У цій історії тунель – лише фігура. Він стоїть на передньому плані, бо яскравий, абсурдно великий і зручний для заголовків. Але фон важливіший: Росія тестує, чи можна знову говорити із Заходом не про війну, санкції й репарації, а про Арктику, ресурси, інфраструктуру і “спільне майбутнє”. Кремль продає не підземний перехід під Беринґовою протокою. Він продає маршрут в обхід відповідальності.
Заява спецпредставника Кремля Кирила Дмитрієва про можливий тунель між Чукоткою та Аляскою виглядає як інфраструктурна сенсація. Насправді її варто читати не як новину про транспорт, а як пробу політичної рамки: чи можна повернути Росію до розмови зі США не через відповідальність за агресію, а через достатньо спокусливий бізнес-проєкт.
Кремлівська “угода”, яку Вашингтон не підтвердив
Саме тому починати треба не з інженерії, а зі статусу самої новини. Слово “угода” створює враження великого державного рішення між Вашингтоном і Москвою. Насправді доступні повідомлення такого рівня домовленості не підтверджують.
4 червня на Петербурзькому міжнародному економічному форумі Дмитрієв заявив, що наступного дня буде підписано угоду про продовження проєктування тунелю через Беринґову протоку, і додав категоричну формулу: “тунель буде”. Але навіть російський ТАСС уточнив, що йдеться не про підписання з американськими посадовцями, а про угоду з інжиніринговою компанією, яка має працювати над проєктуванням.
Це не дрібна бюрократична поправка, а суть усієї історії. Міждержавна угода США й Росії означала б зовсім інший рівень: відповідальні органи, бюджет, прикордонний режим, питання безпеки, санкційні винятки, правовий механізм і хоча б мінімальне пояснення, як така інфраструктура може існувати між країнами, що перебувають у глибокому конфліктному контексті через війну Росії проти України.
Натомість маємо заяву кремлівського посланця на російському економічному форумі й відсутність публічного підтвердження з американського боку. Американські посадовці, зокрема Стів Віткофф і Джаред Кушнер, не підтвердили навіть телефонної розмови, про яку говорив Дмитрієв. Офіційних заяв США про участь у такій ініціативі немає.
Тут радше медійна, ніж фактична сенсаційність. У заголовку “Росія і США будують тунель” звучить як майже історичний розворот у відносинах Москви й Вашингтона. У документах і публічних підтвердженнях поки видно інше: російська сторона просуває технічну домовленість як політичний образ майбутньої нормалізації.
Але саме тому сюжет важливий. Кремлю не обов’язково вже мати проєкт, бюджет і американську державну сторону. Йому достатньо змусити медіа, бізнес і політиків говорити не про удари по Україні, санкції чи заморожені активи, а про “історичний” коридор між двома державами.
Цей сюжет з’явився не на порожньому місці. У травні Кремль заявляв, що Росія готова до спільних економічних проєктів зі США, якщо Вашингтон перестане прив’язувати торговельні відносини до врегулювання війни проти України. 4 червня медіа транслювали слова Дмитрієва про те, що російсько-американські контакти з енергетики й економіки тривають попри паузу в мирному процесі.
Послідовність прозора: спершу Москва формулює принцип – економіка має жити окремо від українського питання, потім підкидає яскравий символ такого підходу – тунель, Арктику, ресурси, інфраструктуру.
Короткостроково це інформаційна пробна куля. Середньостроково – тест на те, чи готова американська публічна сфера знову говорити про Росію через бізнес, технології й Арктику, навіть якщо офіційна політика ще не змінилася.
Довгостроково небезпека глибша: замість питання “на яких умовах Росія має відповідати за агресію?” в центр може повертатися інше – “які великі проєкти можуть бути вигідні Росії та США?”.
Фінансист замість дипломата
Фігура Дмитрієва в цій історії не менш промовиста, ніж сама Беринґова протока. Він не транспортний чиновник, не класичний дипломат і не будівельник. З 2011 року Дмитрієв очолює Російський фонд прямих інвестицій, а в лютому минулого року Путін призначив його спецпредставником із міжнародного економічного та інвестиційного співробітництва. Медіа описували його як одного з найбільш “американоорієнтованих” людей у російській еліті: Stanford, Harvard, Goldman Sachs, McKinsey, англійська мова, західні й близькосхідні фінансові контакти.
Саме такий профіль Кремлю й потрібен. Якщо Лавров говорить про “архітектуру безпеки”, це звучить як перегляд міжнародного порядку. Якщо фінансист із західною освітою говорить про тунелі, енергетику, ринки, стабільність і “майбутнє разом”, це вже подається як прагматична пропозиція. Дмитрієв у цій схемі працює перекладачем російських геополітичних інтересів мовою інвестиційної можливості.
У цьому є майже ідеальна суперечність. Людина, яка просуває образ потенційного російсько-американського мегапроєкту, сама представляє інституцію, заблоковану американськими санкціями. 28 лютого 2022 року, після повномасштабного вторгнення Росії в Україну, Мінфін США ввів санкції проти Російського фонду прямих інвестицій, його керуючої компанії та самого Дмитрієва.
Американське Управління з контролю за іноземними активами тоді писало, що Путін і його оточення давно покладалися на фонд і Дмитрієва для залучення коштів за кордоном, зокрема у США, і назвало фонд символом російської клептократії. Тобто про “американсько-російський” проєкт говорить людина, яка сама перебуває всередині санкційної логіки.
Саме тому важлива й назва “Putin-Trump tunnel”. Це не просто яскравий бренд. Дмитрієв просував ідею приблизно 112-кілометрового залізнично-вантажного тунелю, який мав би “символізувати єдність”, відкрити спільне освоєння природних ресурсів і нібито коштувати менш як $8 млрд за умови використання технологій The Boring Company Ілона Маска. Традиційні оцінки подібного проєкту при цьому перевищували $65 млрд.
У цій формулі майже зникають війна, окуповані території, санкції, міжнародне право, Конгрес, Євроcоюз, НАТО й Україна. Натомість є два лідери, технологічний підприємець, велика обіцянка майбутнього і припущення, що політичні бар’єри можна обійти, якщо достатньо ефектно сформулювати угоду.
Це дуже зручно для транзакційної політики, у якій важить не правило, а здатність домовитися; не інституції, а прямий контакт; не союзницькі процедури, а персональна воля лідера.
Для російської внутрішньої аудиторії така назва теж працює. Вона повертає Путіна в роль рівного співрозмовника президента США. Росія в цій картинці не виглядає державою, яку стримують або карають. Вона виглядає державою, з якою нібито неможливо не домовлятися.
Чому саме Арктика
Чукотка й Аляска в цій історії – не випадкова географія. Беринґова протока – це не просто вузьке місце між двома берегами, а один із арктичних проходів, які через зміну клімату стають більш навігаційними, економічно помітними й військово чутливими. У стратегії Міноборони США щодо Арктики сказано, що скорочення морського льоду робить такі вузькі місця, як Беринґова протока між Аляскою та Росією і Баренцове море на північ від Норвегії, більш економічно й військово значущими.
Арктика цікава не одним ресурсом чи одним маршрутом. Там накладаються енергетика, логістика, військова присутність, китайський інтерес і майбутні ланцюги постачання. За оцінкою Геологічної служби США, на північ від Полярного кола може залишатися близько 90 млрд барелів нерозвіданої нафти, 1 669 трлн кубічних футів природного газу і 44 млрд барелів газового конденсату, причому приблизно 84% цих ресурсів очікуються в офшорних районах.
Для Росії це не абстрактна геологія. У тій самій арктичній стратегії Міноборони США зазначено, що понад 80% російського видобутку природного газу і майже 20% видобутку нафти припадає на Арктику.
Логістика теж змінюється, хоча російська риторика часто перебільшує масштаб. За даними робочої групи з захисту арктичного морського середовища Арктичної ради, у 2025 році до зони Polar Code зайшли 1 812 унікальних суден – на 40% більше, ніж у 2013 році. Сумарна дистанція, пройдена суднами в цій зоні, зросла на 95%, з 6,1 млн до 11,9 млн морських миль.
Найшвидше збільшувалися саме категорії, пов’язані з ресурсами й вантажами: кількість танкерів для сирої нафти за 2013–2025 роки зросла на 396%, балкерів – на 156%, круїзних суден – на 123%. Ці дані оприлюднила Арктична рада. Це ще не заміна Суецькому чи Панамському каналам, але це вже не мертва периферія.
Росія давно намагається зробити Північний морський шлях своїм стратегічним активом. У 2024 році, за даними Росатома, обсяг перевезень цим маршрутом сягнув майже 37,9 млн тонн і став рекордним. Торік транзитний сезон залишався активним: зафіксовано 103 транзитні рейси, 88 унікальних суден і близько 3,2 млн тонн транзитного вантажу.
Але ці цифри одночасно показують межі російської мрії. Основний обсяг маршруту досі тримається не на глобальному контейнерному транзиті, а на вивезенні енергоресурсів і сировини з російської Арктики. Тунель Чукотка–Аляска в кремлівській подачі додає до цього американський вимір: не просто “наш північний маршрут”, а потенційна ланка між Євразією і Північною Америкою.
…Наступного разу ми розглянемо, чому історія з тунелем Чукотка–Аляска важлива не як транспортний проєкт, а як симптом нової геополітики угод. Арктика тут – не декорація, а простір, де сходяться ресурси, військова безпека, Китай, енергетика й майбутні маршрути. Саме тому Кремль намагається говорити про неї мовою “спільної вигоди”: не про війну й відповідальність, а про інфраструктуру, ринки й великі проєкти.
Питання не в тому, чи хтось завтра почне бурити Беринґову протоку. Питання в іншому: чи може достатньо гучна економічна пропозиція повернути Росію до клубу “нормальних партнерів”, поки Україна рахує сотні мільярдів доларів збитків і добивається репарацій. Бо справжній тунель, який Кремль намагається прокласти, проходить не під арктичним дном, а в політичній уяві Заходу.
Тетяна Вікторова
