Після кожного обміну полоненими в новинних стрічках з’являються фотографії: чоловіки у військовій формі, в очах яких поєднується втома, сльози, обійми й зворушені слова. Їх зустрічають чиновники і рідні урочистостями та квітами. Однак те, що відбувається потім, за межами об’єктивів, — це вже інша, складна реальність. Ті, хто повертається з полону, потрапляють у стан переходу: між відновленням, соціальними контактами й пошуком способу повернути власну суб’єктність. Цей етап — не менш важкий, і саме він потребує делікатного, професійного супроводу.
Зараз з полону повертаються поранені й важкопоранені, а також українські військові віком до 25 років. Частина з них — з численними фізичними ушкодженнями, інша — з глибокими психологічними травмами. У ЗМІ ширяться фото й відео, які не залишають сумнівів: російська сторона системно застосовує катування, приниження, знущання. Світлини зі шрамами, понівеченими тілами, випаленими написами на шкірі, такими як «слава росії», — це не інциденти, а свідчення масового явища. І все це — реальність, з якою звільнені мають жити далі. І саме в цей момент надзвичайно важливо не допустити системної помилки: дати людині не лише свободу, а й правильний шлях повернення до себе. Про алгоритм дій після звільнення, складнощі першого контакту з родиною, ризики емоційної перенасиченості й важливість правильної фази реінтеграції розповіла військова психологиня ЗСУ Олена Сек.
Олена Сек зазначила, що після повернення з полону для українських військовослужбовців запускається чіткий алгоритм реінтеграційних заходів, який регламентований постановою Кабінету Міністрів №296 від 15 березня 2024 року. Цей алгоритм передбачає, що насамперед проводиться медичне обстеження й, у разі потреби, лікування. Зі звільненими з полону працюють психологи та психіатри, які надають індивідуальні консультації. Паралельно відновлюються документи.
Вона наголосила, що в той час, коли тривають реінтеграційні заходи, зі звільненими з полону також працюють фахівці з різних структур. Вони збирають інформацію про тих, хто досі перебуває в полоні, а також свідчення про злочини, вчинені проти українських громадян під час перебування в неволі. Це включає й свідчення про події, свідками яких були самі звільнені.
Сек вважає, що досвід України у цій сфері, є унікальним. У процесі роботи зі звільненими з полону фахівці розробляють алгоритми й протоколи, які відповідають українським реаліям. Фахівці з різних інституцій, зокрема з Міністерства оборони, МОЗ, Мінсоцу, вивчали увесь доступний досвід поводження зі звільненими з полону. Але цей досвід зазвичай стосується поодиноких випадків звільнення, а якщо мали місце масові звільнення, то вони обмежувались кількома десятками осіб. Досвіду роботи із сотнями чи тисячами звільнених немає. Подібна масовість спостерігалась лише під час Другої світової війни, але тоді ніхто не проводив ані обліку, ані реінтеграції. Зараз Україна отримує унікальний досвід, і саме під нього має створити власні протоколи та алгоритми поводження з особами, які пережили примусову ізоляцію.
Психолог наголосила, що процедура зустрічі зі звільненими з полону та поводження з ними також чітко прописана. Родина, звісно, хоче першою зустріти свого рідного, але з точки зору постізоляційного процесу це не є найкращим варіантом. По-перше, це величезне емоційне навантаження як для родини, так і для звільненого. Саме звільнення вже є потужним емоційним сплеском, а зустріч із родиною цей сплеск посилює. На тлі ейфорії виникають певні очікування, які можуть виявитися ілюзорними, а рівень емоцій часом настільки зашкалює, що це ускладнює процес постізоляційного відновлення. Вона зауважила, що, на жаль, були випадки, коли зустрічі, організовані без урахування цих факторів, дуже травмували обидві сторони.
По-друге, в полоні люди перебували в стані емоційного вакууму й повної інформаційної ізоляції. Коли ж на них зненацька обрушується великий обсяг інформації, це може завдати серйозної шкоди. Сек наголосила, що не варто навантажувати людину важкою, складною чи трагічною інформацією одразу після звільнення. Важливо допомогти людині відновитись і поступово повернути її до емоційно ресурсного стану.
Ще один ризик, про який говорить Сек, — це так званий «полон любові». Родина чекає, прагне якнайшвидше побачити людину. Але якщо звільнений повертається додому, ще не відновивши повністю свою суб’єктність і контроль над власним життям, є великий ризик, що повернути їх буде надзвичайно важко. Зазвичай родина огортає людину турботою і любов’ю, яка, на жаль, може стати токсичною. Це означає, що людину знову позбавляють права вибору. Тому, як наголошує Сек, краще, щоб відновлення суб’єктності відбувалося під контролем фахівців, у безпечному середовищі, що сприяє реінтеграції.
Сек також акцентує увагу на важливості харчових обмежень. У полоні люди часто перебували на голодному пайку, а харчування, якщо й було, то було незбалансоване. Різке харчове навантаження після звільнення може негативно вплинути на організм. Вона вважає правильним, щоб перший контакт з родиною був обмежений у часі — 2–3 хвилини через відео чи аудіозв’язок: побачили одне одного, обмінялися короткими словами — і далі кожен готується до повноцінної зустрічі. Цей період вона називає «карантином», і його тривалість — від тижня до двох. Це залежить від фізичного та психологічного стану звільненого. Повний реінтеграційний цикл триває 21 день, а за потреби — довше. За цей час і родина готується до зустрічі, і звільнений набирається сил, відновлюється, приводить себе до ладу й входить у нову фазу життя.
Стосовно попереднього обміну, під час якого Україна не формувала списків, а забирала тих, кого віддали, Сек зазначила, що не бере участі в процесі обміну. Водночас вона підтримує позицію фахівців, які займаються цим питанням: Україна має забирати всіх своїх громадян. Якщо людина дала згоду на повернення, це означає, що вона бачить своє майбутнє в Україні — навіть якщо йдеться про майбутнє, що передбачає кримінальну відповідальність за дії, вчинені під час перебування в полоні.
Сек наголошує, що українське кримінальне законодавство передбачає таку відповідальність. Якщо підозри будуть доведені, особа нестиме покарання. Вона знає, що такі випадки існують. Але для неї це свідчення того, що Україна ідентифікує своїх громадян, навіть якщо ті були колаборантами. Якщо людина дає згоду на повернення, значить, Україна має з нею працювати. Так, у таких випадках передбачаються зовсім інші процедури, але про них вона не має повноважень говорити.
Олена Сек вважає, що військовослужбовців потрібно готувати не до самого полону, а до його уникнення й до виживання в разі потрапляння в умови примусової ізоляції. Вона зазначає, що це специфічні стани, які потребують відповідної підготовки. В арміях країн НАТО існує спеціальний курс підготовки SERE (виживання, уникнення, опір і втеча). Це комплексний курс, який включає набір знань про те, як уникнути полону, як вижити в умовах ізоляції, як чинити опір у разі психологічного чи фізичного тиску, як здійснити втечу. Психолог пояснює, що зараз цей курс розширено, і він також охоплює етапи очікування обміну та поведінку під час штурму.
Вона підкреслює, що за досвідом країн-членів НАТО така підготовка стосується лише окремих категорій військовослужбовців, зокрема Військово-повітряних сил або Сил спеціального призначення. Водночас український досвід продемонстрував, що такі знання потрібні абсолютно всім військовим. Тому в загальновійськовій базовій підготовці зараз передбачено пункт, який включає теоретичні знання про етапи ізоляції й полону. Це дає можливість зняти певні ілюзії й допомогти ухвалювати раціональні рішення в умовах стресу, мінімізуючи емоційну складову.
Вона звертає увагу на те, що в росіян також існує підготовка на цю тему, але вона носить інший характер — традиційне налаштування ще з часів Другої світової війни полягає в тому, що краще застрелитися, ніж потрапити в полон. Сек зазначає, що на відео видно, як російські солдати, не витримавши складних обставин, вирішують позбавити себе життя. Це їхній вибір, і якщо вони вважають це за доцільне — хай так і роблять. Водночас вона переконана: людське життя — безцінне, й Україна повинна дати своїм людям ті знання, які дозволять їм мінімізувати ризики полону, а в разі ізоляції — зробити все, щоб вижити, максимально зберегти своє фізичне й психічне здоров’я, гідність, повернутися додому, жити далі й розбудовувати країну.
Сек вважає, що до такої ймовірності потрібно також готувати родини військовослужбовців. Полон є професійним ризиком кожного, хто служить у Збройних силах. І заплющувати очі на це, робити вигляд, що такого не може статися, — неправильно й нераціонально. Коли працюєш з військовими, завжди просиш їх обговорити з рідними три обов’язкові сценарії — загибель, поранення та зникнення зі зв’язку з можливим перебуванням у полоні. Ці теми мають бути проговорені, раціоналізовані, аби мінімізувати ризики.
Особливої уваги, на думку Сек, потребує варіант зникнення зі зв’язку з імовірністю полону. Родина має бути обізнаною, що таке може трапитись, але це не кінець. Це має бути для родини робота з ресурсом, з підтримкою, аби чекати, тримати контакт навіть на відстані. Вона згадує реальні випадки, коли дружини полонених інтуїтивно здійснювали дії, які були глибоко пов’язані з мріями їхніх чоловіків: називали дітей іменами, про які ті мріяли в полоні, виконували якісь побажання, яких навіть не чули, але відчували. Це, за її словами, свідчить про те, що між рідними існує спільне поле, яке відчувається як сила й підтримка. Саме на це треба спиратись.
Психолог з жалем зазначає, що дуже часто родини зниклих безвісти або полонених стають об’єктами тиску, шантажу, маніпуляцій з боку шахраїв і ворожих фахівців з інформаційно-психологічних операцій. Родини нерідко ведуться на такі маніпуляції, витрачають значні кошти, психологічний і особистий ресурс. Вона констатує, що є випадки, коли рідні виконують завдання розвідки, і свідомо чи несвідомо стають агентами ворога.
Під час підготовки військовослужбовців, як наголошує Сек, надаються конкретніші поради. Але для широкої аудиторії вона радить: має бути чітко проговорений алгоритм — що робити родині, як не стати жертвою шахрайства, як залишатись у спільному полі, бути опорою, не потрапляючи в пастку ворога.
Сек підкреслює, що очікування, коли вже підтверджено, що людина перебуває в полоні, — це надзвичайно важкий період. Полон, за її словами, не дорівнює смерті, але й не гарантує життя. Водночас повної інформації немає, і родина почувається абсолютно безпорадною. Вона наводить зі свого досвіду близько 40 випадків, коли з полону поверталися ті, хто мали статус зниклих безвісти. Крім того, вона працювала з тими, хто повернувся, маючи статус загиблих. Такі випадки для родини дуже важливо вміти зберігати баланс: з одного боку — вірити, мати ресурс, аби підтримувати, чекати на людину; з іншого — не виключати найтрагічнішого фіналу. Це складний психологічний стан, тому надзвичайно важливо, щоб родина в цей момент мала підтримку: близьких, друзів, колег.
Олена Сек з повагою висловилася про роботу Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими, який організував групи підтримки для родин зниклих безвісти та полонених. Вона також схвально оцінює роботу проєкту «Вільний степ», який об’єднав громадські організації, що надають психологічну підтримку таким родинам. Це потужна робота самих родичів, які об’єднуються навколо підрозділів, підтримують одне одного, діляться досвідом, знаннями, навичками — й це надзвичайно важливо.
Коментуючи публічні заяви Редіса, Станіслава Асєєва та інших, які висловили обурення з приводу того, що під час попереднього обміну не були звільнені ані азовці, ані цивільні, які перебувають у полоні вже 8–10 років, Олена Сек зазначає, що такі висловлювання є емоційними. Це як людина, яка має досвід роботи з медіа й володіє певною компетенцією у сфері інформаційно-психологічних операцій (ІПСО). Саме організація таких обмінів часто стає приводом для маніпуляцій і психологічних впливів, спрямованих на розкол українського суспільства або на маргіналізацію певних спільнот, на налаштування одних груп проти інших. Бо, як каже Сек, своя біда завжди «бідіша».
Вона ставить риторичне питання: наскільки кожна людина готова до того, щоби заради звільнення однієї особи — іншій стало ще болючіше або гірше? Це надзвичайно важке питання, і саме на ньому грає противник, грає досить успішно, якщо такі заяви з’являються в публічному просторі. Психолог зазначає, що не має компетенції коментувати ефективність чи успішність механізмів переговорного процесу, але вона чітко усвідомлює, наскільки чутливими є теми, пов’язані з поверненням полонених і роботою з ними. У цих питаннях потрібно бути дуже обережними, зокрема, й у судженнях стосовно тих, хто повернувся. Саме в цій площині Україна демонструє справжню демократичність і повагу до своїх громадян: ми забираємо всіх, а вже на місці розбиратимемось — хто поводився гідно, а хто — ні. Сек нагадує, що в армії навіть є медаль «За гідність у полоні». Це означає, що існують певні критерії, але кожен випадок має розглядатися індивідуально, із проведенням глибокої роботи щодо збору й аналізу свідчень.
Вона повідомила, що наразі розпочався черговий етап обіцяних противником звільнень, і висловила надію, що він пройде успішно. Водночас українська сторона бачить, як росіяни постійно вдаються до маніпуляцій. Наприклад, вони роблять заяви, що привезли тіла, але їх ніхто не зустрів. Це цинічна, але типова тактика. Так само росіяни часто чинять і з полоненими: обіцяють, що відбудеться обмін, вивозять у невідомому напрямку, тримають там довго, а потім кажуть: «Бачиш, за тобою ніхто не приїхав. Ти нікому не потрібен». За словами Сек, це дуже потужна травма для людини, емоційне провалювання в глибоку яму і дуже сильна маніпуляція. Дуже багато людей у майбутньому матимуть досвід війни, перебування в окупації, ізоляції, полоні. В полон потрапляють не лише військовослужбовці. Це й цивільні, які під час навали опинилися в окупації, наприклад у Чернігівській чи Херсонській області, й були забрані в так звані «підвали» під час зачисток. Тобто, велика кількість людей матиме досвід перебування в умовах примусової ізоляції — з різним ступенем інтенсивності.
Психолог зазначила, що є випадки, коли люди, переживши полон, усвідомивши свій досвід, змогли інтегрувати його у власне життя. Зокрема, професор Донецького університету Ігор Козловський, який, на жаль, вже помер. Його концепція «боржника любові» має глибокий людиноцентричний сенс. Також вона згадала багатьох бійців Сил оборони України, які після повернення з полону продовжують службу й стали взірцями військової честі, гідності, завзяття. Екзистенційний досвід завжди дає дуже сильний поштовх до пошуку сенсу життя, до пошуку сенсу подій, які сталися. Це ті запитання, які допомагають людині вибудувати або переглянути систему власних моральних і духовних цінностей. Вони є болем, стражданнями, але водночас й підтвердженням сили духу.
