Українська освіта продовжує рухатися шляхом реформ, які дедалі більше нагадують спробу зробити “як у Європі”, не зважаючи на реальні потреби системи. Черговий крок у цьому напрямку полягає у затвердженні операційного плану з реалізації Стратегії впровадження гендерної рівності у сфері освіти до 2030 року. На папері це виглядає як важливий етап європейської інтеграції, але насправді — ще одна імітація діяльності, яка зовсім не вирішує ключових проблем українських шкіл та університетів.
Поки чиновники звітують про боротьбу з гендерними упередженнями, українська освіта переживає кризу зовсім іншого масштабу: катастрофічне падіння якості навчання, нестача кваліфікованих викладачів, застарілі програми та банальна відсутність фінансування. Чи справді гендерна нерівність є настільки критичною проблемою у країні, що потребує окремої стратегії? Здається, це ще один приклад бездумного копіювання європейських підходів без врахування українських реалій.
Стратегія впровадження гендерної рівності у сфері освіти, що не відповідає потребам системи
Згідно з операційним планом Стратегії впровадження гендерної рівності у сфері освіти до 2030 передбачено досягнення чотирьох ключових стратегічних цілей, які охоплюють усю систему освіти:
- забезпечення всебічного впровадження принципів, політик та заходів, що сприятимуть рівним правам та можливостям для кожного, повазі до людської гідності та відсутності дискримінації в освітній сфері;
- зміцнення ролі освітніх закладів у забезпеченні рівних можливостей, запобіганні насильству та дискримінації, а також вдосконалення навчального процесу на основі поваги до людської гідності та визнання різноманіття особистостей;
- підвищення ролі професійної спільноти у питаннях забезпечення рівних прав та розвитку міжнародної співпраці;
- впровадження інклюзивних практик в освіті для подолання наслідків війни та сприяння відновленню країни після воєнних дій.
Гендерна рівність у сфері освіти, безумовно, важлива. Однак її просування відбувається на фоні тотальної деградації навчального процесу: масового виїзду педагогів за кордон, низьких зарплат, кадрового голоду, критичного браку підручників, недофінансування шкіл та відсутності будь-яких суттєвих змін у навчальних програмах. Пріоритетами мали б бути зміст освіти, якість викладання, методичні підходи та матеріальна база. Але замість цього впроваджується стратегія, яка не дасть жодного ефективного результату без базових реформ. До того, постають логічні питання: як же українська освіта раніше жила без цієї стратегії, займаючи передові позиції в світі? Чи невже у навчальних закладах хтось порушував принципи гендерної рівності?
Що ховається за звітом Міністерства освіти і науки України
Варто зазначити, що це не перша подібна ініціатива від Міністерства освіти і науки (МОН), яка виглядає як відрив від реальності та лише поглиблює освітню кризу. Два роки роботи МОН, підсумовані у звіті, викладеному в Фейсбук міністром Оксеном Лісовим, викликали жорстку критику освітян і батьків учнів. У звіті гордо заявляється про “успішні реформи”, “цифровізацію”, “покращення доступу до освіти”, однак ті, хто працює у цій сфері, бачать зовсім інше: відсутність системних рішень, зростання навантаження на вчителів та викладачів, а також спроби замаскувати реальні проблеми красивими формулюваннями.
На основі обурених коментарів, які одразу заполонили сторінку Оксена Лісового, можна зробити висновок, що багато людей констатує катастрофічну ситуацію в освіті, вбачають у реформах Міністерства освіти і науки України численні проблеми, пов’язані з відсутністю послідовності, підготовленості та реальних змін на місцях. Зокрема, освіта, на думку освітян, страждає від недостатньої фінансової підтримки, поганого матеріально-технічного забезпечення, а також від того, що запроваджені реформи часто не відповідають потребам реальних учасників освітнього процесу.
Одним з головних зауважень є те, що реформи здійснюються без належної підготовки. Наприклад, прийняття закону про дошкільну освіту без підготовки підзаконних актів, а також проблема з тарифікацією та змінами в штатних розписах без затвердження типових штатних одиниць, що ускладнює впровадження реформ на місцях. Українці також зазначають, що фінансування дошкільної освіти та шкіл залишається на низькому рівні, а кошти на придбання необхідних матеріалів, канцтоварів, іграшок для дітей і навіть на зарплати педагогів не вистачає. Більше того, освітяни досі придбають все це на власні мізерні заробітні плати!
Погіршення ситуації полягає в тому, що багато питань, які стосуються фінансування і ресурсного забезпечення, не вирішуються на державному рівні. Міністерство освіти і науки з легкої руки своїх чиновників переклало всю відповідальність на місцеві бюджети, а собі залишило право гучно звітувати про “вдалі” рішення.
Проблеми з навчальним процесом також вказують на недоліки реформ. Діти перебувають у школі довше, ніж того вимагають здоров’я та навчальний процес, мають багато домашніх завдань, а також не отримують достатньо позашкільних активностей. Крім того, надмірне навантаження під час НМТ, що забирає сили та показує всю несправедливість у оцінюванні досі хвилює чомусь лише тільки освітян.
Про низьку якість самих шкільних закладів можна написати цілий багатотомний роман. У школах часто залишаються неремонтованими важливі приміщення, їжа в їдальнях низької якості, а дітей навантажують важкими портфелями і уроками, що не відповідають вимогам сучасного навчання. Всі освітяни в один голос стверджують про важливість спілкування з практиками, зокрема вчителями і працівниками комунальних закладів, для розуміння реальних потреб системи освіти, а не орієнтації на фінансово забезпечені приватні установи. Але все це, на превеликий жаль, лишається голосом волаючого у пустелі.
Все частіше ми стаємо свідками того, як замість реальних змін у педагогічному процесі, реформування часто лишається лише красивими словами на папері, що не мають суттєвого впливу на якість освіти. Відсутність чіткої стратегії та комплексного підходу до змін в освіті спричиняє відчуття глибокого незадоволення та розчарування серед освітянської спільноти. Загалом, більшість коментарів свідчать про те, що нинішні реформи МОН не забезпечують необхідних умов для стабільної роботи освітніх закладів і покращення якості освіти. Освітяни закликають до більшого врахування практичного досвіду і потреб на місцях, а також до справжніх змін у фінансуванні та методології навчання.
Крім того, згідно зі звітом за два роки роботи МОН, Оксен Лісовий повідомляє про значні досягнення в рамках політики “Школа офлайн”, зокрема, про повернення 164 тисяч дітей до очного навчання, відновлення 834 шкіл, та будівництво підземних шкіл. Однак ці досягнення на фоні війни є лише частиною проблеми. Багато з цих 834 шкіл, які були відремонтовані, ймовірно, потребують додаткових інвестицій для забезпечення їхньої стійкості до подальших атак. Сума в 13,7 млрд грн на будівництво підземних шкіл є значною, але на практиці може не вистачити для забезпечення належного рівня безпеки. Якість самих сховищ на фоні великої кількості випадків, коли рушилися та протікали стіни, бентежить та викликає сумніви щодо їх безпечності. Все більше батьків відмовляються пускати своїх дітей до таких шкіл, називаючи сховища братськими могилами.
Незважаючи на те, що закуплено понад 500 шкільних автобусів, існує питання щодо того, чи вистачить цих засобів транспорту для забезпечення доступу до освіти для всіх дітей, особливо в малонаселених і постраждалих від війни регіонах. А сама дорога до найближчих закладів освіти під обстрілами викликає купу тривожних відчуттів.
На фоні розмов про проблеми оплати праці педагогів, Міністерство освіти і науки, хоч і стверджувало, що немає коштів, але все ж таки нашкребло на підвищення зарплат вчителів на 15%. Так, це позитивне досягнення, але з огляду на рівень інфляції та загальну економічну ситуацію в країні, це може бути недостатньо для того, щоб забезпечити фінансову стабільність педагогів. І не варто забувати про те, що педагог досі продовжує на власні кошти придбавати купу паперу для звітності та різноманітні наочності. Так що ті 15% просто протікають крізь пальці, немов пісок.
Також МОН хизується, що понад 120 профтехів отримали сучасне обладнання. І це при тому, що на самому офіційному сайті МОН дані про кількість наявних функціонуючих закладів професійно-технічної освіти датуються 2021 роком. То як же Міністерство освіти і науки, не знаючи реальної інформації про ці заклади, моніторить їх стан? Водночас, запровадження субвенцій від держави місцевим бюджетам для оплати праці педагогів та покладання утримання матеріально-технічної бази на місцеві бюджети очевидно, що призведе до нерівномірного фінансування закладів у різних регіонах. Багатші громади зможуть забезпечити кращі умови, тоді як менш заможні залишаться позаду, що поглибить освітню нерівність. І знову ми спостерігаємо самоусунення держави від фінансових питань.
Реорганізація 10 закладів вищої освіти та запровадження нових освітніх траєкторій — це кроки в напрямку модернізації вищої освіти, як стверджують фахівці МОН. Чиновники МОН, як завжди, називають це “оптимізацією” і сміливо беруться за скорочення малопотужних, на їх думку, вузів, з легкої руки об’єднуючи факультети, урізаючи фінансування. На перший погляд, усе логічно: концентрація ресурсів, підвищення стандартів, боротьба з дипломами-пустушками. Але за цими тезами стоїть реальність, у якій тисячі студентів втрачають можливість отримати освіту, а сотні викладачів – роботу. З кожним днем ми крокуємо до того, що вища школа перетвориться на привілей для тих, хто має гроші та можливість навчатися у великих містах. Для інших залишаться курси, самоосвіта або варіант одразу шукати роботу без диплому.
Як бачимо, питання про ефективність реорганізації вищих навчальних закладів та про те, як це вплине на доступність і якість освіти, залишаються відкритими. Не втілює надії і система грантової підтримки для студентів. Так як дана система має бути доступною для більш широкої аудиторії студентів, а не лише для обраної групи, щоб не викликати значних нерівностей у освітніх можливостях.
Відновлення 548 закладів дошкільної освіти — це позитивний результат, але водночас є питання щодо реального впливу цих ремонтів на якість освіти в садках. Крім того, необхідно більше уваги приділяти доступності дошкільної освіти в віддалених і постраждалих від війни регіонах. Очевидно, що створення нових форматів садочків на кшталт мобільних, сімейних та міні садків навряд чи може стати ефективним рішенням, оскільки порушує найпростіші санітарні вимоги та не забезпечує повноцінних умов для навчання. Адже дошкільна освіта має бути не просто перебуванням дітей під наглядом, коли батьки працюють, а цілком повноцінним освітнім процесом.
Говорячи про розвиток позашкільної освіти, замість того, щоб розробити цікаві та корисні програми позашкільного навчання та організувати якомога більше доступних гуртків на базі освітніх закладів для школярів, фахівці МОН заявляють у звіті про відкриття Музею математики, який буде доступним лише для школярів Київщини. А питання олімпіадного руху, яке вже давно втратило свою актуальність в освітньому процесі досі ігнорується. Замість того, щоб організувати більш ефективні та створюючі для школярів умови для подальшого вступу у виші на основі результатів олімпіад, пошук дійсно обдарованої молоді шляхом проведення справді цікавих заходів, ми і досі маємо ті ж самі тести НМТ, але у вигляді олімпіадних завдань. А участь в них більше нагадує примусовий обов’язок, ніж бажання з боку учнів.
Ініціативи щодо підтримки освіти на міжнародному рівні (підтримка від 35 країн і міжнародних організацій, ініціативи з ЄС) є важливими для інтеграції України в європейський освітній простір. Однак важливо розуміти також, як ці ініціативи будуть інтегровані в національні програми і як вони сприятимуть реальному покращенню якості освіти в Україні. Варто не просто копіювати європейські цінності, а розуміти, чи дійсно вони важливі для українського менталітету та реалій сьогодення.
Масова цифровізація та відкриття центрів цифрового навчання і досі залишається доступною лише для навчальних закладів, що розташовані у великих містах. Як правило, на практиці виходить так, що ці ресурси розподілені нерівномірно, а вчителі та учні не мають доступу до відповідного цифрового навчання і підтримки.
Окремо хочеться зупинитися на пункті “Підтримка осіб з особливими освітніми потребами”. Наші чиновники багато говорять про інклюзивність освітнього простору. Ініціативи, спрямовані на підтримку осіб з особливими освітніми потребами, є дійсно важливими. Але пройшло вже кілька років, а в цьому напрямку було лише залучення дітей з особливими потребами до звичайних класів, де, як правило, у більшості шкіл немає ні належних умов, ні фахівців, які б створили сприятливе середовище для навчання таких особливих діток. Як розповідають педагоги, їм доводиться самотужки адаптувати програми для дітей з особливими потребами, викраюючи годинки на уроці та відволікаючись від потреб решти учнів.
На обкладинці звіту МОН красується велика двійка — символ двох років роботи міністерства. Але для освітян і суспільства ця цифра має зовсім інше значення. Це не про роки, а про оцінку, яку можна було б поставити авторам цього документу за їхню “реформаторську” діяльність. Недолугі рішення, відірвані від реальності, ігнорування реальних викликів освітньої системи, вперте рівняння на красиві, але не завжди доречні європейські практики заслуговують саме “двійку”. Іронія в тому, що ті, хто цей звіт складав, мабуть, сприймають її як символ прогресу, а не тотального провалу. За два роки замість системних змін ми отримали стратегії, дорожні карти та купу презентацій про “великі досягнення”, які не відображають реальний стан речей. Вчителі й викладачі масово виїжджають за кордон або змінюють професію, школи залишаються без ресурсів, а університети змушені боротися за виживання. Але у звіті про це чомусь ані слова.
Тож ця двійка на обкладинці — це оцінка суспільства реформаторам, які не чують освітян і продовжують руйнувати систему під гаслом “покращення”. Чиновникам треба припинити звичку гратися зі звітами, наче це шкільні твори “Як я провів літо”. Освіта в Україні зараз потребує не декларацій, а конкретних дій: підвищення престижу професії педагога, оновлення програм відповідно до сучасних викликів, збільшення фінансування шкіл і вишів, створення мотиваційної системи для вчителів та студентів та багато інших заходів. Проте замість цього ми отримуємо стратегію про впровадження гендерної рівності.
Здається, у нас вирішили: якщо не можемо дати дітям знання, то хоча б забезпечимо рівні права на неуцтво. Бо навіщо взагалі витрачатися на підручники, лабораторії чи нормальні зарплати вчителям та вихователям, коли можна героїчно впроваджувати гендерну рівність у класах з вибитими вікнами? І якщо все йтиме так і далі, то дуже скоро українська освіта стане справжнім взірцем рівності — усі однаково бідні, однаково демотивовані й однаково безперспективні. І головне – буде рівність у відсутності якісних знань та перспектив.
