У новому витку кризових дипломатичних відносин між Вашингтоном і Тегераном, Дональд Трамп заявив про скасування планів щодо часткового пом’якшення санкцій проти Ірану. Причиною, за його словами, стали зневажливі заяви аятоли Алі Хаменеї про неефективність американських і ізраїльських авіаударів по іранській ядерній інфраструктурі. Ситуація і без того доволі гостра після 12-денної війни в регіоні, фактично знову повернула сторони до риторики сили, де місце для компромісу дедалі меншає.
Війна, санкції та примари дипломатії
Останній виток напруження стався на тлі глибокої ескалації на Близькому Сході, зокрема, після прямого зіткнення між Іраном та Ізраїлем, яке тривало близько двох тижнів. Паралельно Іран зазнав ударів з боку США по об’єктах ядерної інфраструктури, що стало прямою відповіддю на обстріли американських баз у Катарі. Попри заяви про успіх операцій, Хаменеї у відеозверненні назвав ці удари «перебільшенням» і «невдалими спробами прикрити реальний провал», підкресливши, що Іран завдав Америці «ляпаса в обличчя».
У цей самий момент Трамп і його команда, за інформацією з Білого дому, готували підґрунтя для потенційної зустрічі з представниками Ірану, яка мала б відбутися наступного тижня. Мовилось про обмежене пом’якшення санкцій, дозволи на експорт нафти до Китаю, а також – відновлення дипломатичних каналів після війни. Втім, заява верховного лідера Ірану, його демонстративна переможна риторика, розбила ці плани вщент.
“Я врятував його від ганебної смерті”, – написав Трамп у своїй мережі Truth Social. Він запевнив, що особисто зупинив ізраїльські плани щодо ліквідації Хаменеї, яка, за його словами, могла б призвести до “дуже потворної та ганебної смерті” і спричинити жертви серед багатьох іранців. Президент натякнув, що мав точну інформацію про місцезнаходження Хаменеї: той переховувався у бункері з початку війни, але свідомо не дав “зелене світло” на удар.
Більше того, Трамп повідомив, що кілька днів працював над “можливим зняттям санкцій” і “швидким відновленням іранської економіки”, але “натомість отримав потік гніву, ненависті та відрази”, після чого припинив всі свої зусилля. У своєму типовому стилі він підсумував: “Хотів би, щоб керівництво Ірану усвідомило, що з МЕДОМ часто отримуєш більше, ніж з ОЦТОМ. МИР!!!”
Іран відповідає: “Не грайтеся з ілюзіями”
У Тегерані на цю зміну настроїв відповіли з холодною погрозою. Міністр закордонних справ Аббас Арагчі заявив, що якщо Трамп «справді хоче угоди», він має відмовитися від “зневажливого тону” щодо Хаменеї. У дописі на X Арагчі підкреслив, що іранський народ “не терпить погроз і образ”, а “ілюзії ведуть до помилок”, які можуть закінчитися демонстрацією справжньої іранської сили.
Фактично маємо повернення до риторики, яка добре знайома ще з часів ірансько-американської конфронтації за адміністрації Трампа у 2018–2020 роках, коли США вийшли з ядерної угоди (JCPOA), поновили жорсткі санкції та ліквідували генерала Сулеймані.
Чому це важливо: напруженість перед новим раундом
На тлі заяв про бажання США відновити переговори, насправді, дипломатичне вікно залишається вузьким. Трамп чітко дав зрозуміти, що будь-який подальший діалог залежить від поступок з боку Тегерана, зокрема від відмови від збагаченого урану. Він запевнив, що «не вірить у плани Ірану відновити ядерну програму», але водночас пригрозив військовими діями у разі руху в напрямку створення ядерної зброї.
Такий підхід є комбінацією загроз і потенційних стимулів. Він класичний для Трампа, який поєднує демонстративну силу з риторикою угодника (deal-maker).
Але варто розуміти, що в іранському контексті приниження верховного лідера — це не просто особиста образа. У традиційній політичній культурі Ірану така критика сприймається як напад на всю державну систему. І саме тому подібна риторика лише підсилює позиції найрадикальніших політиків – так званих “жорстких” або “непримиренних”. Вони виступають проти будь-яких переговорів із Заходом і підтримують конфронтацію. Тож замість того, щоб відкрити шлях до компромісу, подібні заяви навпаки посилюють вплив тих, хто виступає за жорстку лінію.
Бігти до “татка”: як Іран висміює Ізраїль і посилює антизахідну риторику
Одним із найбільш промовистих та провокативних моментів у реакції Ірану на слова Дональда Трампа стало звернення заступника міністра закордонних справ Аббаса Арагчі, опубліковане в мережі X. У ньому він не лише відкинув можливість діалогу з адміністрацією Трампа, але й відкрито висміяв Ізраїль, заявивши:
“Великий і Могутній Іранський Народ показав світові, що ізраїльський режим не мав іншого виходу, як бігти до “татка”, аби уникнути знищення нашими ракетами. Ми не терпимо погроз і образ”.
Пост Арагчі є частиною цілеспрямованої інформаційної кампанії, в якій Іран намагається представити себе як регіонального гегемона, а Ізраїль – як слабкого актора, що залежить від підтримки США.
Подібні висловлювання свідомо стирають межу між політичною критикою й особистими образами. Вони посилюють поляризацію та унеможливлюють навіть обережні кроки до компромісу. Йдеться не лише про дипломатичну реакцію, а радше про демонстративне закриття дверей.
Іран: між демонстративною жорсткістю та умовною дипломатією
Реакція іранських офіційних ЗМІ на останні заяви Дональда Трампа була очікувано гострою й однозначною. Державна преса назвала слова американського президента не лише “брехнею” і “політичною маніпуляцією”, а й підкреслила їхню образливість щодо верховного лідера Ірану. Цей тон задають не лише медіа, а й політичні важковаговики – зокрема представники Корпусу вартових ісламської революції (КСІР) і консервативної політичної фракції, яку зазвичай називають «твердою лінією» або «непримиренними». Саме ці групи сьогодні домінують у зовнішньополітичному дискурсі Ірану, активно формуючи наратив про “опір Заходу” та неприйнятність будь-яких поступок.
Головний меседж, який озвучують як військові, так і дипломатичні представники Ірану: Ісламська Республіка готова дати жорстку відповідь на будь-яку загрозу, включно з потенційними ізраїльськими чи американськими атаками. Відчувається не лише демонстративна впевненість, а й намагання продемонструвати рішучість – і для зовнішнього, і для внутрішнього адресата.
Попри все це, саму ідею діалогу Іран повністю не відкидає, щоправда, за умов, які можна вважати майже ультимативними. Тегеран наполягає на:
– повному і безповоротному знятті санкцій, зокрема вторинних санкцій проти фінансової та енергетичної сфер;
-визнанні права Ірану на мирну ядерну програму в межах Договору про нерозповсюдження ядерної зброї;
-гарантіях невтручання США у внутрішні справи країни;
-і, що надзвичайно важливо, відновленні довіри шляхом публічного визнання відповідальності Вашингтона за вихід із ядерної угоди у 2018 році.
Отже, дипломатичні двері залишаються прочиненими, але Тегеран чітко артикулює: жодних переговорів на умовах тиску чи приниження.
У цьому й полягає основний парадокс нинішньої ситуації: зовні Іран демонструє жорсткість і самодостатність, але водночас перебуває під тиском глибокої економічної кризи, соціального невдоволення і міжнародної ізоляції. І хоча нині в риториці домінують “яструби”, потенціал до прагматичного діалогу, за певних змін політичного тону з боку Заходу, все ще існує.
Але лише за умови, що Сполучені Штати – чи то під проводом Трампа, чи іншого лідера – будуть готові вести переговори не з позиції сили, а з урахуванням політичної і культурної специфіки іранського режиму.
Що далі: ізраїльський фактор і липнева інтрига
У понеділок до Вашингтона прибуває міністр зі стратегічних справ Ізраїлю Рон Дермер. Очікується, що він проведе консультації щодо подальшої стратегії протидії Ірану, війни в Газі та можливих домовленостей між Біньяміном Нетаньяху і Трампом. Також готується особиста зустріч двох лідерів у другій половині липня, яка може стати новою точкою координат для близькосхідної політики США.
Сьогодні, як і п’ять років тому, сторони опинилися у класичній пастці: кожна чекає на перший крок від іншої, а риторика сили лише закріплює ворожнечу. Попри сигнали про мирні наміри, реальність свідчить: і Вашингтон, і Тегеран поки що більше грають для своїх внутрішніх аудиторій, ніж для світу.
Китай, Росія та регіональні гравці: тиха арена боротьби навколо Ірану
Хоча конфлікт між Іраном, США та Ізраїлем на перший погляд має локальний вимір, за лаштунками ситуацію уважно спостерігають і моделюють інші великі гравці – насамперед Китай та Росія.
Китай, як один із головних покупців іранської нафти, має прямий інтерес у стабільності Ірану. Саме тому Пекін уважно стежить за ескалацією і – хоча й офіційно не підтримує жодну зі сторін – фактично підсилює позиції Тегерана, продовжуючи економічну співпрацю, попри санкційний тиск. Для Китаю Іран – важливий вузол у рамках ініціативи “Один пояс – один шлях”, а також потенційний противажіль впливу США в регіоні.
Росія ж, зі свого боку, прагне утвердити себе як гарант безпеки для союзників на Близькому Сході та одночасно як посередник, здатний приборкати Тегеран. Для Кремля вигідна поміркована напруга – вона тримає Захід у тонусі, але не переходить у неконтрольований конфлікт. У разі ескалації Москва може виступити арбітром, що посилить її міжнародну вагу на тлі війни в Україні та конфлікту з НАТО.
Окрім того, свою роль відіграють і сусіди Ірану, насамперед Саудівська Аравія, Туреччина, ОАЕ, Катар. Хоча Ер-Ріяд та Тегеран нещодавно поновили дипломатичні зв’язки, їхня суперечка за регіональне лідерство триває, і кожен крок США чи Ізраїлю щодо Ірану потенційно активізує й ці відцентрові сили.
Таким чином, питання не лише в тому, чи зможуть Трамп і Хаменеї знайти дипломатичний міст, а й у тому, наскільки глобальні гравці готові підтримати або саботувати такий процес, виходячи зі своїх стратегічних інтересів.
