Ще кілька десятиліть тому Україна була індустріальною державою з потужною металургією, машинобудуванням та енергетикою. Проте за останні роки економічний ландшафт країни суттєво змінився. Промислові гіганти закриваються, заводи стоять порожні, натомість сільське господарство виходить на перший план. Україна дедалі більше орієнтується на аграрний сектор, нарощуючи експорт олії, зерна та інших продуктів. Тепер країна, яку свого часу називали “кузнею” Європи, стає її “житницею”. Це не просто зміна економічного курсу, а нова реальність, яка визначатиме майбутнє України на світовій арені.
Що експортує Україна
Український експорт у 2024 році продемонстрував зростання у всіх ключових показниках. Обсяги поставок зросли на 28,8%, а загальна вартість експорту перевищила 41 мільярд доларів, що на 13,4% більше, ніж минулого року. Проте, чи варто святкувати цей успіх, чи краще уважно подивитися на його складові?
Ключовим фактором такого зростання стала нормалізація роботи морських портів, які попри всі загрози, відновили свою діяльність. Якщо у 2023 році морем вивезли 54,8 млн тон продукції, то в 2024 – вже 87,2 млн тон. Здається, хороша новина. Але що саме вивозять? Україна все більше перетворюється на експортера сировини. Лідером продажів знову стала соняшникова олія, яка принесла країні понад 5 мільярдів доларів. Також у трійці переможців: кукурудза (4,9 млрд доларів) і пшениця (3,68 млрд доларів). Трохи відстає залізна руда (2,75 млрд доларів). Іншими словами, ми експортуємо все те, що не потребує високого рівня переробки та доданої вартості.
Звісно, можна порадіти, що металургія теж починає відроджуватися. Полуфабрикати з заліза експортували на 927,5 млн доларів, гарячекатаний прокат – на 802 млн, чавун – на 500 млн. Але це не той рівень, який був до війни, і в глобальному масштабі українська металургія поки що не повернула собі позиції.
Ще один цікавий момент – експорт в Європу. Наші сусіди залишаються найбільшим ринком збуту: понад 59% українського експорту спрямовується саме туди. Однак при цьому майже половина імпорту в Україну – це теж товари з ЄС. А ще варто згадати, що саме в Європі зростає невдоволення українським аграрним експортом. Україна вже готується до нових переговорів щодо “чутливих” товарів: кукурудзи, зернових, меду, цукру, яєць та м’яса птиці. Не складно здогадатися, що європейським фермерам не дуже подобається українська продукція, яка створює їм конкуренцію. Тож чи не варто нам самим більше вкладати у власну переробку замість того, щоб наповнювати чужі ринки сировиною?
Щодо інших ключових ринків, то тут все доволі передбачувано. Найбільшими партнерами України залишаються Китай (2,3 млрд доларів), Туреччина (2,1 млрд), Єгипет (1,6 млрд), Індія (986 млн) та Молдова (935 млн). Тобто все ті ж країни, що й раніше, – жодних проривів у нові регіони, жодного розширення географії експорту.
Але є і приємні несподіванки. Україна експортувала меблів на 460,6 млн доларів, а кабельна продукція взагалі принесла 1,26 млрд доларів. Це якраз ті сегменти, які дають додану вартість і могли б стати основою української економіки, якби держава системно підтримувала такі галузі. Але, як бачимо, в структурі експорту їхній внесок поки що незначний.
Отже, експорт зростає. Проте ключове питання: чи дійсно це ознака економічного успіху? Якщо ми хочемо стати сильною державою, яка не залежить від коливань цін на сировину, варто звернути увагу на те, що ми продаємо, і думати не лише про обсяги, а й про якість нашої економіки. Бо поки що ми все більше схожі на постачальника ресурсів для розвинених країн, які на основі нашої сировини створюють реальний продукт і заробляють значно більше.
Аграрна країна чи індустріальна пустеля?
Згідно з даними Міністерства аграрної політики та продовольства, у 2024 році майже 60% всього експорту з України становила аграрна продукція – понад 78,3 млн тон. При цьому доходи від її продажу досягли 24,5 мільярда доларів, що стало другим найкращим показником після рекордного 2021 року. Якщо колись це була тенденція, то тепер – остаточний розпад промислового ядра країни. Сумна іронія в тому, що в умовах війни промисловість зазвичай має зростати, адже оборонні замовлення стимулюють виробництво. Але тільки не в Україні. У нас вона зменшилася в півтора раза, і це не просто цифра, а справжній вирок.
Військово-промисловий комплекс (ВПК) – це не автономний острівець, який можна виростити в умовах економічної руїни, а складний механізм, який базується на розгалуженій мережі підприємств, наукомістких технологіях та висококваліфікованих кадрах. Саме тому Ізраїль і Південна Корея розбудовували свій ВПК лише після створення потужної цивільної промисловості. Україна ж вирішила випробувати нову модель розвитку: спочатку знищити індустріальну базу, а потім здивовано запитувати – чому не виходить виробляти сучасні танки, літаки та ракети?
ВПК потребує не лише виробничих потужностей, але й інновацій. Відсутність розвиненої промисловості означає відсутність технологічного прогресу. Наука та дослідницькі центри не можуть працювати у вакуумі, а їхнє фінансування напряму залежить від запитів виробництва. Іншими словами, якщо немає промисловості, немає і замовлень на інновації. Можна скільки завгодно говорити про розробки в сфері безпілотників, але без повноцінного виробничого циклу вони залишатимуться експериментами.
Тепер невеликий прогноз. Якою стане Україна, якщо ситуація не зміниться? Дуже просто: 80% економіки буде припадати на сектор послуг, 15% – на сировинний сектор і 5% – на промисловість, яка переважно виробляє запчастини, а не готову продукцію. Що це означає? Те, що ми будемо постачати сировину, отримувати за це мізерну частку вартості кінцевого продукту і радіти статистиці зростання експорту. Хтось скаже, що агросектор – це основа економіки. Але проблема в тому, що зерно, соняшникова олія та кукурудза не створюють технологій, не запускають космічні супутники і не виробляють бронетехніку. Країни, які спираються на сільське господарство, не стають економічними лідерами.
Звичайно, можна спробувати відновити промисловість, але на це потрібні десятиліття. Досвід Туреччини, яка витратила понад 30 років на створення власної оборонної промисловості, показує, що без стратегічного бачення і довгострокових інвестицій нічого не вийде. Україна ж наразі рухається у зворотному напрямку. Ми не створюємо високотехнологічного виробництва, а навпаки, позбавляємося навіть того, що ще залишилося.
Слід відмітити, що руйнування промисловості – це ще й руйнування системи підготовки висококваліфікованих кадрів. Відсутність промислових підприємств означає зменшення попиту на інженерів, технологів і фахівців з обробки металів та матеріалів. Навіщо готувати висококваліфіковану робочу силу, якщо їй просто ніде працювати? Натомість країна все більше перетворюється на постачальника дешевої робочої сили для розвинених економік Європи.
Україна в минулому
Колись Україна була однією з найпотужніших промислових держав Європи. У спадок від Радянського Союзу країна отримала величезну промислову базу, яка забезпечувала не лише внутрішні потреби, а й експортувала продукцію на міжнародний ринок. Наша країна входила в десятку світових лідерів за виробництвом сталі, мала розвинену авіаційну, суднобудівну, машинобудівну та оборонну промисловість. Сьогодні ж ситуація докорінно змінилася.
На початку 1990-х років Україна була одним з найбільших виробників сталі у світі, посідаючи 8-ме місце у глобальному рейтингу. Металургійні комбінати Дніпропетровська, Запоріжжя та Донецька виробляли мільйони тон прокату, сталі та чавуну, які експортувалися у країни Європи та Азії. Машинобудування було представлено такими гігантами, як “Антонов”, який створював унікальні авіалайнери, “Південмаш”, що виробляв ракети та космічну техніку, ЗАЗ, що виготовляв автомобілі.
Одним з головних промислових центрів України був Харків. Саме тут знаходяться Харківський тракторний завод, Турбоатом – найбільше підприємств з виробництва турбін для енергетики, завод імені Малишева, що спеціалізується на виробництві танків та бронетехніки, та багато інших заводів. Однак більшість харківських заводів зараз розвалені й збанкрутілі. Харків також був центром наукових досліджень та інженерних розробок, які забезпечували технічний прогрес у промисловості.
Водночас українські суднобудівні заводи (Миколаїв, Херсон, Київ) будували кораблі для ВМС багатьох країн, а транспортна промисловість виробляла залізничні вагони та локомотиви, які експлуатувалися по всьому світу. Енергетичний сектор забезпечував атомну та гідроенергетику, а Україна була експортером електроенергії.
Однак руйнування промисловості почалося в 1990-х. Перший удар завдали хаотичні приватизації, коли стратегічні підприємства перейшли до рук олігархів. Брак інвестицій, корупція та невдала економічна політика поступово знищували конкурентоспроможність українських заводів. Багато підприємств стали банкрутами, деякі розібрали на металобрухт.
Політична ситуація в країні та війна, яка почалася у 2014 році, теж завдала нищівного удару. Донбас, що був серцем української промисловості, став зоною бойових дій, а заводи в Донецьку, Луганську та Маріуполі були або знищені, або опинилися під контролем окупантів. У 2022 році повномасштабне вторгнення Росії остаточно добило українську важку промисловість. “Азовсталь” і “ММК Ілліча” зруйновані, Запорізький металургійний комбінат працює частково, оборонна промисловість перейшла у кризовий режим.
Отже, Україна була потужним промисловим гігантом – з заводами, металургією, авіабудуванням і технологічним потенціалом. Сьогодні ж вона дедалі більше нагадує сировинну колонію, яка постачає сільськогосподарську продукцію та руду для чужих економік, а потім імпортує звідти готову продукцію. Зараз Україна стоїть перед вибором: або ми почнемо відновлювати власну промисловість, або остаточно перетворимося на аграрний сировинний придаток. Але виглядає так, що вибір вже майже зроблено, при цьому далеко не на користь індустріального розвитку.
Якщо уряд не візьметься за відновлення промисловості, країна назавжди залишиться аграрною державою. Ми не зможемо створювати новітню техніку, розвивати власний ВПК і конкурувати у високотехнологічних галузях. Держава, яка не виробляє, не в змозі контролювати своє майбутнє. І якщо не змінити цей курс, Україна ризикує втратити не лише економічний потенціал, але й статус повноцінної незалежної країни. Чи зміниться ця ситуація – питання, яке залежить від політичної волі та стратегічних рішень влади.
Оксана Іщенко
