Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну мільйони українців були змушені залишити свої домівки та шукати прихисток за кордоном. Серед них — сотні тисяч дітей, які стали частиною нових суспільств, але зіткнулися з викликами, про які мало хто задумується. Війна вирвала їх із дому, змусила попрощатися з друзями та залишити улюблені іграшки на полицях зруйнованих кімнат. Українські школярі, які мріяли про випускний або перший дзвоник, сьогодні сидять за партами в чужих країнах, намагаючись зрозуміти нову мову, чужу програму та нові правила життя.
Вони — діти між двома світами: один залишився в Україні, у спогадах про мирне дитинство, інший — тут, у чужих школах, де їх не завжди розуміють, а часом і відштовхують. Їхні будні — це боротьба з мовним бар’єром, булінгом і подвійним навантаженням, адже вони не лише опановують іноземну програму, але й намагаються не відставати від української. У той час, як світ розчулюється їхньою відвагою, українська держава залишає їх сам-на-сам із труднощами. З якими проблемами стикаються українські школярі, здобуваючи освіту за кордоном?
Нове життя: чужа мова та чужа культура
За даними звіту “Навчання українських дітей за кордоном під час війни в Україні” Державної служби якості освіти (ДСЯО), з початку повномасштабного вторгнення з України виїхала значна кількість громадян, серед яких 378 617 школярів, які продовжують здобувати освіту за дистанційною, сімейною або екстернатною формами навчання в українських школах.
Однак, як зазначають в МОН, є також учні, які перебувають поза межами системи української освіти – це приблизно від 200 до 250 тисяч учнів. Діти продовжують навчатися у школах тих країн, де вони перебувають, і не навчаються в українських. Законодавство країн, куди виїхали родини з України, передбачає інтеграцію іноземців у їхні освітні системи. Але ця інтеграція проходить досить болюче для наших учнів та ще й створює надмірне навантаження.
Згідно звіту, українських школярів умовно ділять на 4 категорії:
- діти, які навчаються винятково в закладах освіти за кордоном і не навчаються в закладах освіти в Україні;
- діти, які поєднують навчання в закладах освіти за кордоном і в Україні на індивідуальній формі навчання (екстернат, сімейна (домашня) форма навчання);
- діти, які поєднують навчання в закладах освіти за кордоном і в Україні на дистанційній формі навчання;
- діти, які навчаються лише в українських школах дистанційно і не відвідують заклади освіти в країні перебування.
За останніми даними з 24 лютого 2022 року по 12 грудня 2023 року до шкіл ЄС було інтегровано 831,431 українського учня. Але реальні цифри можуть бути набагато більшими. Адже також є учні, які навчаються з-за кордону дистанційно лише в українській школі й не були інтегровані в шкільну систему країн ЄС, тому не враховані у цю статистику, оскільки не мають обов’язку відвідувати школу країни перебування.
Як повідомляють в Управлінні Верховного комісара ООН у справах біженців станом на жовтень 2024 року за кордоном перебуває українських школярів:
- в Ірландії – 97% ;
- в Румунії – 83%;
- у Франції – 69%;
- у Німеччині та Австрії – по 63%;
- у Молдові – 8% ;
- у Хорватії – 16%
- У Великій Британії – 17% .
Новий досвід і розширення світогляду
Звісно навчання за кордоном дає дітям можливість зануритися в інші культури, побачити різноманіття світу і зрозуміти, що він набагато ширший, ніж здавався раніше. Діти вчаться толерантності, повазі до інших культур і традицій, що робить їх більш відкритими та адаптивними. Одна з найбільших переваг навчання за кордоном — це можливість вивчити нову мову в реальному середовищі. Це не лише корисний навик для майбутнього, але й спосіб розвинути комунікативні здібності. А як відомо, володіння кількома мовами відкриває додаткові перспективи для подальшого навчання та кар’єри. Закордонні школи часто використовують інноваційні методики навчання, які відрізняються від тих, до яких звикли українські школярі. Наприклад, у багатьох країнах Європи акцент робиться на практичному застосуванні знань, критичному мисленні та командній роботі. Такі підходи допомагають дітям розвивати навички, які будуть корисними в сучасному світі. Навчання за кордоном відкриває двері до нових освітніх і кар’єрних можливостей. Українські діти отримують доступ до якісної освіти, яка допоможе їм у подальшому житті.
Проблеми українських школярів у закордонних школах
Переїзд в іншу країну — це не лише нові горизонти, але й величезний стрес для дітей. І це цілком зрозуміло. Адже ще вчора вони були серед своїх друзів у рідній школі, а сьогодні опинилися в класі, де всі говорять незрозумілою мовою.
Існують два основні підходи до інтеграції біженців у школи. Новоприбулі учні спочатку можуть бути в окремих класах, де опановують мову навчання, або одразу навчаються з однолітками з країни. Навчання окремо показує більше недоліків, ніж переваг. Адже таке відокремлення створює значні проблеми для інтеграції, діти просто перебувають у штучно створеному середовищі, де зібрані до купи біженці з різних країн.
Як результат, діти об’єднуються у групи відповідно до національності, не опановуючи мову країни перебування та ще й переживають проблеми булінгу в таких групах. Окремі класи або центри для біженців в основному створюються для Фінляндії, Польщі, Португалії, Румунії, де і обирають перший підхід до інтеграції.
Навчання ж одразу в місцевій школі потребує серйозної підготовки місцевих вчителів та індивідуальної підтримки кожної дитини. А інакше школярі просто формально “відсиджують” заняття і мало чого навчаються. Але такий підхід обирає більшість європейських країн. Хоча, наприклад у Люксембурзі батькам дають право вибору – чи віддати дитину до місцевої школи, чи до класу інтеграції в міжнародній школі.
В Бельгії, якщо батьки обирають записати дитину у звичайний клас, вона одразу приступає до навчання. Як правило, так роблять з учнями початкової школи, де діти легше та швидше адаптуються. Але якщо дитина старша за 12 років та йде до базової школи, то один-два роки вчиться за особливою програмою, де переважно опановує мову.
Мовний бар’єр стає першою великою перешкодою. Багато українських школярів змушені за короткий термін опановувати нову мову, щоб хоч трохи зрозуміти вчителів і однокласників. Ви коли-небудь намагалися зрозуміти математику, коли навіть не знаєте, як звучить слово “додавання” іншою мовою? Для українських школярів мовний бар’єр став однією з найбільших проблем. Багато дітей вивчають нову мову у прискореному темпі, але часто це відбувається ціною їхнього психологічного комфорту. Вчителі не завжди мають ресурси або терпіння, щоб допомогти таким учням.
У таких країнах як Ісландія та Швеція, зовсім немає загальнодержавної політики стосовно допомоги юним біженцям в опануванні мови. У Швеції в класах, де є українські діти, ввели вивчення шведської як іноземної мови. А в Ісландії навчальну програму на державному рівні та способи перевірки компетенцій переглянули з урахуванням потреб іншомовних дітей.
Для опанування мови створюють мовні інтенсиви у невеликих групах протягом навчального дня. Так це відбувається в Італії, Франції, Туреччині, країнах Балтії. Але частіше за все школярі йдуть на мовну підтримку замість занять за розкладом. Інколи інтенсиви призначають додатково до стандартних шкільних занять, увечері, що створює надмірне навантаження для школярів.
Однак не всі закордонні школярі готові прийняти “новеньких”. Українські діти часто стають об’єктами булінгу через акцент, походження або незнання місцевих традицій. Деякі навіть стикаються з відвертою ворожістю, викликаною стереотипами чи політичними упередженнями. Звісно ж батьки намагаються захистити своїх дітей, але існує ризик серйозної конфліктної ситуації. Тому часто дорослі, перебуваючи у стресовій ситуації через втрату дому, роботи і невизначеність майбутнього, не спроможні дати ладу проблемі. Вони не завжди можуть допомогти своїм дітям адаптуватися в нових умовах.
Попри те, що діти змушені освоювати програму країни, де вони зараз проживають, багато хто намагається не відставати від української шкільної програми. Це виклик для учнів, які буквально живуть “на двох фронтах”. Міністерство освіти і науки України надіслало листи до органів освіти всіх країн, де є діти-біженці, з проханням сприяти навчанню за українськими стандартами.
Більшість європейських країн дозволяє займатися дистанційно в місцевих школах після стандартних занять. Адже дистанційне навчання передбачене не в усіх закладах, а там де воно є, час занять збігається з уроками в закордонній школі. Особлива позиція у Франції та Нідерландах, де переконані: це заважає інтеграції, тому дистанційні заняття українською дозволені лише вдома у вільний час. У Люксембурзі заняття з української мови заохочуються як позакласна діяльність. У таких країнах, як Швеція, Сербія, нічого не роблять для підтримки зв’язку біженців з рідною країною.
Ситуація склалася таким чином, що вдень українські школярі вивчають математику, історію чи біологію в іноземній школі, а ввечері сидять над українськими підручниками, щоб не втратити зв’язок із рідною системою освіти. Одним із найбільших розчарувань для багатьох родин стало те, що українська держава не забезпечує достатньої підтримки для дітей, які опинилися за кордоном. Онлайн-уроки часто перевантажені або погано організовані, а фінансування додаткових ініціатив для таких школярів майже відсутнє.
Як розповідають батьки у приватній бесіді, все навчання зводиться до надсилання раз у три місяці контрольних робіт. А вивчення матеріалу здійснюється дітьми самотужки. Тож батьки або вимушені шукати репетиторів для своїх дітей, або допомагати самі. А робити це, коли треба ще й на роботу ходити, виявляється нелегкою задачею. І в першому, і в другому випадку, це негативно позначається на сімейному бюджеті. Батьки, які й так живуть у стані постійного стресу, змушені самостійно шукати способи забезпечити дітям доступ до освіти. І це при тому, що влада повідомляє про створення українського компоненту для дітей, що перебувають та навчаються за кордоном.
Цей компонент зібгав у собі програми української мови та літератури, а також історії України. Але цілком зрозуміло, що такий загальний обсяг не може дати дітям повноцінних знань з предметів. Проте з’являється надмірне навантаження на школярів. Це подвійне навантаження виснажує дітей. Вони вчаться по 10-12 годин на день, але знають, що це необхідно, аби не втратити зв’язок із Україною та мати шанс повернутися до нормального навчання після війни.
Проте є і новостворені цілком українські класи, де викладають українською за вітчизняними програмами та підручниками. Такі групи працюють в Естонії та Латвії. Українські школи за кордоном — унікальні заклади освіти. Поки що таких є лише п’ять: у Стамбулі (Туреччина), Варшаві (Польща) та Вільнюсі (Литва). На превеликий жаль, українська держава не знаходить ні коштів, ні бажання, щоб підтримати такі школи. І часто вони існують виключно завдяки ентузіазму волонтерських організацій.
Прикладом такої школи стала “Перша українська школа”, яка функціонує у Варшаві, Кракові та Вроцлаві майже з перших місяців повномасштабного вторгнення. Вона стала рятівним острівком для українських школярів, які отримали негативний досвід у місцевих школах та прагнули знайти безпечне середовище для подолання освітніх втрат. Така школа не лише сприяє навчанню, а й надає емоційну підтримку, допомагає зберегти ідентичність при необхідності інтеграції в польське суспільство, а також сприяє опануванню необхідного рівня польської мови. “Перша українська школа” у Польщі була створена завдяки фундації “Незламна Україна”і вже прийняла понад 600 українських дітей. Навчання проходить за Державним стандартом загальної середньої освіти України. Наповненість класів становить від 10 до 28 дітей. Вчителі ведуть класні журнали та виставляють оцінки за вимогою освітньої програми української школи.
Попри всі труднощі, українські діти демонструють неабияку витривалість. Вони знаходять нових друзів, вчаться на помилках і поступово адаптуються. Але ця адаптація часто стає боротьбою не лише за освіту, а й за збереження своєї ідентичності. Виклики, з якими стикаються українські школярі за кордоном, — це нагадування, що війна торкається не лише дорослих. Діти, які зараз борються за освіту, завтра стануть тими, хто відновлюватиме Україну.
Українські школярі за кордоном стали заручниками обставин, які вони не обирали, але які змусили їх дорослішати раніше. Вони живуть між двома світами: рідною Україною, яку носять у серці, і новою реальністю, яка часто зустрічає їх байдужістю або навіть ворожістю. Вона є дзеркалом для всіх нас, нагадуючи, що майбутнє України залежить від того, чи матимуть ці діти змогу здобувати якісну освіту та зберігати зв’язок із рідною культурою. Сьогодні вони пишуть контрольні роботи на чужій мові, але завтра ці самі діти будуватимуть нову Україну. І саме зараз, у цей найтяжчий для них момент, ми маємо вирішити, чи будемо підтримувати їх на цьому шляху, чи залишимо їх сам-на-сам із викликами, які вони не повинні долати наодинці.
