Минулої зими українці вкотре жили за добре знайомим сценарієм воєнної енергетики. Після масованих російських ударів одні міста кілька годин сиділи без світла, інші втрачали тепло й воду, лікарні переходили на резервне живлення, а люди стежили за прогнозом погоди так само активно, як і за повідомленнями Повітряних сил. До блекаутів майже звикли. Вони стали частиною повсякденності, до якої країна навчилася пристосовуватися, але так і не змогла звикнути.
Саме тому нинішня підготовка до опалювального сезону викликає значно більшу увагу, ніж будь-коли раніше. Цього разу уряд почав працювати ще навесні, затвердивши комплексні плани стійкості регіонів і великих міст. І це вже відрізняє нинішню кампанію від заходів попередніх років, коли значна частина рішень ухвалювалася буквально напередодні холодів.
Втім, головне питання залишається незмінним: чи означає ранній старт, що країна справді стане менш вразливою наступної зими?
Після блекаутів змінилася не лише енергетика
Війна змусила Україну переглянути саме розуміння енергетичної безпеки.
Якщо до повномасштабного вторгнення основу системи становили великі електростанції, то після численних атак стало очевидним, що надмірна концентрація генерації перетворюється на слабке місце. Один вдалий удар може залишити без електроенергії сотні тисяч користувачів.
Саме тому нині держава говорить про розподілену генерацію, когенераційні установки, мобільні котельні, накопичувачі енергії, резервне живлення водоканалів, лікарень та теплових вузлів. Фактично йдеться про поступовий перехід від кількох великих центрів виробництва енергії до мережі менш помітних і автономних об’єктів.
На папері це виглядає доволі переконливо.
За даними уряду, у роботі перебувають понад п’ятсот об’єктів захисту критичної інфраструктури. Майже половина необхідної розподіленої теплової генерації вже законтрактована або поставлена, понад 70% підприємств тепло- і водопостачання забезпечені резервними джерелами живлення, а більшість водних проєктів уже має готову документацію.
Порівняно з хаотичними рішеннями перших воєнних зим це дійсно виглядає кроком уперед.
Але війна давно навчила українців обережно ставитися до привабливих відсотків.
Грошей потрібно більше, ніж є
Практично кожен співрозмовник з опитаних виданням “Дзеркало тижня”, незалежно від регіону повторює одну й ту саму думку: головною проблемою залишаються ресурси.
Первинна оцінка вартості планів стійкості становила понад 216 млрд гривень. Згодом вона зросла до 278 млрд. Держава вже виділила частину фінансування, однак цього недостатньо для реалізації усього запланованого.
Особливо гостро це відчувають громади. Місцева влада отримала значну частину відповідальності за виконання планів, однак разом із відповідальністю не отримала відповідного фінансового ресурсу. Представники Асоціації міст говорять про “відповідальність без грошей”, нагадуючи також про багатомільярдні борги держави з різниці в тарифах, які суттєво обмежують можливості комунальних підприємств.
Виникає доволі знайома ситуація. Київ очікує, що міста швидко реалізують масштабні енергетичні проєкти, але водночас вилучає частину доходів місцевих бюджетів через перерозподіл податкових надходжень. Формально всі працюють над спільною метою. Фактично ж кожен рівень влади шукає гроші окремо.
Коли часу менше, ніж бюрократії
Навіть якщо припустити, що фінансування знайдеться, виникає ще одна проблема.
Будівництво нових котелень, встановлення когенераційних установок, погодження земельних ділянок, підключення до мереж, державні закупівлі — усе це відбувається у звичному для української бюрократії темпі.
А календар тим часом невблаганно наближається до листопада.
Експерт з енергетики Геннадій Рябцев звертає увагу одразу на чотири великі виклики: дефіцит фінансування, глобальний брак енергетичного обладнання, складні регуляторні процедури та кадровий голод. До цього додається ще одна обставина — будь-який новий енергетичний об’єкт автоматично стає потенційною мішенню російських атак, що збільшує його вартість і ускладнює захист.
Особливо показовою є ситуація з обладнанням.
У світі різко зріс попит на когенераційні установки, трансформатори та накопичувачі енергії. Через це строки поставок окремих компонентів уже вимірюються дев’ятьма-чотирнадцятьма місяцями. Для країни, яка хоче завершити більшість робіт до осені, це означає, що навіть за наявності коштів частину обладнання можна фізично не встигнути отримати.
Міста вже не чекають, поки все вирішуватиме у столиці
Попри всі труднощі, підготовка у регіонах триває. Дніпро активно кредитується в державних банках, залучаючи значні власні ресурси, хоча державне фінансування поки що залишається доволі скромним. Мер Борис Філатов наголошує: без додаткової допомоги самотужки місто не впорається, хоча загалом оцінює темпи роботи як прийнятні.
Івано-Франківськ переходить від великих котелень до локальних систем теплопостачання, одночасно завершуючи будівництво нових об’єктів. Однак навіть тут виникають питання взаємодії з газовими компаніями, без яких нова інфраструктура не запрацює.
Луцьк робить ставку на блочно-модульні котельні, але стикається з тим самим викликом, що й десятки інших міст, — усій країні потрібне однакове обладнання одночасно.
Ці приклади демонструють цікаву тенденцію. Місцева влада дедалі більше нагадує кризових менеджерів. Вона одночасно шукає кредити, домовляється з міжнародними партнерами, проводить закупівлі, вирішує кадрові проблеми й намагається не втрачати темпу навіть після чергових російських атак.
План є. Чи є стратегія?
Саме тут починається найбільш дискусійна частина всієї історії. Директор енергетичних програм Центру Разумкова Володимир Омельченко оцінює нинішній курс загалом позитивно, але попереджає: окремі рішення дадуть результат лише тоді, коли працюватимуть як єдина система. Інакше країна ризикує отримати правильно оформлені документи без відповідного ефекту під час зимових піків споживання.
Натомість Юрій Корольчук налаштований значно скептичніше. На його думку, нинішні плани переважно систематизують старі підходи, а не пропонують нову модель енергетичної безпеки. Він вважає, що країна продовжує латати прогалини через проблеми, які накопичувалися роками, не змінюючи принципів функціонування системи.
Між цими двома оцінками, мабуть, і лежить реальність.
Україна дійсно стала значно досвідченішою. Держава навчилася швидко ремонтувати пошкоджені мережі, громади накопичили власний досвід виживання під час блекаутів, енергетики працюють значно професійніше, ніж у перші роки великої війни.
Але війна також стала більш технологічною.
Росія постійно змінює тактику ударів, збільшує кількість безпілотників, комбінує ракети різних типів і шукає нові вразливі місця української енергосистеми. Отже, підготовка до кожної наступної зими більше не може спиратися лише на досвід попередньої.
Війна не дає права на другий шанс
Попередні три зими навчили Україну швидко відновлювати пошкоджену енергетичну інфраструктуру. Енергетики стали працювати в умовах, які ще кілька років тому здавалися неможливими: ремонтувати підстанції під загрозою повторних ударів, повертати світло за лічені години, будувати тимчасові схеми живлення буквально “з коліс”. Саме ця здатність до швидкого реагування багато в чому дозволила пройти найважчі періоди без повного колапсу енергосистеми.
Проте новий опалювальний сезон вимагатиме вже інших підходів. Якщо раніше головним завданням було максимально швидко ліквідовувати наслідки атак, то тепер дедалі більшого значення набуває здатність запобігати масштабним кризам. Це означає не лише будівництво нових генеруючих потужностей чи закупівлю резервного обладнання. Не менш важливими стають швидкість ухвалення управлінських рішень, ефективна взаємодія між центральною владою, громадами та бізнесом, а також готовність оперативно змінювати плани відповідно до розвитку ситуації.
При цьому варто пам’ятати, що російські удари навряд чи повторять сценарій попередньої зими. Противник так само аналізує український досвід, шукає нові вразливі місця та пристосовує власну тактику. Саме тому рівень готовності країни визначатиметься не кількістю затверджених документів чи освоєних коштів, а тим, наскільки швидко вся система зможе реагувати на нові виклики, які майже напевно відрізнятимуться від торішніх.
Зима стане іспитом не лише для енергетиків
Нинішній опалювальний сезон навряд чи буде легким.
Втім, є одна принципова відмінність від попередніх років.
Якщо раніше головною проблемою була нестача рішень, то тепер проблема полягає у швидкості їх виконання. Документи затверджені, джерела фінансування визначені, більшість напрямів роботи окреслені. Тепер вирішальним стане те, наскільки швидко держава, громади та бізнес зможуть діяти синхронно.
У цьому сенсі майбутня зима стане випробуванням не лише для електромереж, котелень чи підстанцій.
Вона покаже, чи навчилася українська система управління працювати без традиційної звички відкладати складні рішення до моменту, коли перший мороз уже випробуватиме на міцність енергетичну систему. Адже холод, як відомо, не цікавиться ані міжвідомчими погодженнями, ані тривалими процедурами, ані тим, хто саме мав поставити останній підпис під потрібним документом.
