Україна офіційно заявила про намір вийти з Оттавської конвенції – міжнародного договору, що забороняє використання, виробництво, накопичення та передачу протипіхотних мін. Це рішення стало черговим прикладом перегляду гуманітарних зобов’язань у відповідь на стрімке погіршення безпекової ситуації у Європі, спричинене повномасштабною агресією Росії. Але Україна не перша: за останній рік про вихід з Конвенції заявили Польща, Литва, Латвія, Естонія, а раніше – Фінляндія. Чому цей процес набирає обертів саме зараз? І що це означає для міжнародного гуманітарного права?
Що таке Оттавська конвенція?
Прийнята 1997 року за активної участі гуманітарних організацій, Оттавська конвенція стала символом епохи після Холодної війни – періоду, коли світ повірив у можливість “гуманізації” збройних конфліктів. Договір забороняє країнам-учасницям не лише використовувати протипіхотні міни, а й зобов’язує їх знищити наявні запаси та очистити заміновані території. На момент прийняття це вважалося великим досягненням: обмеження на зброю, що діє незалежно від цілей, порушує принцип розрізнення та роками після війни вбиває мирних жителів.
Юридичний механізм виходу: не зрада, а право
Втім, Конвенція з самого початку передбачала можливість денонсації. Стаття 20 дозволяє державі-члену вийти з договору, подавши відповідне повідомлення та пояснення причин. Проте вихід не набирає чинності, поки держава перебуває в активній фазі збройного конфлікту. Отже, юридично навіть після указу президента Україна залишається стороною договору до завершення війни з Росією.
Між обороною і гуманітарними нормами: мотивація країн-сусідів
Рішення про вихід з Конвенції країни Східного флангу НАТО пояснюють однаково: у протистоянні з агресором, який нехтує будь-якими нормами, вони не можуть залишатися “зв’язаними” зобов’язаннями, що знижують обороноздатність.
Антипіхотні міни – це не лише засіб завдання втрат, а й інструмент стримування та уповільнення ворожого просування. У сучасній війні мінні поля використовуються як частина комплексної системи оборони, дозволяючи виграти критично необхідний час для перегрупування або нанесення удару у відповідь. Як зазначив польський міністр оборони: “Ми не можемо дозволити собі бути в гамівній сорочці, яка не дає нам захистити Батьківщину”.
Випадок України: правова й тактична дилема
Україна підписала Оттавську конвенцію у 1999 році, ратифікувала – в 2005-му, в часи, коли ризик повномасштабного вторгнення здавався віддаленим. Сьогодні ж Росія – держава, яка ніколи не приєднувалася до Конвенції – активно використовує міни як проти військових, так і цивільних.
Крім того, окупація частини територій, зокрема сховищ із мінами, зробила технічно неможливим повне виконання зобов’язань зі знищення запасів. Хоча Україна заявляє про дотримання Конвенції, на практиці зафіксовані випадки використання протипіхотних мін, зокрема поставлених США з самонейтралізацією. Це ставить Київ у складну ситуацію – між юридичною відповідальністю та воєнною доцільністю.
Критика і підтримка: що кажуть міжнародні актори?
Правозахисні організації, зокрема Human Rights Watch і Міжнародний Комітет Червоного Хреста, розкритикували масові виходи з Конвенції, назвавши це “небезпечним прецедентом” і “порушенням духу гуманітарного права”. Проте низка країн, зокрема, США чи Китай, ніколи не були її учасниками, а нові виклики безпеці змушують держави переглядати усталені підходи.
Водночас, країни як Маршаллові острови – без регулярних збройних сил і під захистом США – приєднуються до Конвенції, що лише підкреслює її неоднозначність і залежність від конкретного безпекового контексту.
Конвенція і сучасна війна: конфлікт ідеалів і реалій
Ідея поступового “олюднення” війни залишається важливою. Проте, як слушно зауважив міністр оборони України Умеров у “Добровільному звіті про виконання міжнародного гуманітарного права”, війна – це “останній тест для норм, ухвалених у часи миру”. Зміна реальностей, нові типи загроз, необхідність швидкої адаптації – все це змушує переглядати не лише технічні аспекти ведення війни, а й саме розуміння гуманітарних обмежень.
Війна як тест міжнародного права
Вихід України з Оттавської конвенції не є зрадою гуманітарного права, а радше проявом його гнучкості та адаптивності. Між надією на мирне регулювання і потребою самозахисту – прірва, в яку дивиться кожна країна, що опинилася під загрозою вторгнення. Це не легкий вибір, утім свідомий. У сучасному світі право війни не є набором абстрактних принципів, а системою, що має витримати найважчі випробування. І часом – змінитися під їхнім тиском.
Правова колізія: що означає вихід з Оттавської конвенції під час війни
Попри гучні політичні гасла про вихід з Оттавської конвенції, деякі ключові юридичні обмеження роблять цей крок значно менш оперативним, ніж може здатися на перший погляд. Згідно зі статтею 20(2) Конвенції, держава-учасниця не може вийти з договору під час збройного конфлікту. Навіть після офіційного повідомлення про вихід, Конвенція продовжує діяти ще шість місяців, і лише за умови, що відповідна держава не бере участі в бойових діях.
Процитуємо Конвенцію: “Якщо держава-учасниця бере участь у збройному конфлікті, вихід з Конвенції не набуває чинності доти, доки не припиниться такий конфлікт” (ст. 20(2), текст Конвенції).
Це положення було спеціально включене до Конвенції, щоби запобігти зловживанню нормами гуманітарного права у момент, коли державі найзручніше відмовитися від зобов’язань, тобто у воєнний час. Саме тому, навіть якщо Україна офіційно повідомляє про намір денонсувати договір, до фактичного припинення бойових дій вона залишається юридично пов’язаною його нормами.
Юридичну незворотність цього принципу підтверджують численні міжнародні коментарі. Наприклад, професор Стюарт Кейсі-Маслен у своїй праці “The Anti-Personnel Mine Ban Convention: A Commentary” пояснює, що:
“Попри спрощену вимогу надання причини для виходу, сам факт ведення війни заморожує процес денонсації. Це фундаментальний запобіжник, покликаний утримати держави від ситуативного виходу під тиском бойових втрат” (Casey-Maslen, 2019, p. 372).
Також про це неодноразово наголошувалось в офіційних документах країн-учасниць, зокрема на щорічних зустрічах сторін Конвенції. Зокрема, у 2023 році тодішній президент конференції, посол Німеччини Томас Ґебель, заявив:
“Жодна держава не може легально вийти з Конвенції, поки перебуває в стані війни. Це наріжний камінь надійності нашого гуманітарного режиму” (21st Meeting of States Parties to the APMBC, Geneva, Dec. 2023, офіційний стенографічний звіт).
Висновок: заморожена відмова
Таким чином, в умовах війни з Росією Україна може ініціювати процес виходу з Оттавської конвенції, однак цей процес юридично заблокований до моменту завершення конфлікту. Така конструкція не лише ускладнює ухвалення практичних рішень, а й змушує державу балансувати між потребами фронту та гуманітарними зобов’язаннями, які ще мають формальну силу.
Це яскравий приклад того, як міжнародне право, написане у відносно мирну добу, стикається з викликами війни нового типу, в якому оборонна необхідність дедалі частіше вступає в колізію з нормами, ухваленими на хвилі ідеалізму 1990-х.
Регіональна відповідь на загрозу
У 2025 році в Європі остаточно оформився новий безпековий консенсус: стримування Росії важливіше за збереження обмежень, які в мирний час видавалися безальтернативними. 18 березня Естонія, Латвія, Литва та Польща одночасно оголосили про намір вийти з Оттавської конвенції – міжнародної угоди, яка забороняє використання протипіхотних мін. Уже 1 квітня аналогічну заяву зробив президент Фінляндії.
Ці кроки стали не лише правовим жестом, а й політичним сигналом, спрямованим на Москву. Вперше за майже три десятиліття існування конвенції європейські країни публічно визнають: універсальна заборона на певний тип озброєнь – це розкіш, яку не завжди може дозволити собі країна на передовій геополітичного протистояння.
“Ми повинні дати нашим силам оборони гнучкість і свободу вибору щодо нових систем озброєння для посилення оборони вразливого східного флангу Альянсу”, – про це йдеться у спільній заяві міністрів оборони Польщі, Литви, Латвії та Естонії.
Заява пролунала на тлі активної підготовки до розгортання системи оборонних укріплень на кордоні Польщі з Білоруссю та Росією – так званого проєкту “Східний щит”. Публічно наголошується, що вихід з Оттавської конвенції не обов’язково означає негайне повернення до практики використання мін, однак він відкриває для оборонних структур таку можливість у разі потреби.
Цікаво, що Естонія та Латвія прямо заявляють про відсутність планів створювати нові запаси протипіхотних мін. Натомість у пріоритеті – протитанкова оборона, артилерія та інженерні загородження. Отже, вихід розглядається як попередній захід, а не як доконаний факт повернення до арсеналу часів Холодної війни. Це свідчить про прагнення зберегти баланс між зобов’язаннями міжнародного гуманітарного права та воєнною гнучкістю.
Не менш важливо й те, що країни регіону демонструють координацію і солідарність у своїх діях. Якщо раніше можливість виходу обговорювалася окремо у кожній державі, то весна 2025 року ознаменувала спільне фронтальне рішення: не лише реагувати на загрозу, а й формулювати нову оборонну доктрину. Для НАТО це також сигнал: країни на східному фланзі очікують більшої уваги, підтримки та розуміння специфіки своєї ситуації.
На тлі цих подій показовою є позиція Великобританії, яка підтвердила свою відданість Оттавській конвенції та Конвенції про касетні боєприпаси. Лондон підкреслює, що залишатиметься прихильником повної заборони цих озброєнь і надалі підтримуватиме гуманітарне розмінування в усьому світі. Цей контраст між позиціями союзників не означає розколу, але вказує на розбіжність у реальних безпекових умовах: для одного – моральна норма, для іншого – питання виживання.
Рішення про вихід не означає автоматичної відмови від міжнародного гуманітарного права. Усі п’ять країн запевняють, що залишаються відданими захисту цивільного населення під час збройного конфлікту та дотриманню принципів пропорційності й розрізнення. Але сам факт, що правова архітектура пост – Голокостного міжнародного порядку більше не сприймається як недоторканна, свідчить про глибину змін.
У глобальному масштабі ці події ставлять під сумнів універсалізм Оттавської конвенції. Якщо провідні демократичні держави Європи починають виводити з неї себе – з міркувань оборонної необхідності, – це може дати приклад іншим. Організації, зокрема Human Rights Watch чи Міжнародна кампанія з заборони мін, вже попереджають про небезпеку “ефекту доміно”.
Утім, реальність така: що ближче держава до кордону з Росією, то менше вона може дозволити собі абстрактний пацифізм. Як свідчить досвід 2025 року, баланс між етикою та ефективністю у сфері війни не просто хиткий – він щоразу заново перебудовується під тиском історії.
