Перейменування топонімів в Україні: втрата історичної пам’яті та самобутності чи політична необхідність

З кожним роком в Україні змінюється не лише політичний ландшафт, але й карта наших міст. Перейменування вулиць, площ та парків стало частиною повсякденного життя вітчизняних мегаполісів і малих містечок. Проте, чи варто змінювати назви топонімів, коли це стосується історії та ідентичності? Чи завжди цей процес є логічним і обґрунтованим? Чому імена героїв Другої світової війни, відомих діячів культури та науки опиняються під загрозою забуття? І чи не втрачають міста свою самобутність разом з історичними назвами?

Що та як перейменували

Після початку процесу декомунізації в 2015 році в Україні було перейменовано тисячі вулиць, площ, парків та інших топонімів. Основна мета цієї кампанії полягала в позбавленні радянської спадщини, яка асоціювалася з тоталітарним режимом. Але з часом цей процес набув характеру своєрідного “полювання на відьом”, коли під перейменування потрапляли навіть ті імена, які не мали жодного стосунку до радянської ідеології.

Після початку повномасштабного нападу РФ на Україну в 2022 році багато українських міст знову стали свідками хвилі перейменувань вулиць, площ та інших топонімів. Головною метою стало усунення будь-яких згадок про Росію, радянське минуле та людей, пов’язаних з нею. Наприклад, у Києві вулицю Льва Толстого перейменували на вулицю Гетьмана Павла Скоропадського, вулиця Марини Цвєтаєвої тепер носить ім’я Олександри Екстер, а площа Льва Толстого стала площею Українських Героїв. Бульвар Перова став проспектом Воскресенським, а проспект Визволителів — проспектом Георгія Нарбута.

26 липня у Харкові також відбулася хвиля перейменувань: 3 станції метро і 48 вулиць, провулків та бульварів отримали нові назви. Станція метро “Проспект Гагаріна” стала “Левадою”, “Героїв праці” — “Салтівською”, “Завод імені Малишева” — “Заводською”. Вулиця Рибалка тепер називається вулицею Бригади Хартія, вулиця Шумілова — вулицею Івана Кривошлика, вулиця Гагаріна — вулицею Тренерською, вулиця Дружби Народів — вулицею Соборності України, вулиця Лермонтовська — вулицею Майка Йогансена, а вулиця Чайковська стала вулицею Михайля Семенка.

29 липня в Одесі та Одеській області перейменували 85 топонімів у самому місті та 347 в області відповідно до Закону України “Про засудження та заборону пропаганди російської імперської політики в Україні і деколонізацію топонімії”. Три великих проспекти отримали нові назви: замість Академіка Глушка тепер проспект Князя Ярослава Мудрого, замість Добровольського — проспект Князя Володимира Великого, замість Гагаріна — проспект Лесі Українки. Вулиця 28 бригади замінила Паустовського, бульвар Військово-морських сил — Жванецького, провулок Госпітальєрів — провулок Лермонтовського 2-го. Також перейменовано й вулиці Пушкінська, Бабеля, Ільфа і Петрова, провулок Чайковського, Гагарінське плато, а площа Думська стала Біржовою.

Думки громадськості

Перейменування вулиць викликає різні, вкрай суперечливі реакції серед населення. Для одних це є важливим кроком у відновленні історичної справедливості та утвердженні національної ідентичності. Для інших – лише формальність, яка не впливає на реальні проблеми суспільства. Також багато хто обурюється тим, що на перейменування витрачається багато коштів, а це зараз, під час війни, не на часі.

Є й велика частка українців, які вкрай невдоволені тим, що це створює складнощі в орієнтації та повсякденному житті. Також люди вважають, що багато перейменувань є цілком непродуманими та необґрунтованими, адже вони безпосередньо впливають на життя громадян і культурну ідентичність міст. Для наших громадян не зрозуміло, чим завинили перед Україною Юрій Гагарін, Олександр Пушкін, Михайло Лермонтов, Петро Чайковський та інші. Не зрозуміло також, що крамольного у назвах “Героїв праці” або “Дружби Народів”.

Герої Другої світової війни: чим вони завинили?

Багато вулиць, названих на честь героїв Другої світової війни, були перейменовані в рамках декомунізації. Зокрема, це стосується таких постатей, як Маршал Жуков, генерал Ватутін, маршал Рибалко, полковник Іван Танкопій та багато інших. Для частки українців вони асоціюються з боротьбою проти нацистської Німеччини, але водночас для інших вони є символами радянської окупації. Це породжує складні емоції та дискусії серед громадян.

Українці, які стали на захист героїв Другої світової війни, вважають, що ці люди героїчно визволяли наші міста і села ціною свого життя. Тому перейменування топонімів сприймається багатьма як справжнє кощунство, акт глибокої неповаги до пам’яті героїв. Це завдає болю кожному, хто пам’ятає про великі жертви та подвиги своїх батьків і дідів, тих, хто віддав життя за свободу саме нашої країни.

Перейменування топонімів їх нащадки вважають знеціненням подвигів та зусиль, що забезпечили мирне майбутнє для наших дітей та онуків. Ці люди у свій час залишили по собі величезний внесок у нашу історію та культуру, тому їх імена мають жити вічно у серцях та на наших картах.

Втрата самобутності

Багато українців вважають перейменування топонімів втратою самобутності міст, що глибоко вкорінені в історію та культуру нашої країни. Для них це не просто зміна табличок, а втрата частини власної ідентичності рідних міст. Імена багатьох вулиць та площ, наприклад, Харкова і Одеси, які вони знали з дитинства, несуть в собі  спогади. Заміна цих імен на нові часто сприймається як знецінення важливих історичних подій та видатних постатей, пов’язаних з цими місцями.

Так, найбільш спірним в Одесі виявилося перейменування вулиць Жванецького, Бабеля, Ільфа і Петрова. Ці вулиці, за думкою багатьох одеситів, створювали неповторний колорит міста. Михайла Жванецького, Ісака Бабеля, Ільфа та Петрова одесити вважають видатними постатями, які мають величезне значення як для історії та ідентичності самого міста, так і української культури в цілому.

Одеса — це цілий світ, унікальне місто, що завжди було джерелом натхнення для багатьох видатних митців та письменників. Михайло Жванецький, Ісак Бабель, Ільф і Петров не лише жили і творили в Одесі, але й увіковічили її у своїх творах, передавши дух, колорит та особливий гумор цього міста. Корінний одесит, один із найвидатніших сатириків Михайло Жванецький  часто у своїх монологах звертався до образів Одеси. Його неповторний гумор, зокрема, про одеський побут і менталітет, став візитівкою міста, його гумористичні твори були надзвичайно близькими та зрозумілими для одеситів. Жванецький був справжнім народним артистом, чиї виступи збирали повні зали та залишали слухачів у захваті. У своїх монологах він використовував вирази, які стали крилатими, наприклад: “Одеса – це не просто місто, це маленька планета зі своїми законами і порядками”. Його виступи були наповнені життєвою мудрістю, спостережливістю та любов’ю до рідного міста і одеситів, що відчував кожен слухач.

Ісак Бабель, автор “Одеських оповідань”, створив неповторний літературний образ міста, який запам’ятався багатьом поколінням читачів. У своїх оповіданнях Бабель розповідав про життя єврейського населення Одеси на початку ХХ століття, показував різнобарвний та багатий світ одеських дворів, базарів та кримінальних елементів. Зокрема, написав про легендарного кримінального авторитета Беню Крика. Оповідання “Король” та “Як це робилося в Одесі” демонструють колоритні образи одеських дворів, базарів та кримінальних елементів, що стали символами літературної Одеси. Завдяки Бабелю, ми бачимо Одесу не лише як місце на карті, але як живий організм з багатою історією та культурою. Твори Бабеля стали справжньою класикою світової літератури, і його спадок продовжує жити в серцях численних шанувальників по всьому світу.

Ільф і Петров, автори знаменитих романів “Дванадцять стільців” та “Золоте теля”, також внесли величезний внесок у популяризацію Одеси через свої твори. Багато їхніх героїв мали одеське походження, а самі автори були тісно пов’язані з містом. Їхні персонажі, такі як Остап Бендер, стали культовими фігурами, а діалоги та ситуації, описані в їхніх творах, нерідко мали відтінок одеського гумору та життєвої філософії. В романі “Дванадцять стільців” автори через Остапа Бендера висловилися про місто так: “Одеса – це велике місто зі своїм менталітетом і своїм унікальним характером. Тільки тут можна зрозуміти, що таке справжня свобода і гумор”. Ця фраза відображає особливу атмосферу Одеси, де кожен куточок дихає історією, культурою та неповторним духом міста. Персонажі цих письменників стали культовими фігурами, а самі автори здобули всесвітнє визнання.

Втрата своїх літературних символів боляче відгукується в серцях одеситів, які пишаються своїм містом та його видатними представниками. Мешканці міста вважають, що такі рішення позбавляють Одесу її культурної спадщини та зневажають її історію. Вони не розуміють, навіщо замість всім відомих видатних осіб, тепер будуть вулиці, названі на честь, наприклад, маловідомого письменника Менделя Мойше Сфорима? Що поганого для України зробили видатні одесити та чому про них слід забути? Противники перейменувань вважають, що вони зробили набагато більший внесок в українську культуру та розвиток міста, ніж ті, на честь кого пропонують перейменувати вулиці. Їхній вплив на Одесу є незаперечним, і тому одесити на чолі з мером вимагають збереження цієї важливої частини своєї культурної ідентичності.

Отже, зміна топонімів у всіх українських містах є складним і неоднозначним процесом, під час якого важливо розуміти, що кожне перейменування має свої наслідки та впливає на соціум і культурну спадщину міст. При цьому вкрай необхідно знаходити розумний баланс між необхідністю та збереженням пам’яті справжніх героїв і культурної самобутності міст. Слід не лише позбавлятися негативних аспектів минулого, але й зберігати ті елементи, які роблять наші міста унікальними та самобутніми. Лише таким чином можна досягти гармонійного поєднання історичної справедливості та культурної ідентичності.

Чи варто робити перейменування ціною втрати імен, які стали невід’ємною частиною історії та культури? Це питання залишається відкритим і потребує ширшого обговорення в суспільстві.

Оксана Іщенко