Підготовка, яка зберігає життя: розповідь шведського інструктора Магнуса Ека про українських піхотинців

В умовах тривалої війни підготовка військових стає не просто етапом служби, а процесом, від якого безпосередньо залежить виживання людини на полі бою. Там, де щодня змінюються правила, а технології переплітаються з особистим досвідом і волею, навчання перетворюється на основу бойової стійкості. Військові інструктори в таких обставинах не лише передають знання, а й формують спосіб мислення, що допомагає воїнам ухвалювати рішення в умовах ризику.

На одному з полігонів Донеччини працює шведський ветеран Магнус Ек. Три роки тому він приїхав до України, щоб навчати українських новобранців, і за цей час допоміг понад двом тисячам бійців отримати навички, необхідні на фронті. Його досвід і спостереження перетворилися на цілісну систему підготовки, в основі якої — гнучкість, увага до особистості воїна та розуміння реалій сучасної війни.

Магнус розповідає, що його шлях до України був логічним продовженням професійного минулого:

«Я працював 12 років у шведській армії, був інструктором у механізованій бригаді в 1990-ті роки. Знаю багато зброї, яку Швеція доставляє в Україну, як працювати з нею. Тож я вирішив приїхати, щоби тренувати бійців».

Він визнає, що рішення далося легко, бо розумів, у якому скрутному становищі опинилася Україна, і не мав обставин, які б стримували його в рідній країні.

«Я тут від 1 липня 2022 року. Спочатку планував лише на місяць, але так вийшло, що затримався аж досі. Поки можу робити внесок в армію, я це робитиму», — каже інструктор.

Його робота зосереджена на базовій підготовці піхотинців. Проте Магнус відразу уточнює, що універсальної програми він не має. Навчання починається з уважного спостереження за кожним новобранцем — як боєць тримає зброю, як пересувається місцевістю, як реагує на стрес. Вже після цього інструктор формує індивідуальну стратегію підготовки.

«Українські військові чудові, їх тренувати — одне задоволення. Для мене це найкраща і найлегша робота у світі. Єдина проблема з тренуваннями — дуже мало часу. Щоби боєць став класним піхотинцем, потрібен рік тренувань. Українське базове навчання піхоти зараз триває місяць або два, потім ще два-три тижні тренувань біля лінії фронту. Тобто не вистачає приблизно вісім місяців», – вважає інструктор.

Попри обмежений час, він намагається дати кожному найнеобхідніше. Піхотинець має володіти безліччю вмінь: правильно розміщуватися на місцевості, враховуючи небезпеку від дронів, грамотно користуватися зброєю, знати, як діяти в разі близького контакту з ворогом, і як орієнтуватися у просторі. Для цивільних, які приходять до війська без жодного бойового досвіду, навіть побутові зміни стають викликом — від звички до мінімалізму до розуміння, як носити військове спорядження.

Навчання охоплює також навички просторової взаємодії: де знаходяться побратими, як аналізувати ландшафт, як рухатися, зберігаючи координацію. Такі дрібні на перший погляд речі часто вирішують, хто залишиться живим після бою.

Магнус наголошує, що війна в Україні суттєво відрізняється від того, до чого готували його самого у Швеції:

«Ця війна вона не схожа на те, на що ми вчилися під час моєї роботи у Швеції. Тому важливою частиною тренування є тісна співпраця з підрозділами: обговорення, як вони воюють, що нового в тактиці, та додавання цього досвіду до тренувань. Якщо наводити конкретний приклад — це окопні бої, дронові атаки».

Він впевнений, що без тісної комунікації між іноземними інструкторами та українськими підрозділами навчання не може бути ефективним. У процесі підготовки важлива участь усіх рівнів — солдатів, сержантів і командирів. Такий обмін знаннями дає різні перспективи і створює систему, у якій досвід передається не зверху вниз, а горизонтально.

«Тренування змінюються залежно від зміни ситуації на лінії фронту. На мою думку, є лише дві армії у світі, які добре обізнані в тому, що зараз відбувається на лінії фронту: українська й російська. Як інструктор, я слухаю, що там відбувається, і досвід інтегрую в навчання. Думаю, мудро було би зробити інтеграцію досвіду європейським країнам», – каже інструктор.

Для Магнуса важливим залишається не лише технічний аспект тренувань, а й емоційний стан тих, хто готується до фронту. Він каже, що війна — це ситуація, де один убиває іншого, і тому основне завдання інструктора — зробити так, щоб боєць міг приймати правильні рішення у критичні моменти. «Тренування рятує життя на нулі, і саме цим я займаюсь», — підкреслює він.

Він зізнається, що не всі солдати спершу вмотивовані. Вони розуміють, куди підуть після полігону, і часто стоять на заняттях без настрою. Але через кілька днів, коли з’являється розуміння процесу, він бачить на їхніх обличчях усмішки. «Вважаю, що навчання має бути цікавим, стимулюючим і надихаючим. Навіть якщо ми розуміємо, що згодом бійці зіткнуться з небезпекою, болем, усім, що існує на полі бою».

Після закінчення курсів Магнус не розриває зв’язку зі своїми учнями:

«Що я кажу солдатам наприкінці навчання? Треба подумати, бо я говорю дуже багато і весь час. Всім кажу: “До скорої зустрічі”. Я підтримую контакт із багатьма після навчання, ми питаємо один одного: “Як ти? Чи все добре? Як справи?”».

Він переконаний, що піхотинець є найважливішим елементом на лінії фронту:

«Піхотинець є найважливішим активом на лінії фронту для України. Все інше — танки, “Бредлі”, винищувачі, артилерія — має допомогти їм виконувати свою роботу».

Водночас Ек зазначає, що підвищення ефективності піхотинців потребує не лише навчання, а й правильної організації. Воїнам необхідні компетентні командири, чітке планування, продумана тактика, якісна зброя й обладнання. Важливим елементом він називає догляд за пораненими, адже солдати повинні знати: у разі травмування або навіть загибелі про них і про їхні родини подбають.

«У будь-якій ситуації життя формує тебе. Я дуже розвинувся як людина за ці три роки в Україні. Я дізнався про речі, що не завжди йдуть за планом. Життя — велика лотерея», — говорить Магнус.

Він зізнається, що в Україні зустрів багатьох надзвичайних людей, які стали для нього натхненням. Багато іноземців, додає він, допомагають Україні різними способами, не перебуваючи безпосередньо на лінії фронту. Сам же він обрав працю із солдатами та командирами, адже саме вони, на його думку, потребують найбільшої підтримки.

Інструктор помічає значні зміни у Збройних силах України за час своєї роботи: покращення тактики, оснащення, використання техніки й дронів. Водночас він переконаний, що українські воїни заслуговують на більш ґрунтовну підготовку — бажано на заході країни або навіть за кордоном, де можна працювати без ризику для життя під час навчання.

«Я працюю з українською армією та не маю контактів з інтернаціональними військовими. Проте кількох іноземних військових я тут зустрічав. Вони мають певний досвід із військових конфліктів у інших країнах. Досвід — це добре, але важливо мати здатність адаптувати його до поточної ситуації. Є багато хороших людей, які приїжджають сюди, щоби допомогти, і кожен має пройти власний шлях», – вважає інструктор.

Розмірковуючи про ризики своєї роботи, Магнус говорить, що перебуває не на передовій, але загроза є скрізь:

«По-перше, я не перебуваю на лінії фронту, я працюю за нею. Звісно, у цьому районі також прилітають бомби та дрони, хоч і не так інтенсивно. Але це був мій вибір, я дію відповідно до нього».

Його позиція щодо допомоги українському війську однозначна: кожен, хто живе на цьому континенті, повинен сприяти підтримці захисників.

«На мою думку, кожен, хто не перебуває на передовій і живе на цьому континенті, повинен допомагати українським бійцям, тому що це найважливіші люди на нашій планеті зараз. Будьте вдячні чоловікам і жінкам на фронті, допоможіть їм виконувати свою роботу, щоби не опинитися самим на лінії боєзіткнення в Україні. Або, можливо — в якійсь іншій країні в майбутньому», – вважає Магнус.

Він нагадує, що допомагати можна по-різному: фінансово, волонтерством, передачею техніки, а головне — з усвідомленням того, що навіть невеликий внесок кожного, помножений на багатьох, створює відчутну підтримку для тих, хто боронить країну.