В Україні на даний час спостерігається досить складна ситуація у сфері медицини. Зрозуміло, що не останню роль в цьому відіграло повномасштабне вторгнення РФ, яке дотягнулося своїми пазурами до абсолютно всіх сфер життя. Саме тому ми маємо дефіцит лікарів, черги до фахівців розтягуються на місяці, а швидка допомога просто не в змозі встигнути на кожен виклик. І тут держава в обличчі МОН, яке вирішило, що надто багато медиків нам і не треба, пропонує рішення – скоротити кількість медичних вишів. Дійсно, навіщо нам ці лікарі? Адже здоровий український народ і сам собі порадить – хто за гуглом, хто за трав’яними чаями, а хто за порадами з TikTok. Спробуємо розібратися чим викликане таке рішення МОН і до чого це може призвести.
Скорочення без плану
У країні, де черги до лікарів уже стали чимось буденним, а дефіцит медиків – не лише статистика, але й особиста історія кожного, Міністерство освіти і науки вирішило піти на сміливий експеримент. Заступник міністра освіти та науки України Михайло Винницький, відомий своїми “креативними” ідеями, нещодавно заявив в ефірі вебінару “МедОсвіта: Шлях до змін”, що в країні надто багато медичних вишів (аж цілих 15 на противагу лише 4 у Європі), тому скорочення їх кількості є необхідним для підвищення якості освіти. Тобто, він запропонував не покращення навчальних програм для майбутніх медиків, не підвищення кваліфікації викладачів медичних навчальних закладів, не збільшення їх фінансування з метою забезпечення якісної освіти, а просте скорочення. Менше вузів – менше проблем. Не треба шукати кошти на їх утримання.
Сьогодні за даними Ukrainian Medical Council, в країні налічується 64 медичні коледжі, 47 медичних училищ та їх філій, 2 інститути медсестринства, 12 медичних університетів, 2 медичні академії, 1 національний фармацевтичний університет та 3 академії післядипломної освіти. Шість медичних університетів і одна медична академія післядипломної освіти мають статус національних. Після завершення навчання певного рівня студенти мають право продовжити своє навчання в інтернатурі, а також за бажанням в магістратурі або клінічній ординатурі.
На думку фахівців з МОН, модель медінституту або медфакультету в класичному виші стане більш конкурентною, ніж в окремому закладі освіти. А звичні спеціалізовані медичні заклади вищої освіти – це ні що інше, як радянський рудимент.
Медична освіта – це не просто про знання, це про людей, які рятують життя. Але з таким підходом, схоже, життя рятуватиме менша кількість людей. На момент, коли ми потребуємо більше лікарів через війну, масову еміграцію медичних працівників і зростання навантаження на систему охорони здоров’я, МОН пропонує отаку “оптимізацію”. На практиці зменшення медичних навчальних закладів призведе до зменшення випускників, і відповідно, до ще більшого дефіциту кадрів. Ще в мирні часи лікарня в невеличкому місті, або медпункт в сільській місцевості не мали достатньо вузькопрофільних спеціалістів. Через кілька років ця проблема охопить всю країну, а не лише віддалені куточки.
Слід зазначити, що Україна вже давно стикається з відтоком медичних кадрів за кордон, цей процес розпочався ще в роки пандемії. Так, за підрахунками експертів, протягом 2020 року через незадовільні умови праці такі як відсутність засобів індивідуального захисту, різке зростання робочого навантаження, застаріла матеріально-технічна база звільнилось понад 34 тис медичних працівників.
За даними дослідження Українського центру охорони здоров’я, станом на кінець 2022 року у медичних закладах, підпорядкованих МОЗ, стало на 6300 лікарів менше, ніж на кінець 2021 року. На 35 тис скоротилася кількість молодшого і середнього медичного персоналу (медсестер, медбратів, фельдшерів, санітарів). Сьогодні найменш укомплектованими є зони бойових дій – Донецька, Луганська, Херсонська та Миколаївська області.
Німеччина, Польща, Чехія активно переманюють наших лікарів, пропонуючи їм гідні умови праці. Водночас МОН, скорочуючи кількість навчальних закладів, фактично закладає бомбу під систему охорони здоров’я. Молодь, яка бажає стати лікарями, опиниться в ще жорсткішій конкуренції за місце в університеті. Багато хто просто не отримає шанс навчатися. Водночас через перевантаження тих медичних вишів, що залишаться, якість освіти навряд чи покращиться. Навпаки, нестача викладачів та ресурсів стане ще гострішою.
Здається, що у МОН з’явилася традиція вигадувати неефективні реформи та не враховувати їх згубні наслідки для всієї країни. Це торкнеться життя всього населення України, яке потрапляє під загрозу від таких необдуманих кроків. В той час як країни Європи шукають способи залучити більше медиків, Україна обирає шлях скорочень. Сьогодні ми скорочуємо медичні виші, а завтра переведемо майбутніх медиків на дистанційне навчання? Дистанційна освіта в медичних університетах – це справжня революція. Замість класичних стетоскопів і анатомічних атласів у наших майбутніх ескулапів на перших позиціях тепер Google і YouTube. А навіщо розтинати трупи, коли можна подивитися 3D-модель на екрані? І зекономити кошти держави, як мріють чиновники. Майбутні медики почнуть встановлювати діагнози по фото в Zoom. Замість того, щоб слухати серцебиття через стетоскоп, можна просто знайти запис у YouTube. Ну, іграшкові моделі й стимулятори сприятимуть практиці. Чекатимуть нас у кабінетах горе-лікарі майбутнього,озброєні дипломами, здобутими на дистанції, й впевненістю, що справжній досвід — це те, що завжди можна нагуглити.
А як зрадіють “спеціалісти народної медицини”! Отримають дипломи дистанційно і все – вони теж медики. Такі знавці народної медицини – це справжні чарівники нашого часу. Вони можуть вилікувати будь-що: від мігрені до “порчі”, застосовуючи лише підручні засоби. Для них ложка – це святий артефакт, а окріп – еліксир життя. А слова “енергетика” та “біополе” вони вимовляють із такою впевненістю, що їм неможливо не повірити. Ще більше вражає їхній маркетинг. Вам пропонують загадкові настоянки, які “працюють” краще за хімію”, і гарантовано вилікують все, крім, хіба що, скептицизму. А якщо не допомогло – це ваша аура винна, бо не вібрує на потрібній частоті. Їхні “практики” – це симбіоз шаманських танців і бізнес-курсів. І найцікавіше – ці люди щиро вважають себе справжніми лікарями. Страшно навіть уявити, як вони почнуть втілювати в життя свої практики. На думку спадають слова англійського класика Вільяма Шекспіра “Розбійник вимагає: гаманець або життя. А такий лікар забирає і гаманець, і життя”
Якщо серйозно, то це сміх крізь сльози. Майбутнє медицини залежить від грамотного підходу до навчання, яке варто здійснювати через інвестиції в інфраструктуру, новітні навчальні програми та викладацький склад, а не через зменшення кількості вишів. Але чомусь про це у високих кабінетах не думають. МОН готує нам жахливу перспективу у вигляді запису до сімейного лікаря, якого треба чекати місяцями. За вузькопрофільною допомогою доведеться їхати в інше місто, бо в місцевій лікарні немає спеціалістів. Чиновники мають зрозуміти, що скорочення медичних вишів – це не лише цифри в бюджеті, а людські життя. Адже майбутнє країни залежить від здоров’я її громадян, а здоров’я – від наявності лікарів.
Медична система у зарубіжних країнах
Чомусь склалася така думка, що за кордоном усе краще: і трава зеленіша, і хліб смачніший. Як-то говорять, там добре, де нас немає. Але через вимушену еміграцію все більше наших співвітчизників від’їжджають за кордон. Молоді медики масово їдуть за кордон ще на етапі інтернатури, не бачачи перспектив у рідній країні. І не дивно, адже у сусідніх країнах, оплата їхньої праці за фахом в середньому у 4 – 5 разів вища за українську. За різними даними, українським медсестрам за кордоном на початковому етапі роботи пропонують зарплату від 700 євро на місяць. Кваліфіковані лікарі в Європі можуть заробляти від 1500 до 3500 євро.
Проте тут не все так просто. За кордоном зацікавлені брати наших медиків, які щойно закінчили університет. А от людям старшого віку знайти роботу вже важче. Та й треба не тільки довести знання мови, а ще й свій професійний рівень, а так як процедура ця проводиться на мові іншої країни, це значно ускладнює процес. Багато лікарів, опинившись за кордоном, як правило працюють не за фахом, а бо, якщо і пощастить влаштуватися до медичного закладу, то швидше молодшим медичним персоналом, а не власне лікарем за фахом.
Та і сама медична система зарубіжних країн не така ідеальна, як здається на перший погляд. У розвинених країнах медична освіта – це довгий і дорогий шлях. Наприклад, у США студент проходить 4 роки бакалаврату, ще 4 роки медичної школи і від 3 до 7 років резидентури. У Європі навчання також триває багато років, часто поєднуючи теорію з практикою в лікарнях. Так дійсно, більшість медичних університетів мають штат із практикуючих лікарів, які мають високі заробітні плати. Але щоб стати таким практикуючим лікарем треба набрати кредити на навчання, які потім виплачувати роками.
Саме лікування за кордоном – процес дорогий. Сучасне обладнання для діагностики і лікування коштує мільйони доларів, а його обслуговування ще більше. У США, наприклад, страхова система складна, і без страховки лікування може обійтися в астрономічну суму. У багатьох інших країнах частина витрат покривається державою, але приватна медицина залишається дорогою. Так, у США виклик швидкої допомоги може коштувати від $500 до $3000. Стоматологія, яка рідко покривається страховкою, обійдеться в кілька тисяч доларів за коронки чи імпланти. У Європі, хоча державна система доступна, приватне лікування дорого обходиться, особливо для іноземців. В Європі відчувається значний дефіцит медичного персоналу, а черги до лікарів затягуються на місяці. У Німеччині, Франції та Британії в державній системі охорони здоров’я присутня серйозна криза через відсутність лікарів та медсестер, а кількість вільних вакансій обчислюється тисячами. Та й черг до медичних університетів на Заході немає. Так як освіта не дешева, довгострокова, а їсти й пити хочеться вже зараз. Таке навчання там більше підходить студентам із заможних родин, які можуть собі дозволити довгострокове і дороге навчання.
Зрозуміло, що це великий контраст у порівнянні з Україною. В Україні лікування дешевше, бо зарплати медперсоналу та витрати на технології значно нижчі. Проте масовий відтік лікарів за кордон і недофінансування системи можуть зробити українську медицину ще менш доступною. Як бачимо, за кордоном пацієнт платить за якість, технології та бездоганну організацію, але це не завжди гарантує доступність для всіх.
Отже, ми маємо на черзі чергову “геніальну реформу”, яка знову вирішує не ті проблеми. Напевно, чиновники вирішили, що нам не потрібно більше лікарів, адже в нас є народна медицина, поради в Google і, звісно, “здорова економія” Замість того, щоб інвестувати в якість медичної освіти, ми, як завжди, обираємо шлях простіший – обрізати все зайве.
Але, здається, у цьому процесі так званої “оптимізації” МОН забуло про одну деталь: українці все одно хворітимуть, народжуватимуть і потребуватимуть лікування. А в тих жахливих умовах, які щодня створює нам війна, в країні з’являється все більше пацієнтів. І якщо чиновники думають, що це все можна вирішити університетами за кордоном чи приватними клініками, то нагадуємо – далеко не всі зможуть собі це дозволити.
Коли днями Михайло Винницький ошелешив громадськість геніальним відкриттям: у Європі всього чотири медичні університети, а в Україні — аж цілих п’ятнадцять, він забув додати одну деталь: у тій самій Європі, куди ми так прагнемо, про дефіцит лікарів кричать на кожному кутку. А в Україні, попри всі проблеми системи, більшість людей звикли потрапляти до лікаря вже наступного дня. Але, мабуть, для замміністра це дрібниці.
Якщо ідея про скорочення університетів втілиться в життя, хто буде лікувати українців через 5–10 років? І якщо вже мова йде про економію, то чому б не скоротити самого Винницького? Одна зайва посада, одна зайва зарплата — невже це не очевидна стаття заощаджень? Тим більш, що функціональність таких посад і ефективність таких чиновників є питанням риторичним. Без додаткових лікарів ми відчуємо наслідки миттєво, а от без ще одного чиновника, певно, не помітимо зовсім. Скорочувати медичні університети — це як перекрити кисень, щоб зекономити на балонах. Звучить логічно, чи не так? А результат той самий: суспільство задихається від нестачі лікарів, а чиновники далі живуть у своєму ідеальному світі “економії”. Винницький, мабуть, вирішив, що ця логіка йому більше подобається.
