Слабкість державного управління і попит суспільства на хабарі: чому в нашій країні корупція все більше вкорінюється

Важко знайти тему, яка б викликала більше обурення, ніж вічний парадокс боротьби з корупцією в Україні. Численні антикорупційні структури, створені на кожному кроці й щедро фінансовані з державного бюджету та міжнародної допомоги, здаються, тільки додають масла у вогонь. В результаті замість прозорості й справедливості ми бачимо корумпованість та байдужість, що перетворює процес на нескінченний спектакль. Причин вистачає: від чиновників, які перетворили боротьбу з корупцією на вигідну справу, до самої державної машини, яка часто пригальмовує там, де можна було б діяти рішуче. І, найгірше, це попит на корупцію серед самих громадян, які звикли до “вирішення” питань через хабарі. Це замкнуте коло, з якого, схоже, ніхто не поспішає виходити.

Державне управління робить корупцію “безсмертною”

Корупція в Україні – це не просто чиновники, які наживаються, а глибока системна проблема, пронизана неефективним державним управлінням. Опустимо обговорення корупції серед правоохоронців і чиновників, про яких пишуть всі. Чому голова Хмельницької МСЕК, що роками накопичувала свої багатства, залишалася тривалий час на посаді – це питання зрозуміле кожному. Проблема в іншому: державна система управління настільки неефективна, що корупція глибоко вкорінилася не тільки на рівні центральної, але й місцевої влади. При цьому зміна назв, передача функцій, звільнення корупціонерів чи відставки прокурорів нічого не змінюють.

Корупція в Україні глибоко вкорінена не лише через окремих чиновників, а й завдяки самій структурі державного управління, яка не просто допускає, а фактично стимулює корупційні схеми на кожному рівні. Нинішня система, побудована на бюрократичних процедурах і складних регуляціях, створює безмежні можливості для зловживань, а місцева влада і держадміністрації, замість контролювати, часто стають центрами цього “бізнесу”.

Візьмемо хоча б сферу підприємництва. Запустити або розширити бізнес — справжній бюрократичний квест, де на кожному кроці підприємець мусить взаємодіяти з чиновниками, а їхня “допомога” зазвичай має ціну. Дозволи, ліцензії, сертифікати — отримати все це без “додаткових витрат” майже нереально. Що складніше і заплутаніше регулювання, то більше можливостей для “вирішення питань”, бо система побудована так, щоб на кожному етапі підприємець звертався до чиновника за “платним прискоренням”. У підсумку, замість того, щоб стимулювати розвиток, управлінська машина перетворюється на джерело неофіційних зборів і “подяк”.

Не краща ситуація в медичній сфері. Голови обласних МСЕКів призначаються облрадами, і коли на цю посаду йде депутат, в дію вступає принцип “на “солодких” місцях повинні бути свої люди”. Саме так з’являються скандальні історії з прокурорами -“інвалідами”, які забезпечують “дах” для місцевої влади. Тобто, держава фактично доручила ухвалення політичних рішень органу, який аполітичним назвати не можна. МСЕКи, що мають виконувати суто державні функції, затверджуються і підпорядковуються органам самоврядування. Водночас вплив Міністерства охорони здоров’я закінчується на рівні областей, хоча МСЕКи створюються і на міському, міжрайонному та районному рівнях, але відповідно до нормативно-правових актів, затверджених на регіональному рівні. Таким чином, центр не має важелів контролю на місцях.

Часткова децентралізація влади підкосила всевладдя “місцевих князів”, але її недосконалість, як і відсутність державного адміністративного нагляду за законністю дій органів місцевого самоврядування, тільки посилили позиції місцевих “баронів” у вигляді міських голів. Це стосується не лише МСЕК, а всієї медичної сфери. Наприклад, тендерні закупівлі ліків і обладнання давно стали об’єктом численних корупційних схем, коли контракт отримує не той постачальник, що пропонує якість, а той, хто вміє домовлятися. Міністерство охорони здоров’я, яке мало б забезпечувати прозорість, часто тільки посилює хаос: тендерні умови пишуться під конкретних “партнерів”, а схеми відкатів стають буденністю. В результаті бюджетні кошти замість того, щоб допомагати пацієнтам, перетворюються на спосіб збагачення для “своїх”.

В облдержадміністраціях взагалі відбувається абсурд: вони часто є просто “поштовими скриньками” для передачі доручень від уряду на районний рівень, а райадміністрації не мають жодного визначеного законом функціоналу. Крім того, бронювання на підприємствах передано в обласні державні (військові) адміністрації, які мають подвійне, а то й потрійне підпорядкування — обласній раді, уряду і фактично Офісу президента. Невід’ємною частиною цього є і політика бронювання “своїх людей” на посадах. Обласні державні адміністрації мають контроль над звільненням від мобілізації, і це перетворюється на інструмент “для своїх” – у результаті прокурори, чиновники й навіть їхні родичі отримують фіктивні “жовті квитки” або бронювання від служби. Система бронювань, яка мала б працювати на забезпечення країни, стає способом уникнути служби для привілейованих. Водночас прості громадяни, без таких “зв’язків”, мусять йти на фронт. В той же час державна кадрова політика лише поглиблює цю проблему, адже призначення здійснюються на політичній основі, а не за професійними якостями.

Місцеві адміністрації — ще один центр корупційних схем. Легалізація незаконних забудов — яскравий приклад того, як місцева влада закриває очі на будівельні порушення, а забудовники, знаючи, що пізніше питання можна буде “залагодити”, зводять житлові комплекси навіть без документів. Потім за “правильні” внески проєкт легалізується через “угодні” комісії, а інспектори й чиновники отримують свій прибуток. Чим більше порушень — тим більше місцеві керівники заробляють на таких забудовах. Фактично, місцева влада вже не контролює, а просто заробляє на хаосі.

Так само влаштована система управління державними підприємствами. Вона перетворена на джерело особистих збагачень, де керівники держпідприємств, домовляючись із “правильними” компаніями, створюють штучно завищені витрати, співпрацюють зі “своїми” постачальниками. Державне підприємництво перестало бути сферою для забезпечення потреб громадян і перетворилось на інструмент для збагачення груп впливу, які стоять за спиною тих, хто ухвалює рішення.

Це лише окремі приклади того, як сучасна державна машина не просто допускає корупцію, а й активно підживлює її. Кожен рівень управління — від місцевих адміністрацій до міністерств — переповнений тіньовими угодами, бо чим більше законодавчих перепон, тим більше шансів для чиновників отримати свою частку. Система побудована так, щоб сама державна структура перетворювалася на ринок корупційних послуг, де кожен від дрібного чиновника до керівника відомства отримує свою вигоду. У підсумку, будь-яка антикорупційна реформа стає лише фікцією, доки кожен рівень держави продовжує функціонувати як інструмент для особистого збагачення тих, хто мав би служити громадянам.

Не можна сказати, що спроби зруйнувати такий “феодалізм” взагалі відсутні. Модернізація бюджетної системи від моделі “піраміди” до прямих міжбюджетних відносин стала суттєвим кроком вперед. Якщо раніше обласні бюджети формувалися за політичним рішенням Мінфіну, а районні та бюджети міст обласного значення – за рішенням обласної влади, то тепер міжбюджетні відносини з органами публічної влади відбуваються напряму. Але в інших секторах державного управління досі зберігається вертикаль “центр-область-район”, без чітко визначених функцій для кожного рівня.

Як бачимо, корупція в Україні вкорінена не лише на верхах, а й на місцях, де попит на обхідні шляхи породжує цілий тіньовий ринок “послуг”. І замість ефективного державного управління та контролю з боку центральної влади ми маємо хаос, який зручно підживлює місцеву “феодальщину”. Ось і виходить, що Державне управління робить корупцію “безсмертною”.

Суспільний попит на допомозі корупції

Корупція – це ворог, якого ненавидять всі. Українці засуджують чиновників за махінації, обурюються багатствами олігархів і говорять про необхідність змін. Але коли справа доходить до особистих інтересів, відразу ж з’являється готовність “вирішити питання” за допомогою конверта. Ця подвійність, де суспільство голосно засуджує корупцію і водночас готове за найменшої нагоди підживлювати її, перетворює антикорупційну боротьбу на порожню декларацію.

Скільки разів люди, які гучно кричать про чистоту влади, самі стають “учасниками схеми”! Військовозобов’язані, які засуджують бюрократичний хаос, тихо шукають лікаря, щоб купити “жовтий квиток”; батьки, які обурюються корумпованістю університетів, не проти “подякувати”, аби їхня дитина отримала місце поза конкурсом; бізнесмени, які засуджують податківців, самі радо користуються їх “послугами”. Говорячи про чесність, люди часто перші простягають конверт, щоб отримати вигоду, і в цей момент корупція стає для них не злочином, а інструментом комфорту. Ця подвійна мораль тримає всю корупційну систему на плаву. Ми засуджуємо інших, але водночас активно підтримуємо ту саму машину, яку ненавидимо, перетворюючи корупцію на коло, де попит і засудження йдуть пліч-о-пліч. Це стало настільки звичним, що часом навіть не сприймається як щось ненормальне – для багатьох громадян хабарництво стало звичним способом вирішити повсякденні проблеми швидко й без зайвих зусиль. Суспільний попит на корупцію – це рушій, який підживлює її зсередини та робить боротьбу з нею безрезультатною.

Останні роки, коли мобілізація торкнулася багатьох, показали, як українське суспільство готове підтримувати корупційні схеми для уникнення обов’язків. Сотні, а то й тисячі військовозобов’язаних активно шукають можливості отримати “жовтий квиток” — фіктивну медичну довідку про непридатність. За цю можливість вони готові платити великі суми, і після скандалу з Тетяною Крупою, що видавала такі довідки “на потік”, ринок отримав неабиякий шок. Очікується, що ціни зростуть, адже ризики для лікарів підвищуються. Але чи зменшиться попит? Навряд. Суспільство продовжує стимулювати корупцію, готове платити більше за обхідні шляхи, які захищають від мобілізації.

Земля в Україні – це завжди велика цінність, і на неї постійно зростає попит. Люди готові вкладати гроші в квартири навіть у тих будинках, що зводяться без дозволів і з порушеннями будівельних норм. Забудовники пропонують житло за зниженою ціною, а мешканці знають, що проблеми “вирішать” згодом. Як? Через додаткові хабарі інспекторам і чиновникам, щоб “легалізувати” об’єкт. Такі схеми стали популярними, бо люди готові платити за дозвіл постфактум, підтримуючи ринок легалізації незаконних забудов. Усі чудово знають, що якщо заплатити, будь-яке питання “вирішиться”, навіть якщо будівництво порушує всі правила безпеки.

Отримати земельну ділянку під забудову – це також питання, яке часто “вирішується” через корупцію. Попит на землю породжує нові схеми. Місцеві громади стають свого роду ринком, де ділянки продаються, як товар. Наприклад, у престижних районах землю отримати майже неможливо без “потрібних зв’язків”. Багато людей не хочуть стояти в черзі роками та шукають обхідні шляхи – через знайомства чи хабарі вони домовляються з місцевими чиновниками. Так, “ринок земель” перетворюється на корупційну мережу, що забезпечує місцевим чиновникам прибуток, а людям – бажані ділянки без зайвих бюрократичних труднощів.

Вступна кампанія в університети є ще одним фактом, коли українці з готовністю інвестують у корупцію. Багато батьків хочуть забезпечити своїм дітям місце в престижному університеті, навіть якщо це означає “обхід” чесного конкурсу. Вони платять хабарі, щоб їхніх дітей прийняли до навчального закладу. Це створює попит на корупційні схеми у сфері освіти, де вступний іспит – лише формальність. Більше того, такі “послуги” вважаються чимось звичним, і люди переконані, що це просто частина гри. Університети та викладачі, отримуючи додаткову “подяку”, створюють цілий пласт фіктивних студентів, що мають привілеї не через знання, а через гроші.

Бізнес також підживлює корупцію, коли справа доходить до податків. Чимало підприємців шукають “тіньові” схеми, щоб уникнути податкових зобов’язань. Вони готові платити “чорним” бухгалтерам, щоб вести “подвійну касу”. Такий підхід стає нормою, бо система обліку надто складна і часто несправедлива. Бізнесмени сприймають податкове шахрайство як необхідність для виживання, і навіть перевірки не лякають їх – з податківцями завжди можна “домовитися”. Така схема створює сталий попит на корупційні послуги в податковій сфері, де інтереси “спрощення” є обопільними, а система замість поліпшення обслуговування просто тоне в хабарях.

Отже, суспільство сприймає корупцію як інструмент для пришвидшення процесів. Очікувати законного способу вирішення? Це для терплячих. У пошуках швидких шляхів українці створюють ринок попиту на корупцію. Навіть у дрібних ситуаціях – від отримання місця в садочку до медичних пільг – суспільство готове йти обхідним шляхом, знаючи, що це працює швидше. Поки існує цей запит, чиновники і службовці будуть знаходити способи заробити на ньому. Кожен випадок, де люди платять за “обхідний” шлях, закріплює цю систему ще глибше. Доки громадяни прагнуть “вирішити” проблеми нечесно, доти чиновники будуть створювати пропозицію. І поки суспільний попит не зміниться, боротьба з корупцією залишатиметься пустою обіцянкою.

Таким чином, боротьба з корупцією в Україні нагадує театр абсурду, де безліч державних органів і антикорупційних відомств, щедро фінансованих і красиво оформлених, насправді лише грають роль глядачів у власній п’єсі. Корумпованість самих антикорупційних структур, що роками ведуть нескінченне полювання на “невловимих корупціонерів”, перетворює реформи на фарс. Додайте до цього неефективність управлінської системи, де кожна інстанція розмиває відповідальність між бюрократичними щаблями, і ви отримаєте державний механізм, який лише створює видимість боротьби. Та справжня причина глибша: суспільний попит на обхідні шляхи, на “вирішення питань”. Поки суспільство саме готове підживлювати корупцію, влада просто грає в ролі режисера, що підганяє сценарій під потреби “замовників”. Результат очевидний: без зміни самої системи та суспільного ставлення будь-яка антикорупційна кампанія є лише тимчасовим шоу для тих, хто хоче вірити в казку про чесну і прозору державу без корупції.