Зіткнення ядерних гігантів: після кривавого теракту в Кашмірі Індія та Пакистан знову балансують на межі війни

Індія та Пакистан – дві ядерні держави – знову опинилися на межі відкритого збройного конфлікту. Після теракту в індійському Кашмірі, що стався 23 квітня 2025 року й забрав життя 26 цивільних, включно з туристами, дипломатичні зв’язки між Нью-Делі та Ісламабадом фактично розірвано, прикордоння здригається від перестрілок, а світове співтовариство від тривоги. І хоча подібні загострення траплялися й раніше, нинішній конфлікт небезпечніший за попередні: сторони перейшли червоні лінії, які утримували їх від прямої конфронтації в останнє десятиліття.

Коріння конфлікту: Кашмір і стара ненависть

Після розділення Британської Індії у 1947 році суперечка за Кашмір стала постійною причиною ворожнечі між двома державами. Три з чотирьох воєн, які вони вели, були пов’язані саме з цим регіоном. І хоча у 2020-х ситуація дещо стабілізувалася, проблема залишалася замороженим конфліктом – до 23 квітня 2025 року.

Саме цього дня в курортній місцевості Пахалгам в індійському Кашмірі відбувся найкривавіший за останні роки теракт: озброєні бойовики напали на групу туристів, вбивши 26 осіб і поранивши ще понад 20. Відповідальність взяло на себе угруповання The Resistance Front (TRF), яке має зв’язки з Lashkar-e-Taiba – пакистанським угрупованням, визнаним терористичним в Індії, США та ООН.

Рішуча відповідь Індії

Індійська влада миттєво поклала провину на Пакистан, звинувативши його в тому, що він не лише не бореться з екстремістами, а й фактично їх підтримує. Відповідь була жорсткою: Індія відкликала дипломатів з Ісламабаду та вислала пакистанських представників із Нью-Делі й скасувала дію Договору про води Інду – одного з останніх чинних двосторонніх документів між країнами. Крім того, влада Індії запровадила заборону на в’їзд для громадян Пакистану та арештувала понад 2000 осіб у Кашмірі й почала знесення будинків підозрюваних у зв’язках із бойовиками.

“Ми відповімо з усією рішучістю. Винні не сховаються – ні в нашій країні, ні за її межами“, – заявив прем’єр-міністр Нарендра Моді, посилаючись на потенційну можливість “точкових операцій” поза межами Індії. Вчора він надав своїм збройним силам повну свободу дій і дозволив військовим самостійно визначати форму та масштаб реакції.

Пакистан попереджає про удар і сам готується

У відповідь Пакистан оголосив про припинення дипломатичних відносин, закрив повітряний простір для індійських літаків, відкликав Угоду Сімли 1972 року, що встановлювала правила врегулювання конфліктів між державами, та припинив торговельні зв’язки.

Гучнішою стала й риторика пакистанських високопосадовців. Міністр оборони Хаваджа Асіф заявив, що країна має інформацію про підготовку Індією військового удару протягом найближчих 24–36 годин. Він попередив: будь-яке вторгнення буде зустрінуте відповіддю, і не виключив застосування ядерної зброї у разі загрози для суверенітету Пакистану.

Нова динаміка небезпеки

Хоча обидві держави вже мали схожі загострення,  зокрема після теракту в Пулвамі у 2019 році, нинішнє протистояння має певну відмінність: інституційна довіра між сторонами повністю зруйнована. Закриття дипломатичних каналів, розрив ключових угод і стрілянина на кордоні свідчать про те, що ситуація вийшла з-під контролю.

Також насторожує мовчазна підтримка індійською владою радикальної риторики: частина індійських ЗМІ й посадовців закликають до «повної ліквідації терористичних баз на території Пакистану», натякаючи на можливість авіаударів.

Чому конфлікт між Індією та Пакистаном триває з 1947 року?

Від часу розпаду Британської Індії у 1947 році Індія та Пакистан залишаються у стані затяжного конфлікту, насамперед через суперечливий регіон Кашмір. За понад 75 років обидві країни пройшли через кілька повномасштабних воєн, періоди гострої дипломатичної кризи, ескалацію тероризму та гонку ядерного озброєння. Причини протистояння – глибокі й комплексні, вони охоплюють територіальні претензії, релігійні відмінності та різне розуміння ідентичності двох держав.

У серпні 1947 року, після виведення британців, була створена незалежна Індія та нова мусульманська держава – Пакистан. Кожна з понад 500 князівських земель мусила вирішити, до кого приєднатися. Джамму та Кашмір – мусульманська за населенням, але керована індуїстським махараджою – спершу оголосила нейтралітет. Але вже у жовтні 1947 року туди вторглися підтримувані Пакистаном племінні загони. У відповідь махараджа звернувся до Індії по допомогу й підписав акт про приєднання, що стало підставою для введення індійських військ. Почалася перша індо-пакистанська війна, яка завершилася у 1949 році за посередництва ООН. Лінія припинення вогню розділила Кашмір на індійську та пакистанську частини. Водночас, ухвалена Радою Безпеки ООН резолюція №47 закликала до проведення референдуму щодо майбутнього регіону, але він так і не відбувся.

Велику роль відіграло й ідеологічне протистояння. З моменту створення держав обидві країни пішли різними шляхами: Індія стала світською демократією, тоді як Пакистан – ісламською республікою. У цій парадигмі Кашмір сприймається Ісламабадом як природна частина Пакистану через мусульманську більшість населення. Індія ж вважає акт приєднання легітимним і остаточним, а будь-яке втручання Пакистану порушенням суверенітету.

Війни та ескалації

Після першого збройного зіткнення відбулося ще кілька конфліктів:

1965 рік – друга індо-пакистанська війна, спровокована спробою Пакистану підняти повстання в індійському Кашмірі (операція “Гібралтар”). Завершилася перемир’ям за посередництва СРСР і США (Ташкентська угода).

1971 рік – третя війна, цього разу пов’язана не з Кашміром, а з громадянською війною в Східному Пакистані. Індія підтримала рух за незалежність Бангладеш, що призвело до поразки Пакистану.

1999 рік – конфлікт у Карґілі: пакистанські військові та бойовики перейшли лінію контролю, але були витіснені Індією. Уникнути повномасштабної війни допоміг міжнародний тиск, насамперед з боку США.

Ядерний фактор і тінь тероризму

З 1998 року обидві країни офіційно стали ядерними державами, що суттєво ускладнило перспективи великої війни, але не знизило рівень насильства. З кінця 1990-х Індія регулярно звинувачує Пакистан у підтримці ісламістських угруповань, які діють у Кашмірі або здійснюють теракти на індійській території, зокрема, атака на парламент у 2001 році та масовий теракт у Мумбаї в 2008-му.

Американська дослідниця Крістін Фер у книзі “Боротьба до кінця: шлях війни пакистанської армії” (2014) стверджує, що пакистанська армія розглядає конфлікт з Індією як “екзистенційну боротьбу”, а не як прагматичну суперечку, що унеможливлює стабільне примирення.

У 2016 році після нападу на індійську військову базу в Урі Індія здійснила т.зв. “хірургічні удари” по бойовиках на пакистанській території. У 2019 році стався теракт у Пулвамі, де загинули 40 індійських силовиків. У відповідь Індія здійснила авіаудар по табору бойовиків у Балакоті, після чого відбулася перша з часів 1971 року повітряна сутичка між країнами.

У серпні 2019 року Індія скасувала особливий статус Джамму і Кашміру, що викликало різку реакцію Пакистану, який оголосив про призупинення дипломатичних відносин та звернувся до ООН.

Пакистан: ядерна доктрина першого удару, що тримає регіон у напрузі

У протистоянні двох ядерних держав – Індії та Пакистану – саме Ісламабад послідовно дотримується однієї з найрадикальніших концепцій стримування: можливості першого ядерного удару. На відміну від Індії, яка офіційно зобов’язалася не застосовувати ядерну зброю першою, Пакистан залишає за собою право на превентивне використання ядерного арсеналу у разі загрози своєму національному виживанню.

Ця стратегія виросла з глибокого усвідомлення військової нерівності: Пакистан не здатен витримати повномасштабну війну з Індією, яка має значно потужніший економічний і військовий потенціал. Ядерна зброя у цьому контексті відіграє роль компенсатора – критичного інструменту стримування, який Пакистан готовий використати не лише у відповідь на ядерний удар, а й у разі серйозного загострення конфлікту, наприклад, у відповідь на глибоке просування індійських сухопутних військ.

Особливу роль у цій доктрині відіграє тактична ядерна зброя – ракети короткого радіуса дії, зокрема Nasr (Hatf-9), які призначені для ураження бойових підрозділів безпосередньо на полі бою. Такі системи мають короткий час підготовки до запуску і часто зберігаються поблизу фронту. Їхня мета – швидко зупинити великомасштабне вторгнення або дестабілізувати супротивника ще на ранніх етапах конфлікту. Такий підхід суттєво знижує поріг застосування ядерної зброї, розмиваючи межу між тактичним і стратегічним рівнем її використання.

Пакистан не має офіційно оприлюдненої ядерної доктрини. Натомість Ісламабад свідомо зберігає стратегічну невизначеність, посилаючи суперечливі сигнали. Одного разу МЗС Пакистану прямо заявило: “Якщо буде поставлено під загрозу виживання нашої держави, ми не вагатимемося застосувати ядерну зброю”. Таким чином, ця позиція покликана відлякувати не лише ймовірний ядерний, а й традиційний військовий напад, залишаючи за керівництвом країни гнучкість у реагуванні.

Такий підхід, утім, породжує серйозні занепокоєння у міжнародної спільноти. Експерти висловлюють сумніви щодо надійності системи прийняття рішень у кризових умовах, а також безпеки самих арсеналів – особливо з огляду на внутрішньополітичну нестабільність у країні або можливість радикалізації окремих структур. Певну відповідь на ці ризики дало створення у 2000-х роках Національного командування Пакистану (National Command Authority) – органу, що відповідає за централізований контроль над ядерною зброєю.

Ядерна стратегія Ісламабада, попри свою явну індієцентричність, водночас не існує у вакуумі. У неї вбудований і зовнішній геополітичний контекст. Китай залишається ключовим військовим партнером Пакистану, постачаючи сучасні технології та виступаючи геополітичним контрбалансом індійському впливу. США ж, хоча й критикують пакистанську доктрину першого удару, водночас підтримують армію цієї країни як важливий фактор регіональної стабільності — парадокс, що лише підкреслює складність безпекового вузла Південної Азії.

Саме через цю складну і водночас потенційно нестабільну ядерну доктрину Пакистану, будь-яке загострення між Ісламабадом і Нью-Делі – навіть локальне – одразу сприймається світом як потенційний тригер для глобальної кризи. У регіоні, де ескалація може відбутися за лічені години, доктрина першого удару залишається не лише фактором стримування, а й джерелом постійної тривоги.

Індія: політика “ненанесення першого удару” піддається ревізії

Індія дотримується політики ненанесення першого ядерного удару (NFU), проте ця позиція вже не виглядає абсолютно непорушною. З часом вона зазнає дедалі активнішого перегляду, як на рівні політичних заяв, так і у практичній підготовці арсеналу до бойового застосування.

У 2003 році уряд Індії оприлюднив оновлену ядерну доктрину, яка закріплює кілька ключових положень. По-перше, Нью-Делі декларує, що не застосує ядерну зброю першим, але залишає за собою право на удар у відповідь у разі ядерної атаки на свою територію чи збройні сили. По-друге, реакція на такий удар буде “масованою” і завдасть агресору “неприйнятної шкоди”. По-третє, доктрина допускає можливість відповіді ядерною зброєю навіть на хімічну чи біологічну атаку, тобто неядерний акт агресії.

Принцип мінімального, але ефективного стримування – ще один наріжний камінь індійської доктрини. Йдеться про підтримання арсеналу, достатнього для того, щоб стримати нападника, але без втягування країни в гонку озброєнь. Відповідно, Індія довгий час дотримувалася практики окремого зберігання ядерних боєголовок і носіїв, що унеможливлювало негайний запуск. Водночас новітні аналітичні звіти, зокрема Федерації американських науковців (FAS), свідчать про ознаки поступового переходу до оперативної готовності.

Попри офіційну прив’язаність до NFU, останні роки в риториці політичного та військового керівництва Індії з’являються сигнали про потенційний перегляд цієї політики. У 2016 році колишній міністр оборони Манохар Паррікар заявив, що принцип “не першим” може змінюватися “залежно від обставин”. У 2019-му його наступник Раджнат Сінгх повторив, що NFU залишається в силі, але “що буде далі, залежатиме від обставин”. Такі формулювання викликають занепокоєння, насамперед у Пакистані, де й без того існує тривога через стратегічний дисбаланс.

Ядерна стратегія Індії розвивається в умовах двофронтової дилеми. З одного боку, Пакистан із тактичною ядерною зброєю та загрозою ескалації звичайного конфлікту. З іншого – Китай, який володіє значно більшим ядерним арсеналом і ширшими інфраструктурними можливостями. У відповідь Індія активно розвиває морський компонент стримування – атомні підводні човни з балістичними ракетами (SSBN), які мають забезпечити гарантовану відповідь навіть у разі знищення наземної частини арсеналу.

Вашингтон, Лондон і Брюссель виступили з закликами до деескалації. Державний департамент США вже оголосив про намір провести переговори з обома сторонами й підкреслив: жодна атака не повинна слугувати приводом до війни. Та чи встигне дипломатія, якщо з Кашміру вже лунають постріли, а обидві держави перевели війська в стан підвищеної бойової готовності?