Довгоочікувана реформа армії, яку Міноборони презентувала як омріяний прорив в обороноздатності війська, миттєво перетворилася на холодний душ для тих, хто тримає фронт. Поки посадовці звітують про успішні кроки вперед, військові, народні депутати та профільні експерти бачать в цих нововведеннях звичайний популізм і спробу зекономити на тих, хто тримає фронт. Нова система фактично розділила армію, створивши купу бюрократичних пасток, через які реальний бойовий досвід і щоденний ризик знецінюються на користь кабінетних розрахунків. В державі запропонували реформу в найкритичніший час, але її помилки вже б’ють по мотивації наших захисників, які щодня ризикують життям заради її виживання.
Економіка передової: скільки коштує бойовий ризик за новими правилами
Командування Десантно-штурмових військ Збройних Сил України спільно з Міністерством оборони розгорнуло масштабну реформу військової служби, що базується на експериментальному проєкті терміном дії до червня 2028 року відповідно до урядової постанови № 768 від 12 червня. Замість застарілих підходів до комплектування міністерство запроваджує ринкову та прагматичну модель взаємодії між державою та бійцем.
Фундаментом цієї трансформації став безпрецедентний для української армії принцип прямої пропорційності, де фінансова винагорода та тривалість гарантованого відпочинку чітко залежать від рівня щоденного бойового ризику та специфіки обов’язків на передовій. При цьому головними векторами змін визначено впровадження гнучких контрактів з фіксованими часовими рамками, суттєву інтенсифікацію грошових виплат, автоматизацію кадрових переміщень, а також відкриття легального цифрового коридору для комбатантів, які раніше самовільно залишили свої підрозділи.
На думку посадовців, цільова філософія нових контрактних умов покликана розв’язати хронічну проблему невизначеності, надаючи захисникам юридично закріплені часові межі перебування в строю з наступним гарантованим правом на звільнення від мобілізації. Ключовий акцент оборонне відомство робить на зміцненні першої лінії оборони, через що максимальні фінансові преференції тепер спрямовані на посилення саме піхотних та штурмових підрозділів. Для детального ознайомлення з оновленими алгоритмами взаємодії вже створено спеціалізовану вебплатформу, де потенційні кандидати та чинні військові можуть прорахувати індивідуальні параметри служби.
Специфіка піхотно-штурмового контракту орієнтована на виконання найбільш небезпечних завдань безпосередньо на лінії зіткнення, охоплюючи посади лінійних піхотинців, бійців штурмових груп, бойових медиків, навідників важкого озброєння та екіпажів механізованої техніки. Часові параметри за цим напрямом диференціюються залежно від попереднього досвіду кандидата. Цивільні громадяни укладають угоду на 14 місяців, для діючих оборонців цей термін обмежено 10 місяцями, а ветерани, які звільнилися під час дії особливого періоду, мають можливість підписати контракт на строк від 6 місяців. Фінансова модель тут є найбільш агресивною: середня щомісячна зарплата піхотинця зафіксована на рівні 300 000 гривень, тоді як гранична межа може досягати 460 000 гривень.
Структура грошового забезпечення у піхоті базується на фіксованій ставці у 20 000 гривень, до якої додаються динамічні щоденні премії за прогресивною шкалою «10/20/40». Кожна доба утримання позицій на рівні взводного опорного пункту оцінюється в 10 000 гривень. Проведення активних ударно-пошукових операцій, що включають ліквідацію диверсійних груп, ведення розвідки чи евакуаційні заходи, збільшує добову виплату до 20 000 гривень. Безпосередня участь у штурмових діях із вогневим просуванням уперед гарантує бійцю 40 000 гривень за один день.
Важливим елементом справедливості є те, що аналогічні добові бонуси нараховуються всім військовим на першій лінії, незалежно від наявності підписаного контракту, а об’єктивність фіксації часу й локацій перебування бійців забезпечується технологічною системою верифікації mission control. Навіть під час планового виходу в тилову зону, перебування у відпустці чи службовому відрядженні піхотинець отримує доплату в розмірі 10 000 гривень до базової ставки, що акумулює мінімум 30 000 гривень щомісяця.
Технологічний сектор Сил оборони, представлений операторами безпілотних авіаційних комплексів, фахівцями наземних роботизованих платформ, експертами з радіоелектронної боротьби та артилерійськими розрахунками, переводиться на рейки бойового контракту терміном на 24 місяці. Фінансова градація тут чітко прив’язана до територіального віддалення від лінії вогню, варіюючись від 30 000 до 120 000 гривень на місяць. Нараховується базова ставка у 20 000 гривень, яка доповнюється фіксованими щомісячними бонусами: 30 000 гривень передбачено для органів управління та логістичного забезпечення, 50 000 гривень виплачують за роботу на захищених командних пунктах, а 100 000 гривень отримують безпосередні учасники бойових дій. Якщо фахівець перебуває на ротації чи лікуванні, його мінімальний дохід становить 30 000 гривень за рахунок тилової надбавки, а в разі залучення до завдань безпосередньо «на нулі» розрахунок його премій автоматично переходить на загальний штурмовий принцип «10/20/40».
Забезпечення життєдіяльності війська поза межами району ведення активних бойових дій регламентується базовим контрактом, який також підписується на 2 роки із гарантованим щомісячним порогом у 30 000 гривень. Схема виплат аналогічна — тилова служба приносить 20 000 базового забезпечення плюс 10 000 гривень стабілізаційної доплати. Утім, специфіка оборонної логістики передбачає, що у випадку залучення штабних працівників чи спеціалістів пунктів управління до виконання оперативних завдань або виїздів на передову, їхнє забезпечення масштабується до 120 000 гривень на місяць, а дні на першій лінії оплачуються за стандартною шкалою бойових штурмових надбавок.
Водночас держава впроваджує систему точкових стимулів та одноразових виплат для всього особового складу за новими контрактами. Взяття в полон живої сили противника оцінюється у 100 000 гривень за кожну особу, а ліквідація ворога у стрілецькому чи ближньому вогневому контакті приносить бійцю 15 000 гривень. Громадяни, які вперше зв’язують себе контрактними зобов’язаннями, отримують одноразову стартову допомогу в межах від 27 000 до 33 000 гривень залежно від наданого військового звання, а також щорічну субсидію на оздоровлення обсягом від 20 000 гривень. Окреме застереження стосується випускників вищих військових навчальних закладів, адже, якщо молодий офіцер ще не відпрацював первинний обов’язковий термін після випуску, нова угода з ним укладається щонайменше на залишок цього невідбутого часу.
Ультиматум замість ротацій: як цифровізація армії зіткнулася із системною несправедливістю
Запроваджена Міністерством оборони реформа, попри окремі точкові кроки назустріч військовим, оголила глибоку кризову лінію між очікуваннями фронту та баченням тилового командування. Позитивним відгалуженням на цьому тлі виглядають трансформації в управлінських процесах, які нагадують проникнення гнучких ринкових інструментів у традиційно консервативне армійське середовище. Спрощення процедури переведення військових один раз на рік у межах корпусу без погодження з безпосереднім командиром створює здорове конкурентне поле між підрозділами. Це дозволить наочно побачити реальну якість командування: з яких бригад люди масово йдуть через внутрішній клімат чи неефективне управління, а куди, навпаки, прагнуть перевестися.
Так само в плюс працює і спрощення схеми повернення бійців, які вчинили самовільне залишення частини (СЗЧ). Шляхом усунення бюрократичних батальйонів резерву, розширення переліку чинних бригад для оформлення та переведення всього процесу в цифровий онлайн-формат з’явився реальний шанс без зайвої крові повернути до лав ЗСУ значну кількість мотивованих, але свого часу зламаних системою людей. Залишається лише спостерігати, чи зможуть ці прогресивні цифрові інструменти компенсувати загальний системний перекіс реформи, яка так і не дала суспільству головного — прозорих, рівних для всіх та справедливих правил.
Цілком очевидно, що ті, хто вже п’ятий рік чи від самого початку повномасштабного вторгнення тримає на собі найважчий оборонний вал, справедливіше за всіх претендують на чіткі, мінімальні терміни ротацій і найвище грошове забезпечення, проте реальність нових контрактів виявилася значно прозаїчнішою. Спроба стабілізувати кадровий склад армії призвела до серйозного концептуального перекосу, де найбільший виграш отримали нещодавно мобілізовані або новоспечені контрактники. Раніше вони заходили у невизначеність «до оголошення демобілізації» або підписували трирічні зобов’язання без жодних гарантій відпочинку, а тепер отримали змогу зафіксувати дворічний термін служби, що дає їм бодай якесь прогнозоване майбутнє.
Натомість для ветеранів першої хвилі та бійців, які уклали строкові контракти ще до 2022 року й опинилися у пастці автоматичного подовження служби, ця реформа виглядає відвертим знеціненням їхнього надважкого досвіду. Добровольців, які врятували країну у найкритичніший момент, фактично прирівняли до новобранців, змушуючи обирати між двома роками нового контракту або безстроковим перебуванням в окопах до абстрактної загальної демобілізації, про яку в документах немає жодного згадування. Такий ультимативний підхід сприймається на передовій як примус без вибору, що перетворює виснажену еліту на безправну та демотивовану силу, чий кількарічний бойовий шлях просто проігнорували при підрахунках. Ситуація загрожує перерости у тотальну профанацію самої ідеї справедливого перерозподілу навантаження, адже замість наближення довгоочікуваного звільнення ветерани отримують перспективу сумарно відслужити 6 років, де кожен день є ризиком для життя чи здоров’я.
Глибоке невдоволення підживлюється ще й штучною нерівністю у фінансовому забезпеченні та заплутаною формулою розрахунку відстрочок. Поки штурмові підрозділи та піхота мають змогу отримувати від 120 до 460 тисяч гривень, базові бойові та тилові посади оцінюються значно нижче, стартуючи від 30 тисяч, що руйнує внутрішню єдність армійського організму, де успіх операції залежить від кожного гвинтика — від водія забезпечення до зв’язківця.
Водночас базова шестимісячна відстрочка після завершення контракту є занадто короткою, аби ветеран міг повноцінно повернутися до цивільного життя чи знайти роботу, оскільки жоден роботодавець не зацікавлений у працівникові з такою хиткою гарантією. До того ж тривалі періоди лікування та реабілітації після важких поранень ризикують просто випасти з підрахунку «бойових днів», необхідних для отримання цього відпочинку, що є вершиною несправедливості на тлі того, як свіжий новобранець після двох років служби спокійно отримає ті самі пів року спокою.
Замість очікуваного впровадження чіткого, прозорого механізму автоматичної демобілізації після визначеного терміну служби, військовослужбовцям пропонують специфічну альтернативу у вигляді експериментальних контрактів терміном ще на двадцять чотири місяці. Така відомча позиція, яка фактично ставить ультиматум — або підписання нової дворічної угоди, або служба без жодних часових меж до завершення воєнного стану — сприймається у підрозділах як відвертий тиск та завуальований шантаж з боку держави.
Цей організаційний підхід породжує глибинну несправедливість, нівелюючи роки жертовної боротьби та підірване в окопах здоров’я. Профільна реформа фактично зрівняла у правах ветерана з багаторічним бойовим стажем та новобранця, який щойно завершив базову підготовку в навчальному центрі. У разі підписання нового контракту їхні попередні заслуги обнуляються, через що досвідчений воїн, який пройшов найгарячіші точки цієї війни, отримає право на звільнення в один день із людиною, яка не має і сотої частки його бойового шляху.
Крім того, реформатори свідомо уникають підвищення базових окладів військовослужбовців, замінюючи його різноманітними доплатами. Такий підхід дозволяє бюджету суттєво заощадити в довгостроковій перспективі, оскільки додаткові нарахування не беруться до уваги під час формування майбутніх пенсійних виплат для ветеранів.
Запропоновані зміни в системі фінансування не враховують реальних запитів армії. У той час як фронтові частини насамперед потребували чітких термінів служби, відпочинку та регулярних ротацій, керівництво вирішило збільшити їм грошові виплати. Натомість представники тилових і небойових структур, які найбільше потерпали від низьких доходів, отримали мінімальне підвищення у розмірі приблизно 10 тисяч гривень, що абсолютно не вирішує проблему матеріального забезпечення їхніх сімей.
Ця диспропорція створює серйозні ризики, бо в разі поранення та подальшого переведення в тилову частину боєць миттєво втрачає всі фронтові бонуси, опиняючись на межі виживання. Подібні умови демотивують потенційних добровольців і знецінюють ефективність рекрутингових кампаній. При цьому найбільш вразливою категорією в нинішній структурі Збройних сил стають штабні та тилові офіцери, адже для сержантського складу принаймні діють спрощені механізми переведення в межах корпусів.
Окремим критичним вузлом реформи стала повна невизначеність щодо офіцерського корпусу та жінок-військовослужбовців. Для випускників військових вишів діють п’ятирічні контракти, для льотного складу авіації — десятирічні, а умови для офіцерів запасу взагалі оминули увагою, залишивши відкритим питання, чи відпустять їх після завершення чинних зобов’язань. Така безперспективність та відсутність додаткових стимулів створює кадровий голод і демотивує досвідчених сержантів погоджуватися на офіцерські звання.
Разом з цим законодавчий глухий кут руйнує долі жінок у формі. Якщо механізм звільнення подружжя, де служать обоє батьків спільної дитини, ще якось працює, то у випадку повторного шлюбу жінки або коли батько дитини перебуває за кордоном, сплачує аліменти й формально не може бути позбавлений прав, матір відправляють у зону бойових дій, залишаючи дитину напризволяще.
Спроба перевести комплексну модернізацію Сил оборони виключно в площину матеріальних стимулів викликала закономірний скепсис як серед бойових командирів, так і в профільному комітеті парламенту. Намагання розв’язати глибокі організаційні та ментальні проблеми армійського організму за допомогою додаткових фінансових вливань дедалі частіше характеризують як створення «грошової завіси», яка штучно маскує реальну кризу управління.
Очільниця медичної служби батальйону «Вовки Да Вінчі» Аліна Михайлова разом з низкою інших авторитетних фронтових офіцерів прямо вказують на те, що запропонований формат реформи звужує поняття мотивації до суто комерційних показників. Запровадження точкових виплат за взяття в полон ворога чи премій за відеопідтвердження ліквідованої техніки ворога не здатне підмінити собою вирішення фундаментальних інституційних викликів. Грошові бонуси не в змозі компенсувати хронічно низький авторитет служби, управлінські прорахунки та дефіцит компетентності окремих ланок командного складу. Що важливіше — жодні фінансові надбавки не замінять виснаженим людям прозорої, прогнозованої системи ротацій. Коли людина роками не бачить базового відпочинку, гроші перестають бути дієвим стимулом.
Окремим чинником внутрішньої деморалізації є пастка так званих «нестабільних премій». Презентовані суспільству та новобранцям суми у 300 000–460 000 гривень утворюють небезпечну ілюзію високого гарантованого доходу. На практиці ці цифри не є базовим окладом військовослужбовця — це динамічний набір надбавок, який нараховується виключно за дні безпосередньої участі у бойових діях на першій лінії фронту («на нулі»).
Щойно підрозділ виходить на ротацію, відправляється на полігони для бойового злагодження чи переводиться в тил, ці виплати автоматично знімаються. Ще гостріше ця несправедливість б’є по поранених: під час тривалого лікування та реабілітації у шпиталях захисник знову залишається з базовими 20 тисячами гривень, опиняючись на межі виживання саме тоді, коли найбільше потребує підтримки.
Цей концептуальний розрив між медійною картинкою та суворою реальністю підтверджують і в комітеті Верховної Ради. Народні депутати, зокрема Роман Костенко та Ірина Фріз, наголошують, що гучно анонсована концепція Федорова наразі залишається на рівні ефектних публічних заяв та презентацій, які не підкріплені системно ухваленими законами. Парламентарі відверто зазначають, що під красиві гасла «підкладають велику свиню», оскільки у держави досі немає чітких, верифікованих розрахунків. В умовах глибокого дефіциту державного бюджету, коли фінансування армії залежить від кожної критичної гривні, питання, звідки брати сотні мільярдів на забезпечення нових контрактних виплат у довгостроковій перспективі, залишається повністю відкритим.
Отже, спроба модернізувати Сили оборони за лекалами корпоративного менеджменту, де ключовими інструментами виступають красиві медійні презентації, цифровізація та суто комерційна мотивація, зайшла у глибокий системний тупик. Намагання побудувати «грошову завісу» навколо хронічних хвороб армії не здатне приховати головного — відсутності справедливості. Жодні точкові премії за ліквідовану техніку чи взяття в полон не замінять бійцям чітких, юридично закріплених термінів служби, прозорого механізму ротацій та компетентного командування на місцях. Політика «експериментальних контрактів», яка де-факто обнуляє багаторічний бойовий досвід ветеранів та зрівнює їх із новобранцями, лише поглиблює кризу довіри між правовим інститутом держави та її захисниками.
Для того щоб реформа Сил оборони стала реальною, а не фасадною, вектор змін необхідно негайно повернути від комерціалізації військової служби до відновлення поваги до людського ресурсу. Держава має усвідомити, що армія тримається не на слайдах презентацій, а на людях в окопах. І якщо фундаментальні проблеми — від компетентності командирів до чесної оцінки внеску кожного ветерана — не будуть вирішені на законодавчому рівні, будь-які спроби косметичного ремонту армійського організму приречені на поразку, ціну якої країна платить щодня.
