Починаючи розмову про Національну Стратегію доходів на 2024-2030 роки (НСД), слід спочатку зупинитися на авторстві цього документа. Дуже важливо про це написали у своєму зверненні аналітичні центри України, які займаються питанням взаємовідносин влади та бізнесу, проблемами оподаткування. Усього сім найбільш відомих аналітичних центрів: CASE Україна, Палата податкових консультантів, Інститут соціально-економічної трансформації, Інститут фінансів та права, Інститут Податкових Реформ, Податкова група Економічної експертної платформи, Аналітичний центр Advanter Group.
Неможливо зрозуміти суть протистояння бізнесу та влади навколо цієї Нацстратегії без розуміння її авторства. Отже, що пишуть експерти:
“Перш за все варто зазначити, що документ вперше за останні роки – напрацьовувався в закритому режимі, за інформацією яку ми маємо – без будь-яких консультацій з науковцями, громадянським суспільством та представниками бізнесу. Такий не інклюзивний процес значно погіршує якість документів, підважує їхню легітимність, та ускладнює реалізацію відповідних пропозицій”.
За останні роки ми звикли до того, щоб відповідальні чиновники, скріпивши серцем, але таки були змушені консультуватися з незалежними експертами та бізнесом. Але багато хто пам’ятає, як свого часу створювався, а потім ухвалювався Податковий Кодекс імені пана Азарова. Важко оцінити всі наслідки таких руйнівних документів. Неможливо врахувати роль усіх знищених цим документом бізнесів, катастрофічно хворої кон’юнктури та кількості чиновників, що збагатилися. І справа не тільки в тому, що в Податковому Кодексі просто були грубі технічні помилки, справа не тільки в тому, що він мав войовничо-фіскальний характер, і значною мірою занапастив економічний розквіт початку нульових. І відповідно став антипрапором Майдану 2004-2005 років.
Філософія цього документа будувалася на тій первісно-марксистській ілюзії, що гроші ростуть на деревах (“Грошове дерево” великого Кліффорда Саймака), і головний приз дістанеться тому, хто збере перший урожай. Автори Податкового Кодексу вирішували одне питання: як здерти з грошових дерев більший урожай. А далі – як, нібито, говорив Людовік XIV: “Після нас хоч потоп”. Ми ще повернемось до цього знаменитого висловлювання.
І тут неминуче постає питання: чому автори Національної стратегії відмовилися залучити до її створення експертів та незалежний бізнес? І ось тут нам доведеться зупинити свою увагу на філософії цього документа. Це все дуже непросто, але важливо розуміння його окремих статей.
Автори Національної стратегії неодноразово наголошують, що вони лише приміряють європейське законодавство до українських умов. Ще за часів обговорення Податкового Кодексу, команда Азарова постійно твердила ці мантри: ми лише використовуємо європейські зразки. І сьогоднішні автори Національної стратегії точно повторюють усі «примирливі кліше» людини, яка втекла до Росії. Азарова в нас уже немає, але азарівщина як була, так нікуди й не поділася. Чому?
Був такий старий анекдот: людина із заводу дитячих візків виносить запчастини, щоб мати вдома дитячий візок для дитини. Але скільки він не збирає ці запчастини, виходить не дитячий візок, а кулемет. Ось так само і з податковими документами в Україні: наші чиновники можуть молитися на Страсбург, бити поклони на адресу Європи, кричати про польський чи угорський досвід – але це все трагіфарс.
За коментарем з приводу того, як Національна Стратегія доходів на 2024-2030 роки вплине на українських бізнесменів, ІА “ФАКТ” звернулося до Володимира Дубровського, старшого економіста CASE Україна, головного експерта групи з питань податкової реформи Економічно-експертної платформи.
“Наразі фіскальна політика в Україні працює за принципом “презумпції вини”, закладеним у корпоративну культуру податківців ще за Азарова. Податківців вчать, що вони, ніби, захищають громадські інтереси проти хижих та жадібних підприємців (податкова має справу переважно з бізнесом), які, відповідно до совкових традицій, за замовчуванням вважаються ворогами суспільства.
Такий підхід особливо влаштовує податківців не лише тим, що виправдовує будь-які незаконні дії, як від вимагання переплати податку на прибуток, “суспільними інтересами”, але й фактичною індульгенцією на “доїння бізнесу” на власну кишеню.
Це перетворює дискрецію, яку неможливо повністю прибрати з процесу адміністрування, на зброю для здирництва та інших зловживань, отже спонукає податківців та тих, хто лобіює їх інтереси (той же МінФін) відстоювати та за найменшої нагоди розширювати дискреційні можливості та повноваження, як це, наприклад, передбачено Національною стратегією доходів.
Тож, як би не намагався добросовісний платник виконувати законодавство, він все одно може бути звинувачений у недоплаті податків з відповідними наслідками, якщо тільки не домовиться з податковою», – зазначив Володимир Дубровський.
Проте, проблемою є не лише “корпоративна культура податкової” імені Азарова. Всім зацікавленим особам добре відомо, що на підприємців не поширюється головний принцип цивілізованого судочинства: презумпція невинності. Будь-який підприємець спочатку винен, і в будь-якому суді України фактично на підприємця покладено обов’язок довести свою невинність. Але це пів біди.
У законі України “Про державну службу” є стаття, що дозволяє накладати на державного службовця індивідуальну фінансову відповідальність за завдану їм шкоду. Так, найчастіше збитки бізнесам завдаються не одним, а кількома чиновниками, але якби така практика мала б місце, як це реально існує в країнах Європи, то ситуація в Україні стала б зовсім іншою. Зазначимо, що за більш ніж двадцять років існування цієї норми вона, наскільки мені відомо, не має судової практики.
Фактично складається ситуація, коли для платників податків існує де-факто «презумпція невинуватості в їх несплаті», а для чиновників існує де-факто презумпція безкарності. До речі, саме тому бізнес так рветься до інститутів влади і готовий сплачувати величезні гроші за місце у ній: лише владний статус, чи владний “дах” здатний надати реальний захист від свавілля чиновників чи силовиків.
У зв’язку з цим Володимир Дубровський в нашій розмові наголосив:
“Депутатам, мабуть, невідомо, що, як знає будь-який фахівець, це в принципі неможливо доки, чи існує податок на прибуток, який є дискреційним за своєю природою.
Будь-який досвідчений бухгалтер чи фінансовий директор знає безліч способів сховати прибуток або показати його, коли це потрібно. І так само, будь-який досвідчений податковий інспектор завжди може знайти, до чого причепитися у калькуляції фінансового результату. Тому ніхто не може бути впевненим, що сплативши цей податок правильно.
На жаль, поки існує податок на прибуток і нинішній ПДВ з його адмініструванням і критерієм “господарської діяльності”, чіткі апріорні критерії для визначення неможливі, тому що ніхто не знає, чи дотримується він закону, чи ні”.
Дія суто радянської системи, за якої чиновник може бути фактично покараний тільки своїм начальником, означає наявність узаконеного свавілля. Що характерно, це завдає набагато страшнішого удару по бюджету, ніж усі недоїмки бізнесу. Проблема в цьому випадку полягає й у тому, що чиновник абсолютно не зацікавлений у кінцевій меті збору податків – поповнення бюджету: йому від цього холодно, ані спекотно. З одного боку, чиновник користується безкарністю, а з іншого – йому абсолютно байдуже, який результат буде від його дій: головне – поповнити власну кишеню. А якщо при цьому буде зруйнований бізнес, якщо різко впадуть або навіть пропадуть надходження до бюджету – він тут ні до чого. Як там говорили у грі “Поле Чудес”: “Грав, але не вгадав жодної літери”. Чиновник, який контролюється лише своїм начальником – ідеальний злодій: безкарний, всемогутній, головне лише ділиться із вищими.
Без контролю суспільства вся ця система спочатку не може працювати. І проблема навіть не в європейських зарплатах чиновників: система ієрархічної влади, не підконтрольної суспільству нічого іншого зробити не може. Навіть у СРСР така система працювала, хай і погано, але тільки тому, що всю систему управління пронизувала партійна вертикаль. Чиновник був відповідальний не лише перед своїм начальником, але й перед партійним апаратом. Іноді це допомагало, іноді – ні. Але це було все ж таки краще, ніж нинішня система. Про порівняння з Європою вже і казати нічого.
Експерти аналітичних центрів зобов’язані дотримуватися “політесу”, тому їх оцінка Національної стратегії явно надто м’яка:
“Стратегією Міністерство фінансів намагається передбачити сучасні європейські інструменти та практики, не маючи головного – європейського верховенства права, європейської якості держуправління, європейського низького рівня корупції у держорганах. За відсутності європейських інклюзивних якісних інституцій – застосування лише європейських інструментів призведе до збільшення корупційних можливостей, тиску на бізнес нереформованих правоохоронних та органів контролю, посилення тінізації економіки. Україна все ще потребує простої та справедливої податкової системи, викорінення практики презумпції провини в податковому та митному адмініструванні – що створить комфортну середу для швидкого відновлення економіки без перевірок, корупції та втручання”.
Леонід Штекель
