Корупція вже давно залишається однією з найгостріших проблем України, яку громадяни вважають головною перешкодою на шляху до успішного розвитку країни та перемоги у війні. Однак боротьба з нею залишається скоріш декларативною, ніж ефективною. Вперше за п’ять років після запровадження можливості винагороди для викривачів корупції суд нарешті ухвалив рішення про її виплату. Лише одне рішення — і це на тлі численних гучних заяв про боротьбу з корупцією! Чому система винагородження викривачів, що діє з 2019 року, майже не працює? Невже інструмент, який мав би стати потужною зброєю у війні з хабарниками, стільки років припадав пилом через байдужість або страх викриття з боку самих чиновників?
Історичне рішення суду
Вперше за всю історію незалежної України суд ухвалив рішення на користь викривача корупції, що є безпрецедентним випадком у нашій країні, де боротьба з корупцією часто залишається лише на папері. Важливим прецедентом стало рішення суду про виплату 1,68 мільйона гривень Андрію Бойку — чинному військовослужбовцю, який у 2020–2021 роках працював директором департаменту внутрішнього аудиту Міністерства оборони. Це рішення є не лише винагородою одному сміливцю, але й ударом по корупційній системі, яка десятиліттями роз’їдала державні органи. Виплата такої суми винагороди свідчить про можливість для викривачів корупції отримати справедливу винагороду, але сам факт того, що це сталося лише один раз і лише зараз, викликає багато запитань.
У 2021 році Андрій Бойко звернувся до Національного антикорупційного бюро України (НАБУ) після того, як йому запропонували хабар у розмірі 24 мільйони гривень за позитивний аудит про виконані роботи в інтересах одного з підприємств. Мова йшла про контракт на понад 400 мільйонів гривень за облаштування спеціального об’єкта Міноборони. Цей контракт міг відкрити дорогу до подальшого фінансування підприємства з державних коштів. Однак Бойко, замість того, щоб замовчати факт злочину чи отримати вигоду, пішов проти системи.
Ця справа пройшла через розгляд Національного антикорупційного бюро (НАБУ) та Спеціалізованої антикорупційної прокуратури (САП), але незважаючи на всі труднощі, суд першої інстанції у березні 2023 року відмовив у виплаті винагороди. Причина? Викривач, мовляв, повідомив про корупцію в рамках своїх службових обов’язків, що нібито позбавляє його права на винагороду. Це рішення викликало обурення серед військових та громадськості, адже йшлося про явну несправедливість. Однак Бойко не здався. Він оскаржив рішення у Вищому антикорупційному суді, і нарешті, 9 листопада 2023 року, суд став на його бік. Судді дійшли висновку, що він має право на виплату винагороди, встановивши, що чинний закон дійсно передбачає такі виплати навіть у випадках, коли викривачі є посадовими особами. Це рішення стало справжнім проривом у боротьбі з корупцією.
Чи можна вважати його поворотним моментом для України? З одного боку, так, це важливий крок, який має стимулювати інших сміливців повідомляти про корупційні дії. З іншого боку, питання залишаються досі відкритим і вкрай проблематичним.
Ще у 2019 році в Україні було запроваджено можливість виплати винагороди викривачам корупції, що мало стати важливим інструментом у боротьбі з цим явищем. Закон України “Про запобігання корупції” передбачає, що викривач може отримати 10% від грошового розміру предмета корупційного злочину або від розміру завданих державі збитків після ухвалення обвинувального вироку суду. Однак на практиці система працює вкрай повільно та стикається з безліччю перешкод, а викривачі опиняються не лише без винагороди, але й під загрозою переслідування.
Чому так? Відповідь криється не лише у складності правозастосування, але й у масштабах корупції, що роз’їдає всі без виключення державні органи. При цьому викривачі, замість того щоб отримати підтримку та захист від держави, часто стають мішенню для нападів. Юридичні переслідування, дискредитаційні кампанії, підпали будинків та навіть підкладання вибухівки під двері квартир – це не вигадки з фільмів, а реальність для тих, хто наважився протистояти системі. І це відбувається на тлі законодавчих змін, які нібито гарантують викривачам корупції захист і винагороду.
У вересні 2023 року в Україні почав діяти Єдиний портал викривачів – інструмент, який дає громадянам можливість анонімно повідомляти про факти корупції. До нього приєднали Національну поліцію та Державне бюро розслідувань, що розширює коло тих, хто може викривати злочини. Здавалося б, це стало новим етапом у боротьбі з корупцією, адже портал гарантує конфіденційність повідомлень. Але чи дійсно він забезпечує викривачам захист, чи просто дасть корумпованим посадовцям новий спосіб дізнатися, хто стоїть за викриттями? Ризики досі залишаються високими. Викривачі корупції стають мішенями для відплати не лише від самих корумпованих посадовців, але й від їхніх зв’язків у правоохоронних органах. У країні, де судові вироки щодо корупції залишаються рідкістю, викривачі опиняються сам-на-сам із системою, що здатна їх знищити.
Чому немає бажаючих стати викривачами?
Однією з найгостріших причин, чому викривачів корупції в Україні досі не захищають належним чином, є слабкість правозастосування, а також системне саботування цих механізмів з боку самої держави. Українська антикорупційна реформа, яка мала стати рушійною силою змін після Революції Гідності, вже давно перетворилася на фарс, де топчиновники тільки імітують боротьбу з корупцією. При цьому створені НАБУ, САП та інші численні антикорупційні органи, які повинні викривати корупційні схеми, фактично стали заручниками політичних інтересів, де кожен крок узгоджується з владними елітами.
Нещодавній випадок із родиною керівниці Хмельницького обласного центру МСЕК, у помешканні якої виявили понад 5 млн 244 тис. доларів, 300 тис. євро та понад 5 млн гривень, є рідкісним винятком у контексті боротьби з корупцією. Більшість корупціонерів зазвичай уникають викриття, але тут їй не пощастило чи, можливо, з кимось не поділилась. При цьому найчастіше такі справи закінчуються тим, що фігуранти виходять на волю після судових розглядів, сплативши заставу, яка є набагато меншою за суму виявлених незаконних коштів. Це дозволяє їм уникати відповідальності та зберігати значну частину своїх активів.
Попри численні заяви про пріоритет антикорупційних реформ, у реальності вищі державні органи залишаються головними перешкодами на шляху до реальних змін. Політична воля? Це лише красиві слова, адже саме ці органи блокують впровадження дієвого захисту викривачів, побоюючись втратити доступ до багатомільярдних схем і корупційних потоків. Для них корупція — це не проблема, а джерело особистого збагачення. Політична еліта в Україні продовжує збагачуватись за рахунок корупційних схем, особливо під час війни, тому їй вигідно, щоб викривачі залишались беззахисними. Ніхто з можновладців не хоче, аби система, яка дозволяє їм “жити на широку ногу”, була зруйнована. Хоч би як декларували антикорупційні закони, на практиці вони залишаються мертвими літерами. Важелі влади міцно тримаються в руках тих, хто використовує корупцію як головний інструмент політичної гри.
Крім того, кожна спроба викривачів вивести на чисту воду корумпованих чиновників стикається з тим, що державні органи або не діють взагалі, або навмисне блокують справи. Як це виглядає на практиці? Справи, пов’язані з корупційними викриттями, місяцями або роками затягуються. Викривачі залишаються без будь-якого захисту та підтримки, а відповідальні органи просто ігнорують їхні звернення. В результаті замість того, щоб боротися з корупцією, бюрократична машина активно захищає її — або через бездіяльність, або через навмисне саботування процесів. Ось і виходить, що бюрократичний саботаж — це не просто пасивна бездіяльність, а активне протидіяння будь-яким спробам викрити корупцію.
Чиновники, які повинні захищати викривачів, перетворюються на їхніх головних ворогів. Бюрократичний апарат фактично слугує інструментом для того, щоб знищити будь-які зусилля викривачів. Складні процедури, нескінченні паперові тяганини та навмисні затримки у прийнятті рішень — це лише кілька з механізмів, якими державний апарат користується для того, щоб викривачі не досягли своєї мети. Ба більше, відсутність реакції на ці викриття робить ситуацію ще більш небезпечною: ті, хто наважується кидати виклик корумпованій системі, часто ризикують не лише своєю кар’єрою, а й життям. Отже, замість реальних змін ми бачимо лише показову активність, що лише посилює відчуття безвиході серед тих, хто вирішив викрити корупційні схеми.
Однак однією з найбільших проблем для викривачів є відсутність реального механізму захисту від переслідувань. Попри те, що закон передбачає анонімність та певні гарантії для викривачів, на практиці це часто не працює. Корупційні зв’язки серед представників правоохоронних органів, суддів і місцевих чиновників дозволяють впливати на долю викривачів. Вони нерідко стають жертвами репресій з боку тих, кого вони викрили. Їм підкидають вибухівку під двері, спалюють будинки, здійснюють дискредитаційні кампанії. І все це на фоні відсутності належного розслідування таких інцидентів. Безкарність тих, хто погрожує або здійснює насильство над викривачами, стає сигналом для інших потенційних інформаторів — система не на їхньому боці, і краще мовчати. Уявіть собі, що буде з підлеглим, який викрав незаконні дії свого керівництва! Про наслідки не складно здогадатися.
Дієва реалізація положень закону про винагороду викривачам має стати не просто формальністю, а реальною зброєю у боротьбі з корупцією. Інакше жодні портали чи закони не допоможуть, якщо викривачі й далі ризикуватимуть своїм життям заради боротьби з корупцією, не отримуючи ані захисту, ані справедливої винагороди.
Окрему увагу слід приділити проблемі корупційних зв’язків у самих правоохоронних органах, що створює серйозну перешкоду для боротьби з корупцією на всіх рівнях. Працівники поліції, прокуратури, СБУ та ДБР, які повинні бути на передовій боротьби з корупцією і захищати викривачів, часто виявляються залученими до тих самих схем, проти яких повинні боротися. Ця ситуація стала можливою через відсутність ефективного контролю над самими правоохоронними органами. В результаті, корупція в цих структурах стає невидимою для зовнішнього нагляду, і такі особи можуть діяти майже безкарно. Вони не лише не проводять належне розслідування корупційних справ, а й свідомо саботують їх. Справа доходить до того, що викривачі самі стають мішенню, адже корумповані працівники правоохоронних органів використовують своє службове становище для тиску на них. Це може бути виражено у вигляді затягування розслідування, створення штучних перешкод для судового розгляду, або навіть у відкритих погрозах чи дискредитації.
Таке сплетіння інтересів між корумпованими чиновниками та правоохоронцями призводить до того, що навіть найбільш очевидні справи про корупцію можуть бути закриті, а головні винуватці залишаються на свободі. Додатково до цього, недобросовісні правоохоронці часто стають інструментом для захисту своїх “клієнтів” — корумпованих чиновників або бізнесменів, допомагаючи їм уникати відповідальності та зберігати незаконно набуті активи.
Також важливим аспектом є відсутність належного внутрішнього контролю в самих структурах. Системи внутрішньої безпеки у правоохоронних органах часто є формальними і не діють ефективно. Це дозволяє працівникам, залученим до корупційних схем, зберігати свої посади і уникати розслідувань. Тому корупційні зв’язки в правоохоронних органах стають не тільки бар’єром на шляху до справедливості, а й потужним захистом для корупціонерів, що фактично зводить нанівець усі зусилля боротьби з корупцією на системному рівні.
Поки правоохоронна система не буде очищена від таких внутрішніх зв’язків і поки не буде створено ефективні механізми нагляду за діями правоохоронців, будь-які спроби боротися з корупцією будуть лише показовими і не призведуть до реальних змін.
Водночас значною перешкодою на шляху до справедливості для викривачів є сучасна судова система, що особливо яскраво проявляється попри проведені реформи. Незважаючи на спроби вдосконалити судові процеси, суди залишаються під сильним впливом корупційних угруповань і політичних інтересів. Це створює величезну проблему для викривачів, адже непрозорі судові процеси та штучно затягнуті розгляди справ позбавляють їх шансів на оперативне й справедливе вирішення конфліктів. Викривачі корупції стикаються з тим, що їхні справи можуть тягнутися роками через судові маневри та бюрократичні перешкоди. Судова система, яка мала б діяти швидко та об’єктивно, часто використовується як інструмент затягування справ, що виводить із рівноваги тих, хто намагається добитися справедливості. Нерідко викривачі втрачають віру в систему після тривалих судових розглядів, які не лише забирають час, але й підривають фінансові та моральні ресурси.
Окрім того, формальні причини часто стають приводом для відмови викривачам у належних їм винагородах чи захисті. Випадки, подібні до справи Андрія Бойка, де суд відмовив у виплаті винагороди через дрібні технічні формальності, лише підсилюють враження, що судова система працює не на захист справедливості, а на користь корумпованих еліт. Навіть у випадках, коли законодавство на стороні викривачів, суди часто ухвалюють рішення, які грають на руку корупційним угрупованням, використовуючи дрібні юридичні нюанси для затягування процесу або відмови в позові. Як наслідок, замість того, щоб отримати винагороду або захист, викривачі опиняються в ситуації, коли їхні права не визнаються, а судові рішення залишаються формальністю.
Ось і виходить, що судова система, яка повинна бути гарантом справедливості, фактично стає додатковим бар’єром для тих, хто наважується викривати корупційні схеми. Поки суди залишаються під впливом корупційних груп і відсутність реальної судової реформи продовжує бути проблемою, справедливість для викривачів лишатиметься недосяжною метою.
Впродовж десятиріч українське суспільство все ще бореться з укоріненою культурою безкарності, яка панує серед посадовців та корумпованих еліт. Викривачі, що наважуються вказати на злочин, часто стикаються з хвилею протидії, а ті, кого вони викрили, залишаються на своїх посадах або знаходять шляхи уникнути відповідальності. Це підриває довіру до антикорупційної реформи в цілому і демотивує інших повідомляти про корупцію. У суспільстві зростає думка, що боротися з корупцією небезпечно, і що вигоду від цієї боротьби отримують не викривачі, а лише ті, хто перебуває при владі.
За умов інституційної слабкості та відсутності політичної волі, коли боротьба з корупцією залишається лише декларацією, а бюрократичний саботаж, корумповані правоохоронні органи та неефективні суди гальмують будь-які реальні зміни, корупцію в Україні ніколи не подолати. Як наслідок, вона буде лише укріплювати свої позиції, ресурси держави продовжать розкрадатися, а суспільство остаточно втратить віру в можливість справедливості. Це призведе до ще більшого занепаду державних інституцій, коли корупція стане нормою, а бажаючих її викривати просто не залишиться. Без дієвого захисту викривачів та активних кроків влади система продовжить своє самознищення, підриваючи основи державності й залишаючи країну у замкненому колі беззаконня та корупції.
