Зона, де зупинився час: маловідомі факти та історичні уроки Чорнобильської катастрофи через 39 років
26 квітня 1986 року світ вперше побачив, до яких наслідків може призвести помилка на ядерному об’єкті за умов відсутності ефективного управління ризиками, контролю безпеки та відкритості інформації. Чорнобильська катастрофа стала не лише найбільшою техногенною аварією свого часу, а й прикладом того, як локальна технологічна помилка переростає у довгострокову глобальну кризу. Через 39 років Чорнобиль залишається подією, яка сформувала нову практику експлуатації ядерних установок, змінила міжнародне регулювання безпеки і вплинула на ставлення суспільств до мирного атома. Проте головним питанням, яке залишається актуальним сьогодні, є те, наскільки глибоко були засвоєні історичні уроки катастрофи та чи справді вони змінили підходи до управління складними технологічними ризиками у світі.
Чорнобильська ніч: вибух, який розірвав світ
У ніч з 25 на 26 квітня 1986 року на четвертому енергоблоці Чорнобильської атомної електростанції сталася аварія під час планового випробування системи безпеки. О 1:23 ночі внаслідок некоректних дій персоналу та конструктивних недоліків реактора РБМК-1000 відбулося неконтрольоване підвищення потужності, яке призвело до вибуху. Реактор був повністю зруйнований, у повітря було викинуто колосальну кількість радіоактивних матеріалів: йоду-131, цезію-137, стронцію-90 та плутонію-239.
Пожежа, яка спалахнула на даху четвертого енергоблоку та у відкритому реакторі, тривала більше десяти днів. При цьому радіоактивна хмара накрила значну частину території України, Білорусі, Росії, потім перемістилася над Європою. Першими на боротьбу з наслідками аварії були кинуті пожежники, які працювали без належних засобів захисту і зазнали смертельних доз опромінення. Лише в перші години було зафіксовано смертельні випадки серед рятувальників і працівників станції. Пізніше на ліквідацію наслідків аварії мобілізували понад 600 тисяч ліквідаторів, серед яких були військові, пожежники, медики, інженери. Однак багато з них продовжували працювали без достатнього захисту, чіткої інформації про небезпеку і адекватного медичного супроводу. Саме тому смертність серед ліквідаторів перевищила середні показники у кілька разів, а багато хто з них став інвалідами.
Слід зазначити, що влада Радянського Союзу кілька днів приховувала факт катастрофи від населення. Офіційне повідомлення було зроблено лише 28 квітня, після того як у Швеції зафіксували аномально високий рівень радіації і почали вимагати пояснень. Евакуація мешканців міста Прип’ять — понад 49 тисяч осіб — розпочалася лише вдень 27 квітня, через 36 годин після вибуху, коли рівень радіаційного фону вже був в сотні разів вищим за норму. Відсутність оперативної правдивої інформації про масштаби катастрофи призвела до масового опромінення сотень тисяч людей не тільки в Україні, а й у Європі. Радянська влада свідомо організовувала масові першотравневі демонстрації під відкритим небом у Києві, приховуючи реальні ризики. При чому вчені, які намагалися домогтися відкритості й негайного захисту населення, зазнавали тиску та переслідувань.
Рівень забруднення територій у зоні 30-кілометрового відчуження досягав катастрофічних значень. У низці районів України, Білорусі й Росії забруднення ґрунтів радіонуклідами перевищувало допустимі норми в десятки і сотні разів. В Україні було відселено понад 90 тисяч осіб із понад 90 населених пунктів. Масштаби екологічних і медичних наслідків ураження населення виявилися колосальними: різке зростання онкологічних захворювань, ураження щитоподібної залози у дітей, безпліддя, генетичні мутації. Водночас фінансова вартість ліквідації наслідків аварії стала астрономічною. Лише протягом перших трьох років на подолання наслідків було витрачено понад 18 мільярдів рублів, що відповідало приблизно 12% річного бюджету СРСР. В умовах економічної кризи кінця 1980-х років це посилило занепад радянської економіки і прискорило політичну дестабілізацію в країні.
Операція зі спорудження саркофага над зруйнованим реактором завершилася в листопаді 1986 року. Будівельні норми та умови роботи були надзвичайно жорсткими: роботи виконувалися під постійною дією високого рівня радіації, що продовжувало спричиняти численні випадки гострої променевої хвороби серед робітників. Попри всі зусилля, перший саркофаг не був герметичним, і вже з 1990-х років почалося його руйнування.
Після розпаду СРСР Україна взяла на себе повну відповідальність за Чорнобильську зону відчуження та подальші роботи зі збереження об’єкта «Укриття». У 2016 році за фінансування Європейського банку реконструкції та розвитку і за участі міжнародних донорів було завершено зведення Нового безпечного конфайнмента, який повністю накрив старий саркофаг і мав гарантувати безпеку щонайменше на 100 років. Дослідження останніх років свідчать про те, що в зоні відчуження тривають складні процеси: міграція радіонуклідів, мутації флори й фауни, самовідновлення екосистеми в умовах відсутності людини. Однак, незважаючи на окремі оптимістичні оцінки щодо біорізноманіття, рівень небезпеки для людини залишається високим.
На тлі повномасштабної війни Росії проти України у 2022 році територія Чорнобильської зони знову стала об’єктом загрози. Внаслідок бойових дій у березні 2022 року було порушено нормальну роботу об’єкта, персонал опинився в заручниках без можливості ротації, зростали ризики пошкодження інфраструктури з потенційними катастрофічними наслідками. Російські військові, не маючи елементарного розуміння радіаційної безпеки, рили окопи в найбільш забруднених ділянках так званого «Рудого лісу», що спричинило додаткове опромінення. Отже, навіть через десятиліття після катастрофи Чорнобиль залишається активним джерелом ризику для України, Європи та світу.
Маловідомі факти про ЧАЕС
Аварія на ЧАЕС є однією з найбільших катастроф ядерної енергетики у світі. Вона призвела до створення Міжнародної шкали ядерних подій, і одержала в ній максимальний бал – 7. Скласти конкуренцію чорнобильській катастрофі може тільки аварія на японській станції Фукусіма, яка відбулася в 2011 році. Обидві вони перебувають на одному щаблі небезпеки.
Експерти стверджують, що попри поширену думку, аварія на ЧАЕС сталася не через ядерний вибух реактора – такого не траплялося ніде у світі. Насправді відбувся тепловий вибух, який і зруйнував реактор. Якби стався ядерний вибух, це б запустило ланцюгову реакцію ділення, яка не зупинилась би, доки не прореагувало все ядерне паливо. А в реакторі АЕС, що працює, міститься тонни урану. Тепловий вибух став причиною загоряння, яке намагалися загасити 10 діб. За словами експертки, протягом цих 10 діб щогодини викидалася в повітря приблизно така ж кількість радіонуклідів – атомів з нестабільним ядром, що здатні до радіоактивного розпаду, – яку ядерна бомба, скинута американцями на Хіросіму, викинула за один раз.
За словами експертів, пересічним людям і самим ліквідаторам важко було усвідомити масштаби аварії. Тоді поширювалася думка про «мирний атом», отже атомні станції вважалися абсолютно безпечними. Однак більшість жителів Прип’яті були членами сімей працівників АЕС, тому вони мали достатньо адекватні уявлення про радіацію. Не варто забувати, що в СРСР була добре налагоджена система військової підготовки, на яких розповідали про зброю масового ураження, зокрема і ядерну. Люди розуміли, що радіація є вкрай небезпечною, однак, як розповідали ліквідатори, уявити такої колосальної аварії вони не могли. У підручниках, за якими вчили ядерників, така аварія вважалася нереальною. Примітно, що за кілька днів після катастрофи, коли вже стали зрозумілими її наслідки, тодішній міністр енергетики СРСР Анатолій Майорець запевняв вище керівництво, що 4-й енергоблок до листопада 1986 року запрацює знову.
Крім того, мало хто знає, що після аварії на ЧАЕС реальну загрозу становила небезпека другого теплового вибуху – так звана «підводна загроза». Розплавлене паливо могло досягти підреакторного технічного водоймища, що спричинило би тотальне зараження майже всієї України, Білорусі і частини Європи. Однак завдяки рішучим діям групи шахтарів і пожежників цю небезпеку вдалося нейтралізувати, прокопавши спеціальні тунелі для охолодження. У зоні ліквідації активно використовували «біороботів» – людей, які вручну скидали уламки графіту назад у реакторну шахту, працюючи по кілька секунд на даху четвертого блоку під критичним рівнем радіації.
Маловідомим фактом є й те, що Комітет держбезпеки (КДБ) попереджав владу про можливість катастрофи в Чорнобилі ще за вісім років до аварії. У грудні 1978 року начальник районного відділу КДБ капітан Клочко склав доповідну записку «Про порушення в будівництві Чорнобильської АЕС». У ній він писав, що «окремі керівники йдуть на грубі порушення технологічних норм ведення будівництва, думаючи лише про те, як швидше здати об’єкти, не піклуючись про його майбутнє та можливі трагічні наслідки». Навівши численні свідчення таких порушень від своїх агентів, капітан зробив висновок, що «низька якість будівництва, відсутність необхідного контролю можуть призвести у майбутньому до руйнування об’єктів будівництва, радіоактивного зараження навколишнього середовища та іншим надзвичайним подіям». Однак на ці попередження ніхто не звернув увагу, і вже 14 вересня 1982 року на ЧАЕС сталася перша серйозна аварія. Тоді на І енергоблоці стався значний викид радіоактивних речовин з перевищенням норми у 100 разів. В той час забруднений майданчик радіусом 250 метрів просто промили водою, засипали ґрунтом і листям, а КДБ відзвітувало про «заходи щодо недопущення поширення панічних та провокаційних чуток».
Наступного року Шосте управління КДБ у новій довідці попереджало вище керівництво, що Чорнобильська АЕС разом з Ленінградською та Курською є найнебезпечнішою в СРСР, «що може мати загрозливі наслідки». Прогнозувалося, що у разі аварії через відсутність належних засобів безпеки радіоактивність буде «у 60 разів вища, ніж під час вибухів атомних бомб в Хіросімі та Нагасакі». Потім, у 1984 році, повідомляли вже про загрозу аварійних ситуацій на ІІІ та ІV енергоблоках — там зафіксували руйнування несучих конструкцій у реакторних відділеннях. Зрештою 26 квітня 1986 року страшна аварія сталася якраз на ІV енергоблоці.
Слід зазначити, що 8 липня 1986 року п’ятий відділ Шостого управління КДБ видав «Перелік відомостей, які підлягають засекречуванню з питань, пов’язаних з аварією на блоці № 4 Чорнобильської АЕС». Він складався з 26 пунктів, направлених на приховування правди щодо причин та масштабів катастрофи. Однак і до того поширення цих відомостей було суворо заборонено. Особливе занепокоєння «компетентних органів» викликали спроби західних дипломатів та журналістів дізнатися правду. Улюбленим методом протидії КДБ у цих випадках було зведення іноземців з радянськими агентами, які б розповіли «правильну» інформацію.
На початку червня 1986 року ціллю КДБ став журналіст американського журналу NewsWeek Стівен Страссер. Щоби не дати йому «зібрати наклепницьку інформацію», до чекістських заходів залучили вісьмох офіцерів у відставці та 19 членів спецдружини, сім з яких «використовували наступальну тактику ведення бесід з кореспондентом». Місцеве управління КДБ у результаті звітувало, що контакти іноземця успішно обмежили і він не зміг отримати «тенденційну інформацію». Через 30 років Страссер згадував, що під час поїздки до Києва співробітники КДБ його фактично взяли у кільце: «Якщо у Москві агентів було багато поряд у натовпі і я завжди про це знав, то у Києві агенти були натовпом». Однак попри таку пильну увагу журналіст зміг поговорити з простими жителями та передати у своїй статті атмосферу невпевненості та занепокоєння у місті.
Вдавалися радянські спецслужби і до ще більш зухваліших спецоперацій. У жовтні 1987 року французький журналіст Жан П’єр Водон з газети L’Humanité зумів хитрощами узяти проби ґрунту та води поблизу ЧАЕС та у місті Прип’ять. Однак далі працівники КДБ таємно їх замінили на радіоактивно чисті.
З часом з’явилися офіційні дані, згідно з якими внаслідок аварії на ЧАЕС постраждало 3 млн 259 тис 761 громадянин України. При цьому станом на 1 січня 2021 року їхня кількість зменшилася майже вдвічі — до 1 718 113 осіб (322 876 дітей та 181 149 ліквідаторів). З 2008 по 2021 роки кількість постраждалих дорослого віку скоротилася на 24,06 %, а ліквідаторів — на 34,44 %. Наслідки опромінення у довгостроковій перспективі призвели до проблем із здоров’я, зокрема підвищили ризик онкозахворювань. За даними Національної медичної академії наук, очікуваний рівень захворюваності на рак щитовидної залози серед ліквідаторів перевищив національний показник у 4,4 рази, евакуйованих — у 4 рази, а мешканців забруднених територій — у 1,3 рази.
Ситуація з картиною опромінення ліквідаторів тривалий час залишалася невизначеною, оскільки лише близько половини з них мали записи про індивідуальні дози та й їх достовірність часто була сумнівною. Щоби прояснити це питання протягом останніх трьох десятиліть провели великий комплекс робіт, зокрема збирали зуби в учасників ліквідації аварії на ЧАЕС. Виявилось, що зубна емаль слугує досить об’єктивним індикатором дози опромінення і дозволяє встановити її навіть через багато років. Тож у ліквідаторів, які зверталися до стоматологів, почали збирати зуби для аналізу. У програмі брали участь 314 дантистів у семи областях. Протягом 1998—2011 років вони зібрали у 5 875 ліквідаторів 10 521 зубів, половина з яких виявилася придатною для дозиметрії.
Історичні уроки Чорнобиля
МАГАТЕ протягом багатьох років проводило ретельне розслідування причин і перебігу катастрофи на Чорнобильській АЕС. Її було розібрано до секунд: вивчені рішення операторів, помилки у проєктуванні реактора, хронологія подій у перші хвилини після вибуху. На основі цього досвіду МАГАТЕ сформулювало рекомендації для всіх країн: переглянути підходи до безпеки на атомних електростанціях, запровадити багаторівневі системи аварійного захисту, вдосконалити підготовку персоналу, запровадити принцип культури безпеки як обов’язкову умову функціонування будь-якої атомної станції.
Міжнародна спільнота серйозно поставилася до висновків МАГАТЕ. У 1990-х роках більшість країн з розвиненою ядерною енергетикою переглянули стандарти будівництва та експлуатації своїх АЕС. Були впроваджені системи пасивного захисту, здатні автоматично охолоджувати реактор без участі людини навіть у разі повного знеструмлення. Створили міжнародні угоди, що зобов’язували країни інформувати світ про ядерні інциденти. Однак ці кроки залишалися значною мірою декларативними для тих держав, які або не вважали себе вразливими, або традиційно ставили політичні цілі вище безпеки.
Не зважаючи на це, Чорнобиль навчив світ тому, що ліквідація наслідків ядерної катастрофи не може будуватися на мобілізації сотень тисяч людей, кинутих на забруднені території без підготовки і захисту. Це спричинило масову хвилю смертей і каліцтв, яка триває досі. Саме на основі чорнобильського досвіду світові протоколи ліквідації змінилися: тепер пріоритет надається автоматизації, дистанційним технологіям, мінімізації людської участі в зоні високого опромінення. Слід зазначити, що аварія на Фукусімі у 2011 році стала першим реальним випробуванням нових принципів. Японія, спираючись на досвід Чорнобиля, відмовилася від радянської моделі «живої сили». Замість сотень тисяч людей працювали автоматичні системи, спеціалізовані групи фахівців, дистанційно керовані роботи. Ці підходи дозволили мінімізувати людські втрати, навіть за умови руйнування кількох реакторів.
Попри чіткі міжнародні уроки, сама Україна протягом десятиліть після Чорнобиля залишалася вразливою до ядерних ризиків. Українська влада, опинившись у ситуації реальної ядерної загрози, переважно обмежується публічним інформуванням про інциденти на ЗАЕС і дипломатичними зверненнями до міжнародних організацій. Водночас системної підготовки населення, навчань на випадок аварії, реальних протоколів екстреної евакуації досі не запроваджено в повному обсязі. Декларації про прозорість не заміняють реальної інфраструктури захисту і готовності до найгірших сценаріїв. Суспільна пам’ять про Чорнобиль витіснялася або міфами, або байдужістю. Отже, Україна зберегла небезпечні залишки радянського ставлення до ядерної безпеки: ігнорування ризиків, відсутність реальних тренувань, брак координації між структурами.
Є в цьому питанні ще одна важлива складова – соціальна. Ліквідаторами Чорнобильської катастрофи є люди, які ціною свого здоров’я й життя зупинили катастрофу глобального масштабу. Минуло майже 40 років, але замість вдячності вони отримали боротьбу за виживання. З кожним роком їх стає все менше, а виплати й соціальні гарантії урізаються. Ліквідатори змушені виходити на мітинги, щоб нагадати про себе країні, яку врятували. Останнім прикладом є мітинг пенсіонерів-чорнобильців, який відбувся 14 січня 2025 року під стінами Коростенської міської ради у Житомирській області. Вони вимагали відновлення чорнобильських пенсійних доплат та наполягали на виконанні судових рішень, якими підтверджено законність таких виплат. Учасники акції закликали погасити заборгованість відповідно до рішень судів, зокрема здійснити доплати згідно зі статтею 39 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», і забезпечити повне виконання ухвалених судових рішень щодо доплат за цією нормою. Ось так держава «віддячує» тим, хто прикрив її собою. При цьому кожного року представники владних органів урочисто покладають квіти до пам’ятників загиблих ліквідаторів і виступають зі зворушливим промовами з пафосними гаслами.
Вторгнення Росії в Україну у 2022 році актуалізувало ядерну загрозу не у вигляді техногенної аварії, а як елемент військового шантажу. Запорізька АЕС, найбільша в Європі, стала заручником війни. Російські війська використовували її як укриття для військової техніки, мінували об’єкти критичної інфраструктури, обстрілювали території біля реакторів. Окупація станції означала пряме порушення всіх міжнародних норм і створення безпрецедентного ризику для ядерної безпеки всього континенту.
Попри численні звернення України до світових організацій, реакція на це є надто повільною. МАГАТЕ направило місії на Запорізьку АЕС, але все обмежилося лише роллю спостерігачів, які фактично не мають реальних повноважень запобігти катастрофі. При цьому ООН і провідні країни Заходу висловлюють лише «глибоку стурбованість», але не запроваджують конкретні заходи захисту атомних об’єктів від військових дій. Зараз немає міжнародного протоколу примусового виведення військ з ядерних об’єктів у разі війни, а також системи негайного реагування на випадок ядерного шантажу. Водночас в країнах з високим рівнем ядерної культури — таких як Франція, Японія, Канада — нові вимоги стали основою щоденної роботи. В інших державах, особливо на пострадянському просторі, контроль залишався формальним. Однак світ отримав Чорнобиль як попередження, але запровадив лише частину необхідних механізмів. Глобальної системи захисту ядерних об’єктів у випадку збройного конфлікту так і не створено.
Чорнобиль навчив тому, що ядерна безпека є не тільки станом реактора чи системою охолодження. Це питання політичної відповідальності, технологічної підготовленості й готовності діяти швидко і системно, а також існування стійких міжнародних механізмів контролю і примусу у сфері ядерної безпеки. Чорнобиль показав, що мовчання вбиває більше, ніж вибух. Кожна замовчана небезпека перетворюється на світову катастрофу, яку неможливо буде загасити навіть сотнями тисяч ліквідаторів. Історичний урок Чорнобиля полягає не в тому, щоб знати про небезпеку, а в тому, щоб кожен уряд та міжнародна структура мала чіткий, відпрацьований, реальний механізм запобігання катастрофі. Якщо цей урок знову буде проігнорований, то наступна катастрофа може не залишити шансу ні на розслідування, ні на виправлення помилок.
