Після повалення уряду Башара Асада в Сирії країна опинилася на порозі нової епохи, сповненої викликів і невизначеностей. Питання про те, як буде організовано передачу влади, хто увійде до складу перехідного уряду і чи будуть враховані інтереси численних етнічних та релігійних меншин, залишається відкритим. Політичний вакуум, що утворився, загрожує загостренням конфліктів між різними силами, які претендують на лідерство в новій Сирії.
Однак невизначеності не обмежуються лише внутрішньополітичним виміром. Падіння режиму Асада спричинило хвилю геополітичних питань, які стосуються не лише Сирії, а й усього Близького Сходу. Чи справді це сталося несподівано? Що змусило Росію та Іран, які роками підтримували сирійський уряд фінансово, військово та політично, відмовитися від диктатора? Чому ці країни, які інвестували значні ресурси у збереження режиму Асада, раптом зупинили підтримку?
Чому Росія та Іран відмовилися від Сирії?
Події, що сталися, “не такі вже й несподівані”, зазначив аналітик з питань оборони професор Майкл Кларк виданню Sky.
З військової точки зору це те, що часто трапляється, пояснив він, посилаючись на схожі сценарії під час громадянської війни в Лівії у 2011 році, а також в Іраку у 2014-му, коли бойовики “Ісламської держави” за кілька тижнів вийшли до воріт Багдада. Професор зазначив, що просування стало можливим через те, що Росія та Іран опікувалися менш затратними операціями в Сирії. Росія забезпечувала повітряну підтримку, але її наземні сили були обмежені, а Вагнер був вигнаний після заколоту. Іран же діяв через своїх добре підготовлених, але невеликих за чисельністю, груп у складі Республіканської гвардії. Спочатку підтримка Асада була дешевою, оскільки достатньо було наявності бойовиків на місцях, але коли режим потрапив під багатосторонній тиск, це втручання стало недостатнім. В результаті, і Росія, і Іран вирішили відмовитися від Сирії.
Що відбувалося за лаштунками війни
Після падіння режиму Асада у Сирії лишається багато груп, які теоретично можуть претендувати на владу. Виникає питання: чи зможуть вони домовитися, щоб уникнути подальшої ескалації? Коментуючи це питання німецькому виданню Tagesschau, сирійський політичний експерт Шеллер пояснює: Ситуація в Сирії може залишитися мирною, якщо всі групи, які претендують на владу, зможуть знайти спільну мову. За останні роки вони доклали чимало зусиль, щоб побудувати довіру й домовленості. Ці процеси не були спрямовані на негайне захоплення влади, а радше мали довгострокову перспективу. Робота велася як серед сирійців у діаспорі, так і всередині країни. Це свідчить про те, що, навіть попри війну, за лаштунками вдалося досягти певного прогресу. Тепер головне — використати ці напрацювання для побудови майбутнього Сирії. Зараз головними гравцями в Сирії є кілька груп. Наприклад, Абі Мухаммад аль-Джолані з HTS зміцнив свою позицію завдяки активному керівництву операцією, а також почав використовувати своє цивільне ім’я, Ахмед аль-Шараа. Проте й інші групи, зокрема на півдні Сирії, в таких містах, як Суейда та Дар’я, мають значний вплив. Протести друзів проти Асада там не припинялися. Отже, майбутнє Сирії, ймовірно, передбачає розподіл влади серед різних сил.
Хто виграв і хто програв від падіння режиму Асада
Події в Сирії, що суттєво змінили геополітичний баланс у регіоні, чітко виявили переможців і тих, хто зазнав значних втрат. До останніх можна віднести Іран та Росію.
Обидві країни вклали значні ресурси — фінансові, людські та військові — у підтримку режиму Башара Асада, але їхні інвестиції опинилися під загрозою втрати. Російські військові бази в Тартусі та Хмеймімі, які ще донедавна відігравали ключову роль у російській стратегії в регіоні, зараз фактично покинуті. Деякі кораблі російського ВМФ були евакуйовані ще на початкових етапах кризи, але значна частина техніки, включно із системами ППО С-400, залишилася на сирійській території. За даними західної розвідки, масштабної евакуації з бази Хмеймім не проводилося, а російська авіація ще кілька днів тому здійснювала безрезультатні бомбардування. Це вказує на те, що Росія поступово дистанціювалася від сирійського конфлікту, залишаючи своїх військових в уразливому становищі.
Іран, зі свого боку, зіткнувся з катастрофічними втратами в регіоні. Евакуація іранських військових проходила в режимі поспіху, що супроводжувалося залишенням значної кількості техніки та озброєнь. З огляду на втрату Сирії як стратегічного мосту для підтримки Хезболли, позиції Ірану в Лівані також ослабли, що створило сприятливі умови для зміцнення впливу Ізраїлю.
Серед тих, хто отримав вигоди від ситуації, можна виділити Туреччину та Ізраїль. Ізраїль, скориставшись дезорганізацією сил Хезболли та Ірану, може розширити свій вплив у Південному Лівані та завершити боротьбу з іншими проксі-силами, зокрема ХАМАСом. Туреччина, своєю чергою, значно посилила свої позиції в Сирії завдяки підтримці групи “Хайят Тахрір аш-Шам” і Сирійської національної армії. Обидві організації активно фінансуються й тренуються Туреччиною. Їхні сили вже ведуть бойові дії проти курдських угруповань на півночі Сирії. Очевидно, Анкара прагне використати цю ситуацію для досягнення своїх довгострокових геополітичних цілей, зокрема для витіснення курдських формувань із ключових регіонів.
Сценарії відновлення для Сирії
Турецька урядова газета Sabah пропонує розглянути п’ять варіантів подальшого розвитку подій в регіоні.
- Створення Сирійської Демократичної Республіки.
Цей варіант передбачає формування об’єднаного альянсу опозиційних сил, які представляють різні релігійні та політичні течії. Хоча досягнення консенсусу між сторонами є складним завданням, такий формат державного устрою отримав би підтримку Туреччини, Росії, США та європейських країн. Основною перевагою цього сценарію є збереження територіальної цілісності Сирії та створення умов для її політичної стабільності. - Ісламська Республіка Сирія.
У разі приходу до влади угруповання “Хайят Тахрір аш-Шам” країна може перетворитися на ісламістську державу під егідою салафітського руху сунітського ісламу. Хоча такі зміни мають потенціал отримати підтримку Туреччини, вони створюють серйозну загрозу для внутрішньої стабільності, особливо через можливе загострення конфліктів з іншими регіональними та світовими гравцями. Певним плюсом цього сценарію є те, що ці угруповання, ймовірно, уникатимуть прямої конфронтації з Ізраїлем і США. - Антишиїтська держава під впливом Ізраїлю.
Цей сценарій передбачає утворення держави, основною метою якої буде стримування іранського впливу, блокада “Хезболли” в Лівані та припинення постачання іранської військової допомоги через сирійську територію. Такий розвиток подій може сприяти зменшенню напруги в регіоні, однак є ризик загострення конфліктів із шиїтськими громадами та їх союзниками. - Федеративна Республіка Сирія.
США можуть підтримати створення федеративної системи, де країна буде розділена на декілька автономних регіонів, кожен із яких матиме значний рівень самоврядування. Однак це може призвести до “балканізації” Сирії, коли роздроблена держава стане більш вразливою до зовнішнього впливу і внутрішніх конфліктів. - Повний розпад Сирії.
У разі провалу переговорів між опозиційними силами та їх міжнародними партнерами громадянська війна може спалахнути з новою силою. Такий розвиток подій створить хаос, що призведе до остаточного розпаду країни на невизнані території під контролем різних угруповань чи сусідніх держав.
Автор аналізу, Бержан Тутар, підкреслює, що кожен із цих варіантів визначить майбутнє Сирії та вплине на регіональну стабільність. Результат залежатиме від здатності міжнародної спільноти та сирійських сторін знайти компроміс, який би врахував інтереси всіх учасників конфлікту.
Найкращим варіантом, на думку аналітиків видання, є створення Сирійської демократичної республіки, що об’єднувала б різні опозиційні фракції. Найгіршим сценарієм може стати повна дезінтеграція Сирії, коли країна розпадеться на низку частин, контрольованих сусідніми державами. Однак значна частина спостерігачів вважає, що найбільш небезпечним є сценарій створення ісламістської держави під контролем “Хайят Тахрір аш-Шам”, фактично під егідою Туреччини. Це б зміцнило позиції Анкари в регіоні та загрожувало б подальшим ускладненням для міжнародних акторів, включно зі США, Ізраїлем та європейськими країнами.
Таким чином, події в Сирії мають далекосяжні наслідки, які виходять за межі цього регіону. Майбутнє країни залежатиме від того, чи зможуть міжнародні й регіональні гравці знайти компроміс, здатний стабілізувати ситуацію й уникнути подальшої ескалації.
Як повернути втрачену суб’єктність?
Український сходознавець Михайло Якубович уважає, що майбутнє Сирії залежить від зовнішніх гравців: Туреччини, Сполучених Штатів, Об’єднаних Арабських Еміратів, менше від Ірану і Росії. Сирія давно втратила свою суб’єктність і стала ареною впливу зовнішніх гравців, таких як Туреччина, США, Об’єднані Арабські Емірати, у меншій мірі — Іран та Росія. Цей процес розпочався ще за Башара Асада, який утримався при владі лише завдяки допомозі російських та іранських союзників. Однак нові сили, що претендують на контроль, також орієнтуються на зовнішню підтримку, а це обмежує їх можливість проводити незалежну політику. Досвід свідчить, що така залежність лише посилює внутрішню кризу.
Сирія є багатоконфесійною країною, де ключовим викликом залишається питання діалогу між різними громадами. Без такого діалогу існування єдиної Сирії стає сумнівним. Конфесійна напруга, наприклад, створює загрозу для алавітської громади, частина якої може постраждати у разі змін. Нагадаємо, що під час громадянської війни в Сирії алавіти стали ключовою базою підтримки режиму Башара Асада. Нині вони самі опинилися під загрозою від опозиційних угруповань, багато з яких представляють сунітську більшість.
Разом з тим, варто зазначити, що не всі алавіти підтримували режим Асада. Більшість молоді, яка не бачила перспектив у країні, виступала проти нього. Фактично, лише кілька наближених до президента родин отримували вигоди, тоді як решта громади потерпала від енергетичної, продовольчої та фінансової кризи.
Сирійське суспільство зазнає трансформацій, подібно до сусіднього Лівану, де конфесійна політика також вичерпала себе. Люди прагнуть нормального життя, де релігія не є визначальним фактором. Молодь все більше виступає за демократичні зміни та компетентне керівництво, відкидаючи патріархальні методи управління.
Водночас світ поступово втомлюється від близькосхідних проблем. Європейські країни, які не залучені до військових дій, нерідко сприймають їх ідеалістично, вірячи у можливість швидкого мирного врегулювання. Однак уряди великих держав, таких як США, Франція та Велика Британія, розуміють реальні ризики, зокрема пов’язані з природними ресурсами та безпекою. Незважаючи на втому, ці країни залишаються готовими втручатися, особливо якщо виникають загрози тероризму чи дестабілізації в регіоні.
