З моменту повномасштабного вторгнення на території України з’являється все більше людей з особливим статусом – внутрішньо переміщені особи (ВПО). Це люди, які в один момент втратили все – свій дім, свою роботу, майно, яке наживали роками, а багато хто, навіть, своїх близьких. Бути внутрішньо переміщеною особою – це справжнє випробування. Треба знайти місце для проживання, знайти засоби для існування і саме головне, знайти в собі сили навчитися жити по-новому.
З якими проблемами вимушені зіштовхнутися ВПО та як держава підтримує громадян, що опинилися у складних життєвих умовах
За даними Міністерства з питань реінтеграції тимчасово окупованих територій України, станом на 2024 рік в країні офіційно зареєстровано 4,6 млн людей зі статусом ВПО. Ця цифра зменшилась на 0,3 млн в зв’язку з втратою цього статусу особами, що виїхали за кордон, або повернулися до своїх домівок. Як повідомила віцепрем’єрка- міністерка Ірина Верещук, травнева евакуація з Харківщини (6,5 тис осіб) та Сумщини (3,5 тис осіб) була незначною, а тому не вплинула суттєво на загальну цифру ВПО.
Значна кількість ВПО сконцентрована в основному у великих містах, де, як правило, велика конкуренція, а тому зіштовхується з цілою низкою проблем, серед яких:
- відсутність житла;
- труднощі з працевлаштуванням;
- обмежений доступ до освітніх послуг;
- труднощі в отриманні медичної допомоги;
- психологічні проблеми.
Наразі житло – це основна проблема переселенців. Звісно, держава надає можливість тимчасового проживання у гуртожитках, але з кожним днем вони стають все більше переповненими. Та й не всі легко справляються з постійним перебуванням у великому скупченні людей. Тож багато ВПО намагаються зняти власний куточок. Держава надає щомісячну допомогу у розмірі 2000 грн для дорослої людини і 3000 грн для дітей та осіб з інвалідністю. Але цих грошей не вистачає для оплати орендованого житла.
Станом на сьогодні такі виплати отримують 1,5 млн українців. Починаючи з березня 2024 року, ті ВПО, що були зареєстровані з перших днів повномасштабного вторгнення, втрачають можливість отримувати грошові виплати, якщо не будуть відповідати певним категоріям:
- пенсіонери, розмір пенсії яких не перевищує 9 444 грн;
- люди з інвалідністю I та II групи, діти з інвалідністю до 18 років, тяжкохворі діти;
- діти-сироти, діти позбавлені батьківського піклування та батьки-вихователі.
Держава проводить заходи щодо компенсації втраченого або пошкодженого житла. Але, ох і тернистий шлях до здобуття цієї компенсації! Треба зібрати докази пошкодження будинку, а це означає, що людина має наражатися на небезпеку з метою отримання матеріалів, що засвідчують наявність пошкодженого домогосподарства. А далі чекає ціла мандрівка по різним інстанціям та збір макулатури. В кінці винагорода у вигляді кіпи довідок та обіцянки відшкодувати, коли скінчиться війна.
До речі, незважаючи на той факт, що ми живемо в цифрову епоху, де, здається, все має вирішуватися у два кліки, на практиці виходить інакше. Люди вистоюють великі черги, щоб зареєструвати своє домогосподарство у Єдиному державному реєстрі. А потім виявляється, що технічні паспорти вже застаріли, а щоб їх відновити, треба заплатити 3500 грн – 4000 грн. Якщо порівняти з щомісячною допомогою від держави у розмірі 2000 – 3000 грн, то цікаво, а де ж такі гроші взяти.
“Це нормально, в перші пів року людина отримує більше допомоги, це перші місяці після переміщення. Власне, допомога не може тривати безкінечно,”– пояснює голова правління ГО “Громадський холдинг “Група Впливу” Тетяна Дурнєва.
Отже, ВПО мають швиденько зорієнтуватися і знайти роботу на ринку праці. І тут теж не все так просто.
Як сприяє працевлаштуванню ВПО Державна служба зайнятості
Сприяти працевлаштуванню ВПО має Державна служба зайнятості. Проте, як підтверджують опитування, вся допомога зводиться лише до дзвінка від оператора з в’ялим повідомленням “Якщо вам потрібна робота, то звертайтеся до Державної служби зайнятості за адресою…” 40% респондентів повідомили про низьку поінформованість щодо всіх наявних заходів та програм, спрямованих на пошук робочих місць для ВПО.
А такі програми існують. Наразі, в Україні зареєстровано вісім центрів професійно-технічної освіти Державної служби зайнятості (ДСЗ), які розташовані у Дніпрі, Полтаві, Харкові, Львові, Одесі, Івано-Франківську, Рівному та Сумах. Вони надають послуги безоплатного профнавчання для всіх безробітних ВПО. ВПО з вищою або професійно-технічною освітою мають право на отримання ваучеру на навчання сумою близько 30 тис грн. Такий ваучер надає можливість здобути нову професію із 120 можливих варіантів.
Труднощі з працевлаштуванням
За даними соціального дослідження “Дієвість політики підтримки економічної активності жінок-ВПО”, 78% жінок ВПО працевлаштувалися на новому місці. Але кожна п’ята жінка займає посаду, що не відповідає рівню її кваліфікації. 18% респондентів зазначили, що незадоволені рівнем оплати праці. 34% не бачать перспективи кар’єрного росту. Зрозуміло, що матеріальне становище цілком залежить від типу зайнятості. Дані дослідження показали, що 40% опитуваних можуть покрити поточні витрати, але про купівлю товарів тривалого користування і думати нічого. При цьому 76% непрацюючих жінок ВПО взагалі знаходяться на межі фізичного виживання.
“Переселенці неохоче звертаються до центрів зайнятості, а скоріше віддають перевагу неофіційним підробіткам, так як підходящих для їх кваліфікації вакансій немає, а перенавчатися на ті професії, що там пропонують, не всі готові”, – ділиться своїми спостереженнями правозахисниця Української Гельсінської спілки з прав людини Наталя Єсіна.
Виникає питання – чому немає вакансій в той час, як держава розглядає питання щодо залучення імігрантів до ринку праці в Україні? Проблема тіньової зайнятості ВПО тісно пов’язана з неможливістю покрити мінімальні витрати, тому і суміщають українці декілька підробіток, аби просто вижити.
Щодо працевлаштування чоловіків, то тут одразу випливає проблема мобілізації. Адже, при офіційному працевлаштуванні, чи зверненні до центрів зайнятості дані про чоловіка ВПО одразу потрапляють до територіальних центрів комплектування. За даними ДСЗ, у 2024 році серед 29 тисяч зареєстрованих безробітних ВПО чоловіки становлять лише 14%.
Труднощі з працевлаштуванням тісно пов’язані з ще однією проблемою ВПО – обмеженим доступом до освітніх послуг. Часто ВПО стикаються з проблемою нестачі місць у дитячих садочках. Більшість, прагнучи зберегти емоційний спокій своїх дітей, намагаються продовжити їх навчання дистанційно у своїх школах, а це вимагає постійного перебування хоча б одного з членів родини вдома. Аналогічна ситуація і з родинами з літніми людьми, або з наявністю в сім’ї людини з обмеженими можливостями. Чимало ВПО перебувають у населених пунктах, де в школах відсутні укриття, а дитячі садки взагалі не працюють. То, звісно, що про повноцінну зайнятість і гадки бути не може. Ймовірно, державі треба активніше сприяти розвитку системи послуг з догляду за дітьми та облаштування навчальних закладів укриттями.
З якими ще труднощами стикаються ВПО
За даними дослідження, приблизно 60 відсотків ВПО потребують постійної гуманітарної допомоги. Напевно, що держава має відслідковувати переміщення своїх громадян з метою їх підтримки. Але на ділі виявляється, що люди навіть не знають, де отримувати гуманітарну допомогу. Наразі ВПО Вовчанської громади залишися без належної уваги з боку держави. Про це свідчать коментарі багатьох переселенців зі зруйнованого міста.
“Досі не зрозуміло, ведеться реєстрація на гуманітарну допомогу для всіх вовчан, чи лише тих, хто виїхав після 10 травня. І, взагалі, що це за ситуація, коли інформацію дозовано знаходити люди мусять самі. А судячи з попередньої інформації, отриманої неофіційно, нам, вовчанам, допомоги з боку адміністрації очікувати не варто”, – ділиться своїми переживаннями Юрій Бондаренко, ВПО з Вовчанська.
“Людям з міста Вовчанська одні обіцянки, що працює Вовчанський ХАБ, а допомоги ніякої, якщо люди мешкають в гуртожитку, то їм не потрібна гуманітарна допомога”, – скаржиться Наталія Стешенко, ВПО.
“А ми мешкаємо у орендованій квартирі, так про нас взагалі забули, як наче і не існуємо зовсім”, – говорить мешканка зруйнованого Вовчанську Олена.
За два місяці після травневої евакуації через загострення ситуації на сході країни мешканцям зруйнованої громади телефонували представники влади з метою з’ясування їх фактичного місця перебування. Та чи буде надано допомогу, ніхто так і не повідомив. Час проходить, але ситуація не змінюється, як в тій байці: “а віз і нині там”.
Не варто забувати і про емоційний стан ВПО.
“Досвід ВПО різний. Хтось втратив дім, рідних, хтось виїхав через певний час після окупації та дуже важко очікувати від цих людей працевлаштування на третій-п’ятий день або ж навіть місяць, адже без психологічної стабілізації вони не можуть робити наступних кроків”, – наголошує Валерія Секісова, представниця благодійного фонду “Право на захист”.
Багато хто з переселенців знаходиться у, так би мовити, підвішеному стані: одні мають намір переїздити далі з метою пошуку безпечнішого місця, інші плекають надію повернутися додому. Невизначеність майбутнього та відчуття тимчасовості перебування на новому місці аж ніяк не сприяють мотивації щодо пошуку нової роботи.
Багато хто з переселенців стикається з непорозумінням, а інколи і просто з упередженим ставленням з боку місцевого населення. Чомусь українці втратили відчуття єдності. Розуміння того факту, що всі ми з однієї країни і, що всіх нас спіткала одна біда – війна відійшло десь на задній план, поступившись місцем поділу на “своїх” та “чужих”.
“Отримувала повідомлення на кшталт “понаїхали”, “приїхали та порядкують тут”. Так-то в живу ніхто нічого не говорив, а от в інтернеті багато таких коментарів було”, – згадує як зіткнулася з хейтом у соцмережах переселенка з Харкова Катерина, яка зараз тимчасово проживає у Полтаві.
“Прийшла в Червоний Хрест Луцька. Записали мене, видали дві коробки із гуманітаркою. В одній — продукти харчування, в іншій — хімія. Глянула я на коробки — не донесу, важкі. Чую іронічний голос працівниці: “Що, таксі викликати?” Вона не розуміє, що ці продукти і цей пральний порошок мені необхідні. Бо зможу витратити гроші на інше: рушники купити, посуд, постільну білизну. Від таксі я відмовилася, зателефонувала чоловікові. Через такий прийом довго не зверталася, хоч ті продукти зайвими не були. Коли прийшла через рік, увели нові правила: спочатку треба отримати талончик, а тоді, в інший день, допомогу. Я більше й не пішла. Не люблю, коли мене принижують”, – ділиться неприємним досвідом Віра, ВПО з Скадовська.
“Я шукала житло у Львові. Ціни починалися від 10 000 гривень. Коли дізнавалися, що я дружина військового, говорили: “Вас чоловік забезпечує, у нього висока зарплата”. Я тоді ще не знала, буде наш ліцей працювати чи ні, тож шукала роботу. І діставала відмову, бо я з окупованої території. Навіть не пояснювали причини. Ні, та й усе. Я спілкуюсь українською мовою, але місцеві мешканці відразу кажуть: “Ви не наша”. Я їм кажу: “Але ж я звертаюсь до вас українською”. У відповідь чую: “ Ви не нашою мовою розмовляєте”, – розповідає психологиня та медикиня Ірина Миколаївна.
Звісно, що не всі люди так поводяться. Багато хто згуртувався в тяжкі часи та завжди і словом, і ділом підтримує тих, хто цього особливо потребує. Однак ттакі випадки, хоч і поодинокі, але залишають неприємний осад у душі. Не варто піддаватися агресії, яку принесла з собою війна та розглядати людей, що прибули з окупованих територій, чи місць, де ведуться постійні бойові дії, як потенційних конкурентів. Це такі ж українці, але зі зруйнованим звичним плином життя, втраченими зв’язками, що будувалися роками. Люди, які вимушені шукати магазини, де дешевші продукти, одяг, де лікуватися, бо все довкола незнайоме, набувати нові звички та вчитися жити по-новому. Державі треба звернути на це особливу увагу та проводити пояснювальну роботу як з персоналом у соціальних службах, так і серед населення, як поводитися з ВПО. Переселенці можуть почуватися ізольовано в новому місці проживання, особливо, якщо вони втратили близьких, не мають родичів, друзів. Все це може вибудувати бар’єр на шляху до повноцінної інтеграції.
Проблеми ВПО є комплексними і потребують системного підходу та тісної співпраці держави, міжнародних організацій і всього суспільства. Важливо продовжувати розвивати та вдосконалювати програми підтримки ВПО, щоб забезпечити їхню гідну інтеграцію в нові громади та створити умови для стабільного та безпечного життя.
