Рекордний рік за кількістю війн: чому глобальна політично-економічна система зацікавлена у збереженні воєнної нестабільності
У 2024 році світ досяг нової позначки конфліктної напруженості, яку ще кілька десятиліть тому вважали малоймовірною. 61 державний конфлікт, з яких одинадцять переросли у масштабні війни, стали частиною загальної структури міжнародних відносин. При цьому ринок озброєнь стабільно зростає, забезпечуючи попит не лише для держав, а й для різних форм неконтрольованих приватних воєнізованих утворень. Водночас збільшується кількість політичних акторів, зацікавлених у війнах, розмитість відповідальності, комерціалізація збройних ринків, а також змінюється характер війн. Все це формує умови, в яких війни можуть стати не тимчасовим явищем, а перманентним режимом існування міжнародної системи. Саме тому постають питання: наскільки довго така світова модель може залишатися керованою? Чи здатне людство утримати залишки балансу, коли світовий порядок дедалі більше функціонує як полігон?
Як 2024 рік перетворив війну на стабільний фактор світової системи, який продовжується зараз
2024 рік увійшов в історію як найконфліктніший період з часів Другої світової війни. Дані The Times демонструють масштаби зрушень: у світі було зафіксовано 61 державний конфлікт, з яких 11 переросли у масштабні війни з сотнями тисяч загиблих у боях. Це не випадкове перевищення історичних показників, а структурна зміна, в якій війна поступово втрачає статус крайньої політичної міри та перетворюється на стабільний елемент міжнародної реальності.
Слід зазначити, що зростання кількості озброєних конфліктів є лише одним із факторів. Змінилася і сама природа ведення війни – цивільні дедалі частіше стають не випадковими жертвами, а цілеспрямованими мішенями під час атак. Зростання загибелі серед мирного населення на 31% за рік, до 13 900 осіб, підтверджує цю тенденцію. Найбільше смертей у 2024 році спричинила діяльність «Ісламської держави» у Демократичній Республіці Конго, що демонструє ще одну характерну рису сучасних конфліктів — активне зростання ролі недержавних воєнізованих утворень.
Крім цього, загальний рівень організованого насильства у світі став четвертим за масштабами з 1994 року — часу геноциду в Руанді. За рік організоване насильство забрало життя майже 160 тисяч людей. Однак найбільше жертв принесла війна в Україні — за підрахунками ООН, станом на травень 2025 року в Україні загинуло щонайменше 12 910 цивільних осіб, з них 682 дитини, а загальна кількість загиблих військових української сторони оцінюється в 45 100 осіб. І це лише приблизні підрахунки, бо підрахувати точну кількість проблематично на окупованих територіях та в Курській області. Війна в Україні за масштабом втрат і рівнем застосування технічних засобів вже розглядається як наймасштабніша війна в Європі з 1945 року і одна з найінтенсивніших після Корейської війни.
Водночас з масштабними міждержавними війнами зростає кількість конфліктів іншого типу, коли країни підтримують збройні угруповання за межами своєї території, розширюючи простір непрямих зіткнень. Аналітики UCDP попереджають про зростання кількості саме таких міждержавних конфліктів, у яких країни уникають прямої участі, але активно керують ходом бойових дій через посередників. Це створює небезпечну тенденцію, коли зниження політичної відповідальності поєднується з високою інтенсивністю бойових дій.
Варто зазначити, що у 2023 році в світі відбулося 183 регіональні та локальні конфлікти — це найвищий показник за останні тридцять років. Саме ця багатошаровість сучасних війн призводить до того, що конфлікти дедалі частіше не мають чітких розв’язок. Це стало визначальною рисою сучасного ландшафту глобальних конфліктів. Багато війн не закінчуються, а переходять у затяжну, хронічну фазу, формуючи стійкий режим нестабільності.
Особливо велику роль у сучасній дестабілізації відіграють недержавні збройні угруповання. ХАМАС у Секторі Газа — лише один з яскравих прикладів. Його діяльність у 2024 році спричинила не лише загострення палестино-ізраїльського конфлікту, але й значно розширила коло учасників протистояння. Після терористичної атаки ХАМАС на Ізраїль конфлікт швидко переріс у масштабну воєнну операцію Ізраїля в Секторі Гази, далі перекинувся на Ліван, викликав обмін повітряними ударами між Іраном та Ізраїлем. Отже, локальне протистояння перетворилось на широкомасштабну регіональну кризу, що фактично зруйнувала всі залишки стабільності на Близькому Сході.
Паралельно з цим у Сирії відбулося ще одне переломне зрушення. Наприкінці року швидке падіння режиму Башара Асада призвело до кардинальної перебудови балансу сил у регіоні та падіння впливу Росії. Фактично, сирійський фронт демонструє ще один приклад того, як внутрішні кризи легко перетворюються на елементи ширших геополітичних ігор із залученням зовнішніх акторів. На території менш розвинутих держав тривають багаторічні конфлікти. Частина з них демонструє певну деескалацію, наприклад, в Ефіопії спостерігається поступове зниження інтенсивності бойових дій у межах переговорного процесу. Однак водночас набирає обертів потенційно масштабний конфлікт між ДР Конго та Руандою — ще одна ілюстрація, як локальні суперечності легко перетворюються на багаторівневі регіональні загрози.
Атаки єменських хуситів на цивільні судна в Червоному морі стали серйозною загрозою для глобальних ланцюгів постачання. Фактично це вже не просто військові операції, а спроби недержавних угруповань безпосередньо впливати на глобальну економіку, створюючи новий тип економічного тиску через воєнні методи. При цьому західна Африка демонструє ще одну небезпечну тенденцію — посилення нестабільності під впливом Росії, яка підтримує військові перевороти і сприяє формуванню військових режимів. Таким чином, російська політика експорту нестабільності в Африці стає окремим каналом поширення збройної напруги, де приватні військові компанії переплітаються з політичними проєктами.
Паралельно зростає роль регіональних лідерів у силовій конкуренції, яка доповнює традиційне проксі-протистояння США та Китаю. Активність Ірану та Туреччини демонструє, як нові центри сили розширюють свої можливості через гнучке використання як дипломатичних, так і воєнних інструментів. Така багатополярність створює додатковий шар нестабільності, оскільки кожен із регіональних гравців діє за власною логікою, що ускладнює досягнення будь-якого глобального балансу.
Також посилюється явище, яке ще десять років тому мало периферійний характер — формування мережевих воєнізованих структур та квазідержав. Ці суб’єкти заповнюють лакуни «мертвих зон», які утворюються внаслідок ослаблення влади національних держав або стратегічної боротьби великих держав. Приватні армії стали повноцінним гравцем на політичній мапі збройних конфліктів, фактично діючи як автономні інструменти впливу.
На фоні цього зсуву конфліктної динаміки виникає ще один вимір — інформаційний. Незважаючи на те, що війна в Україні за масштабом втрат і рівнем застосування технічних засобів розглядається як наймасштабніша війна в Європі, 2024 рік зафіксував помітне зниження міжнародної уваги до неї. За даними Глобального індексу м’якої сили (Global Soft Power Index 2025), Україна в цьому році втратила дві позиції, опинившись на 46 місці. Однією з причин вважається втрата емоційного ореолу, який супроводжував Україну в перші роки війни. Крім того, зниження на 19 позицій у категорії «Репутація» до 95 місця демонструє втомленість світової аудиторії від тривалого конфлікту. Україна також втратила позиції у категорії «Врядування» (77 місце) та у сфері «Впізнаваність» (20 місце). Водночас вартість бренду України зафіксувала зростання на 2,4% ($101,459 млн), а показники у сфері сталого розвитку залишаються однією з небагатьох зон, де український результат стабільно зростає. Разом з Україною позитивну динаміку за показниками сталого розвитку демонструють Фінляндія, Куба, Хорватія, Латвія, Словенія та Ямайка.
Проте падіння репутаційних показників сигналізує про стратегічну проблему — дефіцит глибокого розуміння проблем України у світі. Емоційна підтримка більше не є достатньою. Ключовим завданням є переорієнтація комунікацій з короткострокових емоційних реакцій на демонстрацію системного потенціалу країни в оборонних технологіях, освіті, культурі, науці, спорті, економічній трансформації та сталому розвитку.
Як світовий ринок озброєнь інтегрував насильство у глобальну систему
Світова статистика насильства давно перестала бути суто гуманітарним питанням. За даними Всесвітньої організації охорони здоров’я, кожного року понад 1,6 мільйона людей у всьому світі гинуть у результаті насильства. Але за кожною смертю стоїть ще більша кількість тих, хто отримує фізичні, сексуальні, репродуктивні й психічні ушкодження. При цьому до масштабів проблеми виходять в першу чергу входять бойові дії, і це лягає важким тягарем на економіку, впливаючи на світові системи охорони здоров’я, правопорядку та продуктивність праці.
Класичне розділення насильства на пряму фізичну агресію та непрямі форми — структурну й культурну — більше не є лише академічною класифікацією. Структурні та культурні форми насильства поступово вбудовуються в суспільні механізми. Коли вони успадковуються поколіннями, суспільства починають сприймати їх як звичну частину реальності. Недостатній доступ до освіти в депресивних районах, важкі умови праці, обмежені можливості для соціальної мобільності — усе це створює довготривалі ефекти, які нерідко стають каталізаторами прямого насильства. При цьому багато таких проявів практично не визнаються порушеннями прав людини, що лише закріплює їхню легалізовану присутність у соціальних системах.
Окремий вимір у цій системі займає озброєння. Світовий ринок зброї став не лише фактором воєнної політики, а й самостійною економічною галуззю, яка продукує колосальні фінансові потоки, впливаючи на політичні рішення, бюджети й міжнародні стосунки. Виробництво і торгівля зброєю є однією з ключових глобальних індустрій, яка напряму пов’язана з конфліктогенними процесами у світі. Економічні вигоди від цього сектору давно перевищили межу суто військової необхідності. Рішення про стимулювання виробництва озброєнь приймаються не лише з мотивів безпеки, а часто й для підтримки промисловості, зайнятості, технологічного розвитку й навіть внутрішньої політичної легітимації урядів.
Стокгольмський міжнародний інститут дослідження проблем миру (SIPRI) зафіксував черговий рекорд у цій динаміці. Світові військові витрати у 2024 році сягнули 2,72 трильйона доларів США. Це на 9,4% більше, ніж у 2023 році, і є найшвидшим річним зростанням з часів закінчення Холодної війни. У цьому зростанні беруть участь всі ключові гравці глобальної системи. При цьому США залишаються лідером з військовим бюджетом у 997 мільярдів доларів, за ними йде Китай, який за офіційним курсом витратив 314 мільярдів доларів, але з урахуванням паритету військової купівельної спроможності — 544 мільярди. Третє місце займає Росія — її прямі витрати становили 149 мільярдів доларів, а з урахуванням паритету купівельної спроможності — 430 мільярдів. Російські витрати складають 7,05% її ВВП, що у рази перевищує стандартні зобов’язання НАТО, де країни орієнтуються на 2% ВВП на оборону, і значно перевищує навіть ті 5%, про які ведуться дискусії всередині альянсу як про нову норму.
Особливу позицію в цій структурі займає Україна. Видатки державного бюджету на безпеку стабільно зростали з 323 мільярдів гривень у 2022 році до 1,692 трильйона гривень у 2024-му, що є найбільшим показником у світі за цим критерієм. Україна також нарощує власне виробництво озброєнь, виготовляючи щорічно зброї на 10,2 мільярда доларів. Крім того, видатки на національну безпеку і оборону в 2025 році складуть 2,23 трильйона гривень, або 26,3% прогнозного ВВП. Це майже в сім разів більше, ніж у 2022 році. Лише на виробництво та закупівлю зброї планується спрямувати 739 мільярдів гривень — рекордну суму для внутрішнього ВПК. Паралельно зростав і бюджетний дефіцит: з 614,5 мільярдів гривень у 2024 році до прогнозних 1,6 трильйона у 2025 році.
Рахункова палата України оприлюднила результати аналізу виконання державного бюджету за перший квартал 2025 року. Згідно з даними аудиту, оборонні витрати продовжують домінувати в бюджетній структурі, займаючи 73% усіх видатків. За перші три місяці 2025 року доходи державного бюджету склали 926,2 мільярда гривень. Це на 44,3% більше порівняно з аналогічним періодом 2024 року. Основною причиною такого зростання стало більш ніж дворазове збільшення власних надходжень бюджетних установ, зокрема підрозділів Міністерства оборони. Одночасно частка податкових надходжень у загальній структурі доходів знизилася на 10 процентних пунктів.
Ця динаміка демонструє, наскільки глибоко війна переплітається з економічною тканиною країни, формуючи принципово нові бюджетні пропорції, в яких сектор оборони стає домінантним фінансовим центром. Частка оборонних витрат у бюджеті України перевищує 40%, що ставить її в унікальне економічне становище серед всіх країн світу.
Гонка озброєнь є загальною світовою тенденцією, бо геополітична напруга прискорила зростання витрат у всіх регіонах світу. За даними SIPRI, понад 100 країн у 2024 році збільшили свої оборонні бюджети, при цьому в Європі та на Близькому Сході динаміка є особливо різкою. Витрати Європи на оборону, включно з Росією, зросли на 17% і досягли 693 мільярдів доларів, що більше, ніж у фінальний період Холодної війни. При цьому Мальта стала єдиною європейською країною, яка не збільшувала оборонних видатків. У США зростання військових витрат становило 5,7%, у Китаї — 7%. Для Китаю це продовження стабільної тенденції останніх тридцяти років безперервного нарощування оборонного бюджету. В Європі найшвидше зростання зафіксоване в Німеччині (на 28%, до 88,5 мільярда доларів) та Польщі (на 31%, до 38 мільярдів доларів), що для Варшави складає 4,2% ВВП.
У такій моделі війна перестає бути тимчасовим силовим зіткненням і перетворюється на окрему економічну реальність, яка визначає всю структуру національної політики. При цьому самі уряди у світі дедалі частіше перерозподіляють ресурси на користь оборонного сектору, зменшуючи частку фінансування інших сфер. Це породжує накопичення внутрішніх соціальних ризиків, які сьогодні ще залишаються в зоні прогнозів, але поступово починають ставати окремим фактором внутрішньої напруженості.
Чому війна залишається вигідною вузьким політичним і економічним групам
Як вже зазначалося, зростання глобальної кількості воєн, ескалація регіональних конфліктів, стійкий ріст світових витрат на озброєння — все це поступово формує нову конструкцію, в якій насильство починає функціонувати не як тимчасове викривлення, а як системний інструмент глобальної економіки і політики. Глибше розуміння цієї логіки лежить не в площині окремих рішень окремих урядів, а природі сучасної моделі управління великими ресурсними, фінансовими та промисловими потоками.
Базова схема цієї конструкції починається з формування постійного попиту. Світова нестабільність, конкуренція великих держав, геополітичні амбіції та проксі-протистояння забезпечують регулярне виникнення гарячих і заморожених конфліктів у різних регіонах. Кожен новий конфлікт — це запуск виробничих циклів у військовій промисловості: виробництво озброєнь, боєприпасів, транспорту, систем управління, засобів спостереження, зв’язку, логістики.
Далі у фінансову модель включається державно-приватний перерозподіл коштів. Уряди закладають кошти на оборону в державні бюджети, ухвалюють програми стимулювання внутрішнього виробництва озброєнь, укладають довгострокові контракти з приватними корпораціями. Водночас банки, інвестиційні фонди, фінансові групи активно включають оборонні активи у свої портфелі, розглядаючи оборонку як стабільний і прогнозований сегмент прибутковості.
Кожен етап військового загострення сприяє зростанню біржових котирувань компаній оборонного сектору. Акції виробників зброї демонструють зростання під час ескалацій — у момент початку нових конфліктів, ухвалення оборонних бюджетів, оголошення військових програм. Це створює додатковий фінансовий інтерес у колах, далеких від суто політичних рішень: від інвестиційних банків до пенсійних фондів, які включають оборонні портфелі у свої довгострокові стратегії.
Особливу роль у конструкції займають транснаціональні військові концерни. Великі корпорації, такі як Lockheed Martin, Northrop Grumman, BAE Systems, Raytheon, Rheinmetall та інші, не обмежуються роботою в межах однієї юрисдикції. Їхня діяльність охоплює десятки країн, вони формують широку мережу дочірніх підприємств, науково-дослідних центрів, виробничих кластерів, що дозволяє їм контролювати повний цикл — від розробки технологій до виготовлення і модернізації бойових систем. Саме ці структури є ключовими реципієнтами зростаючих військових бюджетів, безпосередньо виграючи від кожного нового циклу конфліктної напруги.
Крім виробництва техніки, оборонна економіка включає величезний сегмент обслуговування: ремонтні підприємства, оновлення парків техніки, модернізацію вже існуючих систем, супровідні послуги, навчання персоналу, програмне забезпечення для управління озброєннями. Ці сектори формують другий шар стабільних довгострокових контрактів, які продовжують генерувати прибуток навіть після завершення активної фази бойових дій.
Ще одним важливим елементом є сегмент приватних військових компаній і логістичних корпорацій. Вони забезпечують персонал, обслуговування баз, транспортування вантажів, охорону об’єктів, супровід місій. Цей ринок часто працює поза межами публічного контролю, але забезпечує стабільний потік коштів у суміжні сфери, формуючи окрему приватну індустрію збройного сервісу.
Паралельно війна формує новий клас високоризикованих, але надприбуткових інвестицій. Постачання зброї у зони нестабільності часто супроводжується не тільки прямими контрактами, але й залученням неформальних фінансових потоків: тіньової торгівлі озброєннями, сірого ринку компонентів, контрабандних схем, які живляться на попиті конфліктних зон, особливо у слабких державах.
Національні уряди у цій конструкції виконують функцію гаранта платоспроможного замовника. Для бюджету будь-якої держави оборонні видатки стають не лише питанням безпеки, а й інструментом стимулювання економіки. Підтримка оборонної промисловості дозволяє створювати робочі місця, завантажувати наукові й інженерні центри, стабілізувати зайнятість у чутливих галузях металургії, машинобудування, авіабудування, ІТ-сектору. Це пояснює, чому у багатьох країнах саме оборонка демонструє рекордні темпи зростання на тлі загальної економічної турбулентності.
Ще однією складовою є системи міжнародної військової допомоги. Країни-донори, підтримуючи союзників у конфліктах, фактично перерозподіляють свої оборонні контракти у власних промислових інтересах. Поставки зброї у зони бойових дій — це прямий стимул для внутрішнього виробника, що одночасно дозволяє забезпечувати політичний вплив на партнерів.
Глобальна система конфліктної економіки підтримується також складною мережею політичного лобізму. Великі військово-промислові концерни мають розгалужені системи впливу на законодавчі органи, урядові комісії, аналітичні центри, дослідницькі інститути. Через механізми фінансування досліджень, експертних звітів, політичних кампаній, консалтингових послуг формується інформаційна й політична база, яка виправдовує зростання військових бюджетів і легітимізує розширення оборонних програм як єдину відповідь на загрози.
Всі ці механізми працюють синхронно, утворюючи складну самопідтримувану систему, в якій війна і підготовка до війни стають стабільною моделлю економічного зростання окремих секторів, фінансової прибутковості та політичного впливу. Саме тому зменшення воєнної напруженості або радикальне скорочення озброєних конфліктів автоматично означає масштабні перетворення у структурах виробництва, фінансів, зайнятості, політичних балансах — тобто загрожує інтересам тих груп, які контролюють ці ресурси. З політичної точки зору — це інструмент стабілізації внутрішньої економіки, який дозволяє урядам демонструвати зростання виробництва, робочої зайнятості й обґрунтовувати збільшення бюджетних витрат. Для приватних корпорацій — це стабільний прогнозований прибуток, а для частини політичних еліт — важіль переговорів, міжнародного шантажу й формування політичного капіталу. Однак без надприбутку для них тут теж не обходиться.
Водночас ключовою особливістю сучасного світу є глибока розбіжність між інтересами населення та вузької політичної й фінансової верхівки. Абсолютна більшість людей у всіх країнах, незалежно від географії, не мають прямої вигоди від конфліктів. Більше того, саме вони несуть основні втрати. Гинуть на війнах, втрачають майно, страждають від інфляції, бюджетних урізань і перерозподілу державних витрат на користь оборонного сектору.
Проте система прийняття ключових політичних і фінансових рішень зосереджена в руках вузьких елітарних груп, які отримують пряму вигоду від збереження конфліктної моделі. Саме вони контролюють промислові потоки, власність у ВПК, доступ до держзамовлень, фінансові ринки, механізми постачання, зовнішньоторгові контракти. У цих груп не існує матеріальної зацікавленості у повному знятті напруженості — стабільна фаза помірної війни або хронічної загрози створює для них більш передбачуваний економічний клімат, ніж повна демілітаризація.
Реальність ускладнює ще й те, що сучасна війна перетворилася на політичну валюту, за допомогою якої великі держави регулюють баланс сил без прямої конфронтації. Через проксі-схеми, підтримку іноземних угруповань, непрямі поставки, санкційні режими та інформаційний тиск великі гравці втручаються у регіональні конфлікти, не ризикуючи прямими втратами. Це дозволяє їм нарощувати сфери впливу за рахунок чужих ресурсів і людських життів. При цьому інформаційна система, яка обслуговує світову політику, часто формує у громадськості короткотермінальні емоційні реакції — обурення, солідарність, страх. Але за короткими інформаційними хвилями не слідує системний перегляд глибинних причин конфліктів. Людські втрати стають новинним фоном, а не причиною політичного тиску на еліти.
На цьому тлі наростає ще одна суперечність — зростаючий економічний тиск всередині самих країн. Коли оборонні витрати стабільно забирають більшу частину бюджетних ресурсів, уряди змушені урізати фінансування соціальних програм, освіти, медицини, інфраструктури. Це формує нові внутрішні розломи в суспільствах, які рано чи пізно можуть перерости у соціальні конфлікти вже не міжнародного, а внутрішнього характеру.
Парадокс сучасної ситуації полягає в тому, що абсолютна більшість населення кожної з країн прагне миру як базової умови виживання і розвитку. Однак системна структура ухвалення рішень в глобальній політиці влаштована так, що стратегічними імперативами залишаються контроль над ринками, потоками ресурсів, фінансовою стабільністю ключових секторів економіки. Саме ця диспропорція між інтересами більшості й вигодами меншості штовхає світ у режим перманентної воєнної нестабільності.
