“Паперові терористи” чи живі люди: як запити громадян щодо захисту їх прав перевантажують чиновників

У сучасному демократичному суспільстві законне право громадян на звернення до органів влади та запити інформації є одним із наріжних каменів справедливості та прозорості. Це право дозволяє людям відстоювати свої права, контролювати дії державних структур, тримати їх у відповідальності та запобігати зловживанням владою. Проте останнім часом в Україні лунають голоси, які засуджують активність громадян і намагаються представити їхні законні дії як загрозу ефективній роботі держслужбовців і “паперовий тероризм”.

Реакція Офісу Уповноваженого Верховної Ради з прав людини на звернення громадян

Нещодавно Уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець заявив про виникнення проблеми зловживання громадянами правом на інформацію та звернення. За словами Обмудсмена, так званий “паперовий тероризм” виникає у випадку, коли громадяни починають навмисно відправляти велику кількість скарг або запитів до держорганів і цим самим спричинюють їх перевантаження.

Так, за даними  анкетування держорганів та органів місцевого самоврядування, що було проведено Офісом уповноваженого ВР з прав людини, було встановлено, що з 2023 року з’явилася тенденція до значного збільшення  кількості випадків зловживання інформаційними правами. Таке становище ставить під загрозу реалізацію прав інших громадян, а також створює надмірне навантаження на відповідні державні органи. І такі зловживання ще й обходяться бюджету не дешево, а в 46 млн грн.

Так, Офіс уповноваженого Верховної Ради з прав людини здійснив анкетування держорганів та органів місцевого самоврядування щодо зловживання правом на інформацію та звернення, за результатими якого було здійнено аналітичний звіт.

“По-перше, з кінця 2023 року є характерним зростання кількості випадків зловживання інформаційними правами групами осіб. Це має ознаки узгоджених дій за подібною методикою. Що в умовах воєнного стану може становити загрозу належному функціонуванню відповідних державних органів, а також реалізації прав іншими громадянами.

По-друге, зловживання правом та інформацію та звернення спричиняє навантаження на бюджет і вимагає залученню держслужбовців до некорисної роботи”, — зазначив омбудсмен.

Самий головний правозахисник держави заявив, що в середньому працівник органів державної влади витрачає 10 годин на опрацювання одного запиту, органів місцевого самоврядування – 4,8 години. При цьому загальна вартість витрат на опрацювання запитів з ознаками цього зловживання орієнтовно становить понад 12 мільйонів гривень.

Крім того, він відзначив, що в середньому працівник органів державної влади витрачає 9 годин на опрацювання одного звернення, працівник ОМС – 5,5 годин, а на опрацювання держорганами одного запиту та звернення загальна вартість витрат становить понад 46 мільйона гривень.

“Однозначно, так званий “паперовий тероризм” потребує реагування: й огляду на протиправну діяльність запитувачів, і з огляду навантаження на держоргани”, — резюмував Омбудсмен.

Держслужбовці вважають, що причинами зловживання зверненнями громадян на доступ до публічної інформації, як правило, є протиправні мотиви запитувачів, відсутність юридичної відповідальності за такі дії та недосконалість і неактуальність законодавства.

До найпоширеніших видів зловживань чиновники, як правило, відносять:

• направлення великої кількості однакових за змістом звернень і запитів у короткий проміжок часу як від однієї особи, так і від різних осіб;
• однотипні звернення, направлені на розгляд до різних органів;
• подання звернень із проханням направити їх до іншого адресата;
• регулярне зловживання правом на усне звернення;
• використання нецензурної лексики у зверненні;
• зловживання правом розгляду звернення безпосередньо керівником органу влади.

Як реагувати на заяву омбудсмена

Така позиція Уповноваженого з прав людини, як мінімум, викликає подив. Адже в його обов’язки входить здійснення контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина. А тут він сам бере і заявляє, мовляв, менше скаржіться, а то у наших держслужбовців перевантаження. А чи не самі держслужбовці  стають причиною появи таких скарг та їх затягнення?

Щодня до Офісу Уповноваженого ВР з прав людини надходять різноманітні скарги, пов’язані з порушенням прав:

• порушення права на доступ до інформації;
• порушення прав у сфері соціального забезпечення;
• порушення прав ув’язнених та затриманих;
• порушення трудових прав;
• порушення прав на охорону здоров’я;
• порушення прав на житло;
• порушення прав дітей та молоді;
• порушення прав на захист від дискримінації.

Чи не останню роль в збільшенні таких скарг відіграли проблеми, пов’язані з повномасштабне вторгнення в Україну РФ.  Але не варто забувати про внутрішні чинники, що є постійною причиною такої ситуації. Це і бюрократична тяганина, і недбайливе ставлення більшості чиновників до своїх прямих обов’язків, відсутність ефективного контролю з боку держави, щодо діяльності чиновників на місцях.

Заради справедливості слід відмітити, що дійсно є категорія громадян, яка звертається не по суті і не за адресою, відволікаючи чиновників від більш важливих справ. Крім того, заява Лубенця спричинена різними чинниками, серед яких:

• обмежена кількість працівників органів державної влади;
• обмеження фінансових ресурсів;
• надмірна кількість скарг;
• складні або неоднозначні скарги;
• бюрократична тяганина;
• невідповідність скарг встановленим критеріям.

Однак замість того, щоб вирішувати ці проблеми, Омбудсмен пропонує громадянам перестати скаржитися і тим самим забирає в людей саме головне – їх право на захист своїх інтересів. Виникає питання, чиї саме інтереси в такому випадку захищає Уповноважений по правам людей: громадян, які потребують захисту, чи чиновників, які не бажають виконувати свої прямі обов’язки?

Згідно з нормами національного законодавства, кожен громадянин має право здійснювати захист своїх прав та свобод від протиправних посягань та порушень будь-яким способом, що не суперечить закону. Конституція та законодавство України передбачають утворення системи органів держави, призначенням якої є допомога громадянам у реалізації та захисту своїх прав.

Чому люди звертаються до державних органів

Незважаючи на численні реформи, курс яких направлений на інтеграцію до ЄС, все ж таки в країні існує безліч проблем, які замовчуються або залишаються нерозглянутими довгими роками. Громадяни щодня стикаються з проявами свавілля, несправедливого ставлення з боку чиновників, потрапляють у корупційні схеми. Замість отримання належного захисту прав і свобод, українці часто стають жертвами вже укладеної роками системи, де права не захищаються, а купуються.

В умовах економічної нестабільності відбуваються зміни у різних галузях, що призводить до  масових скорочень, а самі підприємці так і норовлять уникнути виплат компенсацій.  Водночас ті, кому вдалося зберегти робоче місце, потерпають від надмірного навантаження та мізерних, несумісних з прожитковим мінімумом, заробітних плат. А скільки випадків травм на роботі, що нерідко закінчуються смертю через нехтування роботодавцями мінімальними стандартами безпеки.

Вища освіта залишається недоступною для більшості  громадян із соціально незахищених категорій населення. Як наслідок, не всі громадяни нашої держави нині мають можливість повноцінно реалізувати своє конституційне право на освіту Так, згідно зі ст. 53 Конституції України громадяни мають право безоплатно здобути й вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конституційній основі. Але на ділі можливість здобути таку освіту конкретному громадянинові ускладнюється багатьма чинниками. По-перше, через наявність корупції під час прийняття до вищих навчальних закладів, а по-друге, і, мабуть,головне, – через матеріальну незахищеність. Адже вкрай низький рівень заробітної плати просто несумісний з захмарними  сумами оплати навчання у закладах вищої освіти. І така ситуація триває роками без змін і втручання з боку держави.

Походи у медичні заклади часто перетворюються на “благодійні акції”, коли просять здати кошти на ремонт та придбання медичних засобів.

Бюрократична тяганина стає на заваді вчасного матеріально-технічного забезпечення військовослужбовців. А це питання життя та смерті на фронті! А після завершення служби військові ветерани потрапляють у світ нескінченних паперів, де треба довести свою інвалідність та підтверджувати щорічно. Здобуття  статусу ветерана та оформлення пільг –  це процес, який може тривати роками.

А люди з обмеженими можливостями, взагалі, живуть у світі постійних бар’єрів. Недосконалість міської інфраструктури постійно кидає їм виклики. А відсутність програм професійної реабілітації роблять неможливим працевлаштування людей з інвалідністю.

Українці зі статусом ВПО мають, наражаючи своє життя на небезпеку, зібрати безліч доказів, що їх будинки були дійсно зруйновані внаслідок бойових дій. Коли перша перешкода подолана, починаються мандри по всім установам та очікування у довгих чергах. Врешті людям повідомляють, що спеціаліст, який має займатися оформленням процедури компенсацій знаходиться у відпустці, і вони мають прийти восени.

Одним із яскравих прикладів правового нігілізму стали внесені парламентом ще у далекому 2016 році зміни до частини четвертої статті 63 Закону України “Про пенсійне забезпечення осіб, звільнених з військової служби, та деяких інших осіб” від 9 квітня 1992 року № 2262-XII зі змінами з метою здійснення Урядом так званого “ручного регулювання” перерахунку пенсій військових пенсіонерів. Але  негативні наслідки таких дій  і досі відгукуються. Зазначене рішення парламенту, а також прийняті Урядом у відповідності до згаданого Закону підзаконні акти до цього часу негативно впливають на належне благополуччя військових пенсіонерів, які змушені самотужки добиватися права перерахунку пенсій, звертаючись до судів.  Водночас суди мають тенденцію по одним і тим же справам приймати різні рішення, які не завжди ідуть на користь громадянам. Не поодинокі випадки прояву корупції в таких обставинах. А чомусь державні органи залишаються сліпими до таких ситуацій.

Під тиском всіх цих невирішених проблем люди шукають правди та звертаються по допомогу до державних органів, саме які і покликані захищати права та свободи громадян. Але державі легше віднести усіх незахищених до категорії “паперових терористів” та відкласти їх справи у довгий ящик. Бо, бачте, вони перевантажують і без того небажаючих працювати на належному рівні чиновників.

Держава має звертати увагу на ефективність виконання обов’язків всіма  державними органами. Громадяни не можуть бути залишені наодинці з проблемами, які виникають не через них самих, а, вочевидь, через недосконалість систем певних державних структур. Ефективна політика та закони, які захищають права громадян,  а не повертаються проти них, сприяють зміцненню демократичного та цивілізованого суспільства. Важливо, щоб механізми контролю та моніторингу дотримання прав працювали належним чином, а громадяни мали можливість відстоювати свої права та розраховувати на справедливе рішення. Тільки через постійний діалог між державою та суспільством можна досягти справедливого існування для всіх. Між державою та народом мають бути зведені не високі бар’єри, а, навпаки, побудовані міцні мости.

Безліч звернень українців і до самого омбудсмена. В умовах війни суспільство переважно цікавлять українські полонені та злочини росіян. Але найбільше скарг в усі часи пишуть через порушення соціально-економічних прав, тобто про проблеми з виплатами, соцдопомогою тощо.

Коли Уповноважений з прав людини Дмитро Лубінець нещодавно заявив про “паперовий тероризм”, варто замислитися: чи дійсно масові звернення громадян є проблемою, чи це ознака того, що громадськість починає активніше захищати свої права, які постійно порушуються? Адже саме громадяни, а не чиновники, є основою держави, і їхні запити — це не тягар, а можливість виявити і виправити недоліки в роботі держорганів. Замість того, щоб називати активність людей “тероризмом”, варто розглядати її як свідчення наявності багатьох невирішених проблем в державі, зростаючої свідомості та бажання зробити країну кращою.

Кожен запит, кожна скарга — це голос людини, яка не погоджується з несправедливістю. І в демократичному суспільстві цей голос має бути почутим. Відмова від цього — це крок назад, до закритості та вседозволеності влади. Тому, коли громадяни надсилають заяви, скарги і запити, вимагаючи відповідей та їх вирішень, це не саботаж, а справжня демократична боротьба за прозорість і справедливість.