У сучасному світі, де кордони стають дедалі умовнішими, шлюби між громадянами різних країн давно перестали бути рідкістю. Однак, якщо знайомство через інтернет чи під час подорожі може обернутися весіллям, то розрив таких стосунків нерідко виявляється значно складнішим. Розлучення з іноземним громадянином є як емоційним рішенням, так і юридичним процесом, який вимагає розуміння норм міжнародного права, правил легалізації документів та юрисдикції судів.
Юристи адвокатського об’єднання «Репешко і партнери», з якими поспілкувалася наша редакція, пояснили, як саме відбувається розірвання шлюбу, укладеного за кордоном, які документи потрібно підготувати та в яких випадках українські суди можуть розглядати такі справи.
Коли шлюб укладено на території України, то в даному випадку все більш менш зрозуміло – українські державні органи (суд чи РАЦС) його зареєстрували, а потім розірвали. Втім відкриття кордонів та безмежність світу призвели до того, що шлюб з іноземним громадянином не є більш екзотикою, навіть якщо він укладений за межами України та не за українським законодавством. Але любов минає, а проблеми залишаються. Головною проблемою при розлученні є питання, як це зробити, коли шлюб з громадянином чи громадянкою України було укладено за межами країни, при чому найскладнішою є ситуація, коли другий з подружжя є іноземним громадянином.
Наприклад, громадянка України познайомилась через Інтернет з громадянином Вірменії, поїхала до нього, уклала шлюб на його Батьківщині, народила там дитину, а через рік зрозуміла, що чоловік зовсім не те що не принц, а навіть коні кращі за нього. Повернувшись з дитиною в Україну дівчина твердо вирішила розлучитись. Чи можливо розірвати в України шлюб, зареєстрований на території іноземної держави? Так, але за певних умов.
Першим кроком є переклад і легалізація іноземного свідоцтва про шлюб в Україні. Однак у відносинах України з Азербайджаном, Вірменією, Грузією, Казахстаном, Киргизстаном, Молдовою, Таджикистаном, Узбекистаном, Росією та Білоруссю діє Конвенція, яка скасовує вимогу легалізації іноземних офіційних документів 1961 року (Гаазька Конвенція).
Відповідно до частини другої статті 3 цієї Конвенції, країни-учасниці можуть не вимагати проходження процедури легалізації, якщо їхні закони, правила чи двосторонні угоди передбачають спрощений порядок або повне звільнення від цієї формальності. Тобто, якщо між Україною та однією з перелічених країн діє така угода, додаткова легалізація документів не потрібна.
Наразі існує постанова Кабінету Міністрів України від 4 лютого 2023 року №107 «Деякі питання прийняття на території України під час воєнного стану документів, виданих уповноваженими органами іноземних держав», якою встановлено, що під час воєнного стану та протягом шести місяців після його припинення або скасування документи, виготовлені або засвідчені на території іноземних держав установою або спеціально на те уповноваженою особою в межах їх компетенції за установленою формою і скріплені гербовою печаткою, приймаються на території України без спеціального посвідчення (консульської легалізації, проставлення апостиля тощо) у разі, коли станом на 24.02.2022 такі документи приймалися на території України без спеціального посвідчення.
Станом на 24 лютого 2022 року у відносинах України з державами, які є сторонами Гаазької конвенції 1961 року, діяла також Конвенція про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах 1993 року. Згідно зі статтею 13 цієї Конвенції, документи, що були складені або засвідчені на території однієї з договірних держав установою чи уповноваженою особою в межах їхніх повноважень, оформлені у встановленій формі та скріплені гербовою печаткою, визнаються на території інших договірних держав без потреби у спеціальному засвідченні. Крім того, документи, які вважаються офіційними в одній із договірних держав, мають таку ж доказову силу офіційних документів і на території інших держав, що підписали цю Конвенцію.
Таким чином, протягом строку, визначеного постановою Кабінету Міністрів, офіційні документи, видані у вищезазначених державах (Азербайджан, Вірменія, Грузія, Казахстан, Киргизстан, Молдова, Таджикистан, Узбекистан, РФ та Білорусь), можуть прийматися на території України без вимоги додаткового засвідчення, а по завершенні такого періоду – прийматимуться за умови їх засвідчення апостилем.
Загалом Гаазьку конвенцію підписало 120 країн, серед яких такі, як Австралія, Австрія, Бельгія, Угорщина, Німеччина, Греція, Ізраїль, Ірландія, Іспанія, Італія, Марокко, Монако, Норвегія, Нідерланди, Оман, Португалія, Словенія, Словаччина, Сполучене Королівство Великої Британії, Сполучені Штати Америки, Туреччина, Фінляндія, Франція, Японія та інші. Таким чином, щодо даних країн скасовуються вимоги легалізації офіційних документів.
Для всіх інших країн, крім перекладу свідоцтва про шлюб з нотаріальним посвідченням потрібно ще й провести його легалізацію шляхом проставлення апостиля або через консульство. При цьому, якщо у шлюбі чи до шлюбу з даним громадянином була народжена дитина, зазначену процедуру необхідно провести й для свідоцтва про народження дитини.
Наступним важливим аспектом при розірванні в Україні шлюбу, укладеного за кордоном, є наявність або відсутність міжнародного договору між Україною та тією державою, у якій був зареєстрований шлюб. Якщо такого договору немає, застосовується Закон України «Про міжнародне приватне право». Відповідно до статті 63 цього Закону, припинення шлюбу та правові наслідки його припинення визначаються тим правом, яке діє на момент розірвання шлюбу щодо правових наслідків шлюбу.
Згідно з частиною першою статті 60 Закону, правові наслідки шлюбу визначаються спільним особистим законом подружжя. Якщо такого спільного закону немає, застосовується право держави, у якій подружжя мало останнє спільне місце проживання, за умови, що хоча б один із подружжя і надалі проживає у цій державі. Якщо і це неможливо визначити, застосовується право держави, з якою обидва з подружжя мають найбільш тісний зв’язок іншим чином.
Зазначимо, що відповідно до частини першої статті 16 цього ж Закону, особистим законом фізичної особи є право тієї держави, громадянином якої вона є. Тобто, якщо обидва з подружжя є громадянами однієї держави, то їхні особисті закони збігаються. У такому разі можна говорити про спільний особистий закон подружжя — це закон тієї держави, громадянами якої вони є обидва.
Таким чином, шлюб може бути розірваний на території України якщо:
- двоє громадян України, зареєстрували шлюб в іншій країні, оскільки застосовуватиметься особистий закон для обох із подружжя;
- шлюб, укладений громадянином України з іноземцем та зареєстрований за кордоном, за умови, що подружжя разом або хоча б один із них проживає на території України;
- і чоловік, і дружина (обидва іноземці) мають найбільш тісний зв`язок з Україною (наприклад, більшість нерухомого майна знаходиться в Україні або обидва із подружжя є податковими резидентами в Україні).
При наявності перелічених підстав можливо сміливо йти до українського суду й не тільки.
Згідно зі ст. 27 Цивільно-процесуального кодексу України (ЦПК) позови до фізичної особи пред’являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.
Відповідно до ч. 2 ст. 28 чинного ЦПК України позови про розірвання шлюбу можуть пред’являтися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача також у разі, якщо на його утриманні є малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров’я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. При чому за домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них.
Відповідно до роз’яснень, котрі містяться у постанові Пленуму Верховного Суду України від 21.12.2007 року за № 11 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя», в разі розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем, один з яких проживає в Україні, питання підсудності визначається за загальними правилами.
Відповідно до статті 29 Цивільного процесуального кодексу України, якщо обидві сторони — громадяни України — проживають за межами країни, або якщо справа стосується розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем чи особою без громадянства, які також проживають за межами України, то підсудність такої справи визначається суддею Верховного Суду. Це робиться одноособово, у порядку, встановленому статтею 33 ЦПК України.
Ця норма застосовується лише у тому випадку, коли обидва з подружжя фактично проживають за межами України. Якщо хоча б один з них має місце проживання або перебування в Україні, справа не підпадає під дію цієї статті.
Зазначимо, що ЦПК не містить конкретного переліку доказів, які підтверджують проживання сторін за кордоном. Проте судова практика Верховного Суду свідчить, що для цього можуть використовуватись такі документи:
- довідки про доходи або місце роботи в іншій державі;
- посвідки на тимчасове чи постійне проживання;
- документи, що підтверджують перебування на консульському обліку в посольстві чи консульстві України;
- інші офіційні документи, які підтверджують факт проживання за межами держави.
Таким чином, для застосування статті 29 ЦПК України головним є факт проживання обох сторін за кордоном, який має бути підтверджений належними доказами, навіть якщо закон прямо не визначає їхнього переліку.
Отже, існують такі варіанти, за яких справа про розірвання шлюбу може розглядатися в українському суді:
- За зареєстрованим місцем проживання або перебування відповідача (ч. 1 ст. 27 ЦПК).
- За зареєстрованим місцем проживання чи перебування позивача, якщо (ч. 2 ст. 28 ЦПК): — на утриманні позивача є малолітні або неповнолітні діти; або — якщо позивач не може за станом здоров’я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача. В цьому випадку як що неповнолітня дитина не має реєстрації на території України, не забуваємо отримати для подання до суду акт про фактичне проживання разом із матір’ю.
- За домовленістю подружжя справа може розглядатися за зареєстрованим місцем проживання чи перебування будь-кого з них (ч. 2 ст. 28 ЦПК).
- За місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи) — якщо місце реєстрації проживання або перебування відповідача невідоме (ч. 9 ст. 28 ЦПК).
- За визначенням Верховного Суду — якщо обидва з подружжя проживають за межами України (ст. 29 ЦПК).
Якщо позивачу невідоме місце проживання чи перебування відповідача-іноземця, він має право звернутися до суду на підставі ч. 9 ст. 28 ЦПК. Відповідно до ч. 9 ст. 28 ЦПК позови до відповідача, місце реєстрації проживання або перебування якого невідоме, пред’являються за місцезнаходженням майна відповідача чи за останнім відомим зареєстрованим його місцем проживання або перебування чи постійного його заняття (роботи).
Варто знати, що позови до відповідача, який не має в Україні місця проживання чи перебування, можуть пред’являтися за місцезнаходженням його майна або за останнім відомим зареєстрованим місцем його проживання чи перебування в Україні (ч. 10 ст. 28 ЦПК). Тут у нагоді може стати акт за участю свідків про те, що відповідач деякий час мешкав разом з позивачем на території України за конкретною адресою.
Крім того, згідно з п. 5 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ спільного майна подружжя» № 11 від 21.12.2007 року позов про розірвання шлюбу з особою, яка не має в Україні місця проживання або місце проживання якої невідоме, може пред’являтися за місцезнаходженням майна відповідача або за останнім відомим місцем його проживання чи перебування. У випадку, коли з позивачем проживають його малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за станом здоров’я чи з інших поважних причин виїхати до місця проживання відповідача — за місцем проживання позивача.
За домовленістю подружжя справа може розглядатися за місцем проживання будь-кого з них. Якщо позивачу, громадянину України, невідоме місце проживання чи перебування чоловіка, громадянина іноземної держави, тоді в позовній заяві вказується останнє місце проживання/перебування, яке відоме. Зазвичай суд у таких випадках здійснює заходи щодо розшуку відповідача-іноземця. У випадку, коли потрібних даних знайдено не буде, розлучення в Україні здійснюється без його присутності.
Як бачимо, хоча питання розлучення з іноземцем є доволі складним, але все ж таки досить реальним. Вивчення судової практики визначило те, що зазвичай позивачі легковажно підходять до підготовки позовних заяв по зазначених справах. Саме тому суди досить часто залишають позовні заяви без руху, надаючи час для усунення недоліків.
