Силовий компонент мобілізації став одним з найболючіших питань суспільства, в центрі якого опинилася Національна поліція як головний виконавець силової частини цього процесу. Її співробітники затримують людей та реагують на конфлікти з ТЦК, через що в очах частини громадян вона виглядає не гарантом порядку, а інструментом примусу. В результаті негатив, який накопичується довкола мобілізаційних процедур, автоматично переноситься на неї. Мобілізація оголила не лише конфлікт між суспільством і людьми в погонах, але й управлінський провал у самій системі. Поки патрульні стають обличчям примусових рішень і приймають на себе хвилю обурення, керівництво Нацполіції демонструє безпорадність в управлінні, кадровій політиці та комунікації з населенням.
Поліція і мобілізація: як реформа ТЦК змінить баланс повноважень
В Україні наприкінці четвертого року повномасштабної війни вирішили провести масштабне реформування роботи ТЦК, яке має на меті припинити так звану «бусифікацію» та перевести процес призову в правове та цифрове русло. З цього формулювання починається нова спроба перебудувати систему, яка за роки війни перетворилася з адміністративного механізму обліку на джерело постійної напруги в публічному просторі. Під гучним словом «реформування» ховається передусім зміна ролей: держава намагається забрати у ТЦК функцію прямого силового контакту з людьми і передати її поліції.
Міністр оборони України Михайло Федоров заявив, що після комплексного аудиту діяльності ТЦК та СП міністерство запропонує системне рішення, яке дозволить зберегти обороноздатність, усунувши застарілі проблеми. Аудит у цьому випадку означає не лише перевірку внутрішніх процедур, але намір вийти за межі ситуативних реакцій і змінити саму архітектуру мобілізаційного процесу.
Про це свідчить і запуск перших в історії Міністерства оборони публічних консультацій щодо змін в оборонній політиці. Для обговорення запропоновано документ «Зелена книга: стратегічні напрями, виклики та нова архітектура оборони», в якому зафіксовано складну дилему між моделлю масової мобілізації та збалансованим підходом. Перша модель дає швидкий ефект і дозволяє оперативно поповнювати особовий склад, проте створює значне навантаження на систему управління й суспільство. Друга вимагає серйозного управлінського ресурсу, ретельного обліку та чіткої координації, але забезпечує більшу передбачуваність і контроль. Вибір між цими підходами визначатиме, наскільки глибокими будуть зміни в роботі ТЦК.
У межах запропонованої трансформації територіальні центри комплектування мають поступово перетворитися на органи адміністративного нагляду та ведення реєстрів, де ключовим інструментом стає цифровий контроль. При цьому Національна поліція ще більше стає тією ланкою, яка забезпечує силовий супровід мобілізації. Поліцейські здійснюють приводи, затримання та поквартирні обходи осіб, які перебувають у розшуку за порушення правил військового обліку, фактично перебираючи на себе функцію безпосереднього контакту з громадянами в примусовому форматі. Такі функції поліції передбачені статтями 210 та 210-1 КУпАП.
За словами голови Національної поліції Івана Вигівського, участь правоохоронців є необхідною через те, що ТЦК не мають права самостійно виконувати ці завдання. Таким чином, поліція є не допоміжною силою, а центральним виконавцем примусових рішень, тоді як ТЦК концентруються на адміністративній частині процесу.
У результаті така конструкція покликана одночасно зменшити кількість конфліктних ситуацій, пов’язаних з діями ТЦК, і забезпечити виконання норм військового обліку. Проте зі зміною ролей змінюється й зона відповідальності: основний тягар публічного контакту та пов’язаних з ним ризиків переходить до поліції.
Поліція під тиском мобілізації: падіння довіри і межі закону
Якщо перший етап реформи змінює конфігурацію повноважень, то другий ‒ оголює проблему, яку не можна вирішити жодною цифровою платформою. Рівень довіри до Національної поліції ще до повномасштабної війни залишався вкрай низьким, попри гучні обіцянки реформ і перезапусків, а під час мобілізації він почав просідати ще відчутніше. Те, що замислювалося як правове забезпечення виконання адміністративних рішень, для багатьох громадян виглядає як участь у примусових діях, які виходять за межі очікуваної ролі правоохоронців.
Слід зазначити, що в Національній поліції вже відкрито визнають репутаційні втрати. Голова відомства Іван Вигівський: «Ми теж здійснюємо оповіщення з ТЦК і СП, і це дуже негативно впливає на імідж Національної поліції». Він підкреслив, що представники територіальних центрів можуть здійснювати оповіщення самостійно, а поліцейських слід залучати лише за необхідності, коли «людина не реагує». Водночас саме поліція, за його словами, має виключне право на затримання у межах статті 210 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Фактично це означає, що поліція опиняється на передовій конфлікту, навіть якщо ініціатором процедури є інша інституція. Статистика, наведена Вигівським, демонструє зростання напруги в суспільстві. З початку воєнного стану поліцейські задокументували 526 фактів опору працівникам ТЦК та СП, причому найбільше таких випадків ‒ 59 ‒ зафіксовано у Харківській області, тоді як у Херсонській області зареєстровано лише один. Динаміка виглядає показовою: якщо у 2022 році було лише п’ять інцидентів опору, то у 2023 їх стало 38, у 2024 ‒ 118, у 2025 ‒ вже 341, а у 2026 році вже задокументовано 24 випадки. Окремо голова Нацполіції зазначив, що факти нападу на військовослужбовців ТЦК та СП трапляються майже щодня.
Зростання кількості конфліктів відбувається на тлі системних скарг на перевищення повноважень і жорстке поводження з боку ТЦК. Взаємодія їх співробітників та поліції супроводжується сумісними силовими затриманнями, блокуванням транспорту, випадками побиття, втечами водіїв і фізичними нападами на військових. Слід зазначити, що поліція має право перевіряти документи та доставляти осіб до ТЦК, однак адміністративне затримання обмежене трьома годинами. Попри це виникають скарги на неї за незаконне утримання, а також на дії, які громадяни оскаржують як такі, що виходять за межі її повноважень. При цьому в деяких випадках перехожі або родичі намагаються «відбити» затриманих, що призводить до штрафів і нових проваджень, розширюючи коло конфлікту.
Ця практика вступає у складний резонанс з базовими нормами Закону України «Про Національну поліцію». Стаття 2 закону визначає завдання поліції як забезпечення публічної безпеки і порядку, охорону прав і свобод людини, протидію злочинності та надання допомоги тим, хто її потребує. Стаття 6 закріплює принцип верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями. Стаття 7 зобов’язує поліцію забезпечувати дотримання прав і свобод, допускаючи їх обмеження лише на підставах і в порядку, визначених законом, за нагальної необхідності та в обсязі, необхідному для виконання завдань, причому такі заходи мають бути негайно припинені після досягнення мети. Водночас закон забороняє сприяти чи терпимо ставитися до катувань або жорстокого поводження з громадянами.
У цьому контексті мобілізаційна практика часто суперечить вимогам зазначеного закону. Варто наголосити, що частиною третьою статті 11 Закону України «Про Національну поліцію» довіра населення визначена як основний критерій ефективності діяльності поліції. Проте результати опитування Київського міжнародного інституту соціології свідчать про протилежну тенденцію: поліції довіряють лише 35% громадян, тоді як 46% висловлюють їй недовіру. Для порівняння, у 2024 році ці показники становили 37% і 38% відповідно, а баланс довіри-недовіри погіршився з -1% до -11%. Ці данні фіксують конкретний розрив між функцією, задекларованою законом, і сприйняттям суспільством реальної практики.
Показовим є і співвідношення зусиль та результату у взаємодії поліції з ТЦК. У 2025 році від територіальних центрів до поліції надійшов запит на доправлення понад 1,5 мільйона порушників військового обліку, тоді як фактично доставлено трохи більше 200 тисяч осіб, що становить близько 14%. З цих 14% мобілізовано лише 30%. Така арифметика свідчить про глибокий розрив між масштабом запиту і фактичним результатом, ставлячи під сумнів ефективність силової моделі в її нинішньому вигляді.
Таким чином, поліція опинилася у ситуації, коли виконання законних повноважень у межах мобілізації одночасно підриває її основний індикатор ефективності ‒ довіру громадян. Реформа ТЦК перерозподіляє функції, але не знімає головного питання: чи здатна силова складова мобілізації діяти так, щоб не суперечити принципам верховенства права і не розширювати прірву між суспільством та інституціями. Без відповіді на це питання будь-яке посилення санкцій або реформування ризикують залишитися лише механічним нарощуванням тиску, а не реальним оновленням підходів.
Між фронтом і правопорядком: діяльність поліції на тлі критики суспільства
На тлі критики участі поліції у мобілізації в соціальних мережах та повсякденних розмовах дедалі частіше з’являються закиди на адресу поліції: «Чому вони не на фронті?», «Їх треба відправити воювати, бо вони підготовлені силовики, які вміють володіти зброєю!», «Воювати має поліція, а не цивільні!». Частина людей переконана, що правоохоронці нібито «пересиджують» війну в тилу, маючи бронь і ловлячи цивільних чоловіків, тоді як військові щодня ризикують життям на передовій.
Проте критики поліції зовсім не замислюються над питанням про наслідки такого сценарію: що відбудеться, якщо ці емоційні вимоги стануть реальністю і в країні, яка живе в умовах війни, не залишиться тих, хто щоденно протистоїть злочинності, реагує на надзвичайні події і забезпечує базовий порядок? Чи здатна лінія фронту втримати державу від внутрішнього розбалансування? Наслідки гіпотетичного масового виведення поліцейських на фронт рідко обговорюються у публічних закликах. У випадках домашнього насильства, розбійних нападів, зникнення дітей чи масових аварій громадяни звертаються саме до поліції.
Водночас з цими закидами поза увагою часто лишається очевидний факт: тисячі поліцейських з перших днів війни воюють на рівних з військовими у складі ЗСУ, Національної гвардії та спеціальних підрозділів, виконуючи бойові завдання, перебуваючи під обстрілами і зазнаючи втрат. Про це рідко згадують ті, хто сприймає війну переважно через стрічку новин у телефоні, тоді як військові, які перебувають на передовій, добре знають, що поруч з ними в окопах і на штурмах стоять правоохоронці.
Ще у 2014 році саме поліцейські одними з перших вирушили на схід у складі добровольчих підрозділів, виконуючи не лише завдання з підтримання порядку у прифронтових містах, а й повноцінні бойові місії. Вони воювали під Іловайськом і Вуглегірськом, проходили через бої, втрати і відступи, а після тимчасового зниження інтенсивності бойових дій поверталися до своїх основних службових обов’язків. Проте повномасштабне вторгнення 2022 року знову змінило конфігурацію їхньої служби, змусивши багатьох правоохоронців повторно взяти до рук зброю вже у форматі системної військової участі.
Показовим прикладом стала Волинь, де було сформовано зведений батальйон «Захід», який в травні 2022 року опинився на сході країни. Його бійці використовували міномети, працювали в аеророзвідці, запускали FPV-дрони та знищували ворога на рівні з військовими підрозділами Збройних сил. У батальйоні постійно відбувалися ротації, і через його склад пройшли сотні поліцейських, для яких бойовий досвід став частиною служби.
Знаковим етапом стало створення у 2023 році штурмової бригади «Лють», яка об’єднала 5000 поліцейських, а також цивільних добровольців, які прагнули воювати у складі силових структур. Підрозділ від початку залучений до найінтенсивніших боїв на сході, бере участь у штурмових операціях, втрачає своїх бійців і водночас демонструє, що сучасна українська поліція має бойову складову, співмірну з військовими формуваннями.
Її бійці штурмують позиції противника, працюють у розвідці, керують безпілотниками та виконують складні завдання, за які доводиться платити високою ціною. Разом з «Люттю» на передовій діє зведена бригада «Хижак» — стрілецький підрозділ Департаменту патрульної поліції, а також новостворена зведена бригада підрозділів поліції особливого призначення КОРД, які беруть участь у бойових операціях, контрнаступах і штурмах, утримуючи позиції та знищуючи ворога. Поліцейські також служать у підрозділі «Білі янголи», які, ризикуючи своїм життям, постійно проводять евакуацію мирних мешканців із зони бойових дій.
Одночасно з формуванням фронтових бригад у кожному обласному управлінні поліції були створені стрілецькі батальйони, бійці яких пройшли навчання та отримали військову підготовку. Частина з них уже виконує бойові завдання, інші перебувають у резерві, залишаючись готовими у будь-який момент вирушити на передову. Цей резерв становить окрему складову бойового потенціалу поліції, про яку рідко згадують у публічних дискусіях, хоча саме вона свідчить про те, що система правопорядку в умовах війни стала частиною оборонної архітектури держави.
Зараз понад 40 000 поліцейських несуть службу в гарячих регіонах — Харківській, Запорізькій, Херсонській областях, де вони поєднують функції охорони правопорядку з евакуацією цивільних, фіксацією воєнних злочинів і протидією диверсійним групам. Причому чверть особового складу становлять жінки, які працюють у слідчих підрозділах, оперативних групах і патрульній службі, часто виконуючи найскладніші завдання.
Дуже важливо пам’ятати, що за перші тринадцять днів широкомасштабної війни відразу загинуло двадцять два співробітники поліції, а за перші два тижні було вісімдесят вісім тяжкопоранених, семеро зникли безвісти, троє попали до полону. І це був лише початок війни. Далі, на жаль, набагато більше…
Гасло про «всіх поліцейських на фронт» ігнорує складну структуру функцій, які виконує система правопорядку під час повномасштабної війни. Національна поліція України наразі налічує близько 100 тисяч співробітників, тоді як гранична штатна чисельність, встановлена постановою Кабінету Міністрів, становить 141 330 осіб. Причому до виконання функцій, пов’язаних з відсіччю збройній агресії, залучено 17 000 осіб.
Динаміка чисельності поліції показує, як змінилася система за останні роки. У 2022 році штат сягав приблизно 119 тисяч, тоді як до реформи 2015 року міліція налічувала понад 400 тисяч співробітників — громіздкий апарат, який з надмірною бюрократією. Сьогоднішня структура значно компактніша, але працює в умовах повномасштабного вторгнення, коли обсяг завдань суттєво зріс, а кадровий ресурс залишився обмеженим. У розрахунку на 100 тисяч населення Україна має приблизно 250–350 поліцейських, залежно від фактичної чисельності та орієнтовного населення близько 36 мільйонів. Цей показник перебуває на рівні середнього по Європейському Союзу — близько 341, перевищує показник Польщі з її 250 та наближається до Франції з приблизно 350.
Під час війни на прифронтових територіях Національна поліція України поряд зі своїми довоєнними функціями виконує широкий спектр завдань: фіксує докази воєнних злочинів, протидіє незаконному обігу зброї та наркотиків, проводить евакуацію цивільного населення, рятує його під час обстрілів, а також здійснює стабілізаційні заходи на звільнених територіях, виявляє колаборантів, проводить фільтрацією осіб, підозрюваних у співпраці з окупаційними структурами, патрулює блокпости та забезпечує розмінування. Тільки завдяки їхній роботі в містах не панує хаос, а люди мають захист навіть у найскладніші часи. Крім того, кіберзлочинність, фінансові махінації та шахрайські схеми не зникають у воєнний період, а навпаки активізуються, потребуючи системної протидії.
У тилу поліція має теж велике навантаження, адже патрульні реагують приблизно на 1,3 мільйона викликів щороку, кримінальна поліція розслідує розгалужені злочинні схеми, а слідчі документують 193 тисячі воєнних проваджень та 103 тисячі випадків насильства, включно з воєнними злочинами. З початку повномасштабного вторгнення загальний обсяг роботи зріс приблизно на 80%, тоді як пропорційного збільшення штату не відбулося. Без додаткових наборів, оскільки пріоритет державного бюджету спрямовано на Збройні сили, поліція змушена перерозподіляти ресурси, зосереджуючись на найкритичніших напрямах — від розслідування воєнних злочинів до протидії кібератакам.
Варто зазначити, що специфіка загроз відображає географію розміщення підрозділів поліції. У Києві та області зосереджено приблизно 15–20% від загальної чисельності, що зумовлено концентрацією населення — близько 3 мільйонів мешканців — і високою щільністю ризиків, пов’язаних з масовими заходами, терористичними загрозами та шахрайством. Київське ГУНП має тисячі патрульних, які працюють у метро, на вокзалах та під час публічних акцій. У прифронтових регіонах, зокрема на Харківщині, Донеччині чи Херсонщині, штат адаптований до воєнної ситуації. У Закарпатті та Буковині акцент зроблено на посиленні прикордонного напрямку та боротьбі з контрабандою, а на деокупованих територіях чисельність підрозділів зростала у 4–5 разів для стабілізації ситуації.
Отже, в разі, якщо вся поліція одномоментно опиниться на фронті, тил залишиться без інституції, яка щоденно утримує базову рівновагу між законом і насильством. У країні, яка живе в умовах війни та насичена зброєю, це означатиме неконтрольований її обіг, появу озброєних груп, які вирішуватимуть конфлікти силою, мародерство посеред дня, убивства й зникнення людей, на які нікому буде реагувати. Система розслідувань фактично вимкнеться: слідчі підрозділи перестануть працювати, кримінальні провадження зависнуть, а кримінальний світ отримає простір для дій без стримувального чинника.
За відсутності виїздів на виклики й оперативного реагування наркоторговці, шахраї та грабіжники швидко відчують, що ризик бути затриманими зник, і вийдуть із тіні. Судові процеси втратять підґрунтя, адже без слідства не буде доказової бази, а злочини залишатимуться безкарними. Ті, хто сьогодні ставить під сумнів доцільність існування поліції у тилу, опиняться перед питанням, яке звучатиме вже інакше: куди звертатися, коли немає кому приїхати на виклик і немає кому фіксувати правопорушення? Проте в умовах зруйнованої системи відповідь на це питання може виявитися запізнілою, адже правопорядок не відновлюється автоматично і не тримається сам по собі.
У поліції, як і в будь-якій великій системі, служать різні люди, і зводити її до однорідного негативного образу означає свідомо спрощувати реальність. Пліч-о-пліч з тими, хто героїчно воює на передовій, проходить штурми і повертається з ротацій, стоять ті, хто щодня сумлінно виконує рутинну, але критично важливу роботу — виїжджає на виклики, документує злочини, розслідує справи, які не потрапляють у стрічки новин. Водночас у системі є й ті, чиї дії компрометують правоохоронну систему і саму ідею служби, знижуючи довіру громадян і підживлюючи загальне роздратування.
Однак критика роботи поліції та її участі в мобілізаційних заходах, яка зосереджується виключно на рядових працівниках, означає неспроможність бачити проблему значно ширше. Вона полягає в якості управління всією системою МВС, адже саме його керівництво визначає організацію роботи, стандарти поведінки, механізми контролю та відповідальності. Коли процеси не вибудувані, немає чіткої стратегії та організації й системної кадрової політики, навіть найвідданіші працівники опиняються в ситуації хаосу, де ініціатива карається, а помилки множаться.
За останні роки з системи фактично витіснили багатьох досвідчених професіоналів, які формували внутрішню культуру служби і передавали знання молодшим колегам. Разом з ними зникла і школа наставництва, яка десятиліттями забезпечувала неперервність досвіду та професійних стандартів. Останнім часом на керівні посади прийшли молоді, часто амбітні, але недосвідчені управлінці, які не мають достатнього практичного багажу для організації складної структури в умовах війни. В результаті замість злагодженої системи формується фрагментована модель, де підрозділи працюють на межі можливостей, а стратегічні рішення ухвалюються ситуативно та помилково, тому і виникають конфліктні ситуації, які підривають довіру до правоохоронців.
Поліція може ефективно працювати лише за умови професійного управління в МВС та обласних підрозділах, яке поєднує дисципліну з відповідальністю і не перекладає прорахунки на нижчу ланку. Тому ключове питання полягає не в тому, чи є в системі проблемні працівники, а в тому, чи здатне керівництво створити умови, за яких сильні фахівці залишаються, помилки не стають нормою, а довіра суспільства не тане під тиском управлінської неспроможності. Як бачимо, за довгі роки реформування цього так і не сталося.
