурою, виявило корупційну схему в державній компанії, яка є ключовою для енергетичної безпеки країни, і вже сам цей факт виглядав особливо гостро на тлі енергетичної кризи, коли кожне управлінське рішення в галузі безпосередньо впливало на здатність держави забезпечувати світлом і теплом мільйони людей.
У межах цього розслідування спливли імена високопосадовців, серед яких фігурував Герман Галущенко, якого пов’язували з бізнесменом Тимуром Міндічем, який, за версією слідства, міг мати неформальний вплив і давати вказівки. Такі зв’язки, навіть без остаточного вироку суду, неминуче ставлять під сумнів не лише репутацію окремих посадовців, але й здатність держави контролювати стратегічно важливі підприємства.
Реакція влади була швидкою, але водночас обмеженою у своїх наслідках, оскільки за наполяганням президента Володимира Зеленського обидва посадовці подали у відставку, а Верховна Рада 19 листопада 2025 року проголосувала за їх звільнення, що дозволило формально зняти політичну напругу, але не дало відповіді на ключове питання про юридичну відповідальність Галущенка та Гринчук. Усунення з посад, попри всю його публічну значущість, залишається лише формою політичної відповідальності, яка не передбачає ані вироку, ані заборони обіймати посади в майбутньому, ані компенсації збитків, якщо вони будуть доведені. В цій ситуації виникає відчуття розриву між гучними заявами про боротьбу з корупцією та реальними механізмами її подолання.
На тлі цього особливо контрастно виглядає те, що кримінальні перспективи наразі стосуються переважно інших фігурантів справи, зокрема Тимура Міндіча та Олександра Цукермана, тоді як колишні міністри фактично залишаються в зоні політичної тіні, очікуючи на завершення слідчих дій без чіткого розуміння, чи матимуть вони реальне покарання. Як свідчить стала практика, навіть якщо їх притягнуть до кримінальної відповідальності, все залишиться їх виходом із зали суду під заставу.
Роль Дениса Шмигаля в ситуації, яка склалася
14 січня 2026 року першим віцепрем’єр-міністром — міністром енергетики України було призначено Дениса Шмигаля. До цього він з березня 2020 по липень 2025 року обіймав посаду прем’єр-міністра, а згодом встиг попрацювати міністром оборони.
Його заява, яка пролунала 16 січня 2026 року з трибуни Верховної Ради під час Години запитань до Уряду, мала вигляд з черговим чітким викладенням заходів щодо відновлення енергосистеми, стійкості й модернізації. Однак за цією логічною схемою дедалі виразніше проступає розрив між декларованими пріоритетами й тим, в яких умовах реально живуть люди.
Коли міністр констатує критичний стан енергоструктури, говорить про відновлення генерації, підстанцій і мереж, а також про формування резервів обладнання, ці формулювання звучать переконливо лише доти, доки не з’являється уточнення, що значна частина завезених в Україну потужностей досі не встановлена. Адже в цей момент відповідальність за енергетичний провал вже не можна списати винятково на обстріли, оскільки бездіяльність, управлінські затримки й відсутність координації між центральною владою та регіонами стають такою ж загрозою, як і ракети.
Ідея створення так званих «енергетичних батальйонів» на прифронтових територіях та інші заплановані заходи виглядають як реакція на вже сформовану роками катастрофу, а не завчасно вибудувана система захисту. Тому викає логічне питання: чому всі ці заходи не були впроваджені раніше, коли Денис Шмигаль очолював уряд і мав повний інструментарій для ухвалення таких рішень, а не лише можливість озвучувати їх зараз у форматі майбутніх планів?
Окремий блок заяв Шмигаля був присвячений газовидобутку, ремонту газорозподільних станцій і резервним схемам постачання для критичних споживачів. Він виглядає як визнання того, що підготовка до зими на багатьох напрямках була провалена, і це визнання набуває особливої ваги з огляду на слова самого ж міністра про регіони, які не впоралися з підготовкою до енергетичної кризи. В такому разі неминуче виникає ще одне питання: хто саме відповідав 2020-2025 роках за цю підготовку на національному рівні й чому системні проблеми стали очевидними лише тоді, коли наслідки вже відчули мільйони людей?
Найбільше запитань викликає блок у виступі Шмигаля про модернізацію, яка подається як основа економічного зростання та європейської інтеграції. Важко говорити про стратегічний розвиток і нові інтерконектори в ситуації, коли базова потреба країни в генерації на 2026 рік оцінюється у 2,2–2,7 ГВт, а наявні потужності не лише зруйновані, а й часто просто не введені в експлуатацію через управлінську неефективність, яку визнає сам міністр, обіцяючи встановити персональну відповідальність постфактум.
На своїх попередніх посадах Денис Шмигаль безпосередньо перебував у центрі ухвалення рішень в період, коли питання захисту енергетичної інфраструктури вже було ключовим елементом національної безпеки. Тому запитання про те, що було зроблено для реального посилення захисту енергоструктури до того, як удари стали масовими й системними, слід задати саме йому. Однак замість відповідальності за системні провали в роботі, Шмигаль впевнено крокує з однієї високої посади на іншу. І як це не парадоксально, зараз він очолює міністерство, діяльність якого, як бачимо, він сам і розвалив.
Отже, публічні заяви Шмигаля про «грандіозні» плани красномовно контрастують з тим фактом, що міста дедалі більше занурюються в темряву, регіони визнаються непідготовленими, а відповідальність за провали покладається на голів держадміністрацій.
У підсумку склалася ситуація, за якої енергетичні об’єкти Україні в умовах війни виявилися незахищеними, а люди продовжують сидіти без світла, тепла і води. Водночас корумпованих високопосадовців відсувають від посад, але не ставлять перед судом, а суспільству пропонують чекати на результати розслідування. Попри гучні «рішення і плани», витрату невідомо куди мільярдів з Держбюджету і міжнародної допомоги, результатом виявилася інфраструктура, здатна працювати лише в режимі постійної аварії. Це означає, що проблема полягає не в нестачі коштів чи можливостей, а провальному державному управлінні енергосферою.
