18 квітня в Україні відзначається День пам’яток історії та культури, а також День заснування Товариства Червоного Хреста України, в світі – Міжнародний день пам’яток та історичних місць, Всесвітній день радіоаматора. Цей день насичений історичними подіями, які залишили помітний слід у релігії, політиці, науці, техніці, культурі й національній пам’яті різних країн.
День пам’яток історії та культури України
Цей день є нагодою замислитися над цінністю історичної та культурної спадщини, яку ми отримали у спадок і яку зобов’язані зберегти для наступних поколінь. Подія покликана привернути увагу громадськості до стану історичних об’єктів, архітектурних пам’яток, сакральних споруд, музеїв, археологічних знахідок та інших елементів матеріальної й нематеріальної спадщини.
Сенс цього дня полягає не лише в урочистому вшануванні історії, а й у практичному усвідомленні потреби збереження культурних цінностей. Це день, коли на державному рівні, в музеях, університетах, культурних установах проводяться спеціальні заходи, конференції, виставки, екскурсії, акції з прибирання та догляду за об’єктами історичної спадщини. Важливу роль відіграють просвітницькі кампанії, що роз’яснюють значення пам’яток як джерела історичної пам’яті, національної ідентичності та патріотизму.
В умовах війни та окупації збереження пам’яток набуває ще більш драматичного контексту. Руйнування храмів, музеїв, стародавніх фортець, замків і меморіалів — це не лише втрати для архітектури чи мистецтва, це удари по колективній пам’яті, намагання стерти ідентичність народу. Тому цей день — це також заклик до захисту, документування, реставрації, архівування та створення цифрових копій пам’яток, які можуть зникнути.
Значення Дня пам’яток історії та культури України не обмежується минулим. Це подія про сьогодення й відповідальність за майбутнє. Адже кожна збережена пам’ятка — це жива ланка між поколіннями, що дає змогу не лише вивчати історію, а й формувати на її основі цінності сучасності.
Цікаві факти
День пам’яток історії та культури України було започатковано у 1999 році відповідно до Указу Президента України. Дата його проведення — 18 квітня — збігається з Міжнародним днем пам’яток і визначних місць, який проголошений ЮНЕСКО.
В Україні на державному обліку перебуває понад 140 тисяч пам’яток культурної спадщини. До них належать архітектурні комплекси, фортифікаційні споруди, храми, старовинні маєтки, археологічні пам’ятки, народні музеї, а також окремі об’єкти нематеріальної спадщини — традиції, ремесла, обряди.
Україна має 8 об’єктів у списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО, серед них — Софійський собор у Києві, Києво-Печерська лавра, історичний центр Львова, букові праліси Карпат. У черзі на включення до списку — ще понад 20 об’єктів.
За час повномасштабної війни Росії проти України було пошкоджено або знищено понад 900 об’єктів культурної спадщини, включно з церквами, музеями, театрами, пам’ятниками архітектури та археології.
В умовах війни в Україні активно розвивається цифрове документування спадщини. Ініціативи, як-от «Save Ukrainian Heritage» та «Backup Ukraine», займаються 3D-скануванням і архівуванням культурних об’єктів, щоб зберегти їх для нащадків у разі руйнування.
В останні роки розширюється поняття «пам’ятки» — окрім кам’яних споруд, під захист беруть дерев’яні церкви, народні хати, елементи промислової архітектури ХХ століття, навіть покинуті кінотеатри й радянські мозаїки, які тепер трактуються як частина складної, але важливої культурної історії.
День заснування Товариства Червоного Хреста України
15 квітня 1918 року в Києві було засновано Товариство Червоного Хреста України — гуманітарну організацію, яка стала символом допомоги, милосердя та захисту для мільйонів українців у найтяжчі періоди історії. Ця дата має особливе значення, адже організація народилася в умовах воєнного лихоліття, на тлі розпаду імперій, революцій та перших кроків української державності. Відтоді Червоний Хрест України супроводжує українське суспільство через війни, голод, епідемії, катастрофи й нині відіграє вирішальну роль у реагуванні на гуманітарні виклики повномасштабної війни.
Метою заснування Товариства було надання допомоги пораненим і хворим під час бойових дій, організація шпиталів, пунктів першої допомоги, а згодом — і розгортання медичних, санітарних та просвітницьких ініціатив. Уже в перші роки своєї діяльності Червоний Хрест України охопив десятки тисяч людей допомогою, працюючи у складних умовах Громадянської війни, голоду 1920-х, а згодом — у період радянської централізації.
Попри численні трансформації, організація зберігала свою основну місію — бути поряд з тими, хто потребує підтримки. Вона надавала допомогу евакуйованим і пораненим у Другу світову війну, брала участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, організовувала догляд за людьми похилого віку, проводила навчання з надання першої допомоги, доглядала за тяжкохворими. В умовах незалежності України Товариство стало повноправним національним товариством у складі Міжнародного руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця.
Особливо критичну роль Червоний Хрест України виконує від 2014 року — з початком війни на Донбасі, а після 2022 року — в умовах повномасштабного вторгнення. Товариство забезпечує евакуацію поранених, доставку гуманітарних вантажів, психологічну допомогу, підтримку внутрішньо переміщених осіб, надання медичних послуг у прифронтових районах, відновлення родинних зв’язків, навчання з домедичної допомоги. Його представники часто працюють у надскладних умовах, залишаючись єдиною присутністю гуманітарної допомоги в зонах бойових дій.
Цікаві факти
Товариство Червоного Хреста України є частиною найбільшого у світі гуманітарного руху — Міжнародного Руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, який об’єднує понад 190 національних товариств.
Згідно зі своїм мандатом, Червоний Хрест не бере участі у збройних конфліктах, не підтримує жодну зі сторін, і це дає змогу працювати в найнебезпечніших точках — у тому числі на лінії фронту, в окупованих регіонах та з обома сторонами конфлікту для пошуку зниклих або обміну полоненими.
У 2022–2024 роках Червоний Хрест України розширив географію своєї допомоги, відкривши понад 200 мобільних медичних бригад, евакуаційних команд і пунктів підтримки по всій країні, особливо в прифронтових зонах.
Одним із напрямів роботи Товариства є програма відновлення родинних зв’язків. Тисячі українців, розлучених війною, отримали змогу знайти близьких або дізнатися про їхню долю через цю ініціативу.
На відміну від багатьох міжнародних структур, Червоний Хрест України має власну мережу навчальних центрів з першої допомоги, які щороку навчають тисячі українців базовим навичкам порятунку життя.
Емблема Червоного Хреста захищена міжнародним правом. Її використання дозволене лише в гуманітарних і медичних цілях. Незаконне використання цієї емблеми вважається порушенням Женевських конвенцій.
У волонтерських програмах Товариства беруть участь як молоді студенти, так і люди похилого віку. Є навіть окремі ініціативи для підлітків — «Юний Червоний Хрест», які працюють у школах по всій Україні.
Міжнародний день пам’яток та історичних місць
18 квітня світова спільнота відзначає Міжнародний день пам’яток та історичних місць — дату, яка відома також як День всесвітнього спадку. Ідея цього дня належить Міжнародній раді з питань охорони пам’яток і визначних місць (ICOMOS) і була схвалена ЮНЕСКО в 1983 році. Вона виникла як спроба нагадати світові про крихкість культурної спадщини, її вразливість перед часом, війнами, безгосподарністю, урбанізацією, стихійними лихами та байдужістю. День всесвітнього спадку покликаний не лише вшанувати існуючі пам’ятки, а й наголосити на необхідності їх захисту, реставрації, дослідження та інтеграції в життя сучасних громад.
Цей день особливо важливий для країн, які постраждали від збройних конфліктів або природних катастроф, адже знищення історичних місць — це не лише втрата цінного каменю чи розпису, а знищення символів, пам’яті, тотожності.
Цікаві факти
Різноманіття всесвітньої спадщини ЮНЕСКО охоплює не лише класичні руїни та палаци, а й абсолютно неочікувані об’єкти. Це можуть бути дощові тропічні ліси, стародавні шахти, ритуальні стежки, гігантські геогліфи, середньовічні села, навіть сучасні промислові об’єкти, якщо вони мають виняткову історичну чи культурну цінність.
Найвідвідуванішою пам’яткою зі списку всесвітньої спадщини є історичний центр Рима, де зосереджені Колізей, Римський форум, Пантеон, фонтани, храми — усе це в одному місті. Щороку сюди приїздить понад 10 мільйонів туристів.
Однією з найдавніших пам’яток у списку ЮНЕСКО є наскельні малюнки у печерах Шове (Франція), вік яких перевищує 30 000 років. Це рідкісні зображення мамонтів, левів і бізонів, зроблені доісторичними людьми з точністю, яка дивує сучасних художників і антропологів.
Найвищий об’єкт у списку ЮНЕСКО — гора Еверест, що входить до складу природного заповідника Сагарматха в Непалі. Список ЮНЕСКО охоплює не лише пам’ятки архітектури, а й унікальні природні комплекси з особливою екосистемою.
Найменшою за площею пам’яткою є Медіна Азахара в Іспанії — залишки мавританського міста-палацу X століття. Вона займає всього кілька гектарів, але вважається шедевром ісламської урбаністики.
Список всесвітньої спадщини включає і зовсім нетипові об’єкти — наприклад, «Дзвони миру» у Японії, залишки індустріальних фабрик у Великій Британії або навіть мережу маяків на узбережжі Південної Кореї, які визнані важливими для морської історії людства.
Австралійський Великий Бар’єрний риф є найбільшим живим організмом у списку ЮНЕСКО — його довжина перевищує 2 300 кілометрів. Це не лише унікальний біологічний комплекс, а й об’єкт з високим ризиком знищення через кліматичні зміни.
У Кенії до спадщини внесено культурний ландшафт Сакал — унікальну систему террасного землеробства, яку з покоління в покоління підтримують місцеві громади, зберігаючи екосистему і традиційні знання про землю.
У Канаді до списку ЮНЕСКО включено національний парк Вуд-Баффало, де мешкає найбільше в Північній Америці стадо бізонів. Але також цей парк охороняється як місце розмноження рідкісного американського журавля, який мало не зник.
Ісландія представлена в списку завдяки національному парку Тінґвеллір, де розходяться євразійська й північноамериканська тектонічні плити. Там не лише унікальний геологічний феномен — саме тут був заснований один із перших парламентів Європи ще у 930 році.
У Камбоджі — величний храмовий комплекс Ангкор-Ват, який вважається найбільшим релігійним монументом у світі. Відкритий заново європейцями лише у ХІХ столітті, він нині є символом національної ідентичності Камбоджі й зображений на державному прапорі.
У Болівії розташований «дороговказ до зірок» — археоастрономічний комплекс Самайпата. Це величезна вирізьблена у скелі платформа, яку використовували культові жерці для спостереження за рухом небесних тіл, подібно до Стоунхенджа чи майянських обсерваторій.
Серед найзагадковіших об’єктів є пустеля Наска в Перу з її гігантськими лініями і фігурами, які видно лише з великої висоти. Їхній точний зміст і спосіб створення досі залишаються предметом суперечок серед археологів.
Всесвітній день радіоаматора
Цей день об’єднує тисячі ентузіастів, які зберігають і розвивають унікальну сферу технічного захоплення: аматорський зв’язок. Цей день обрано невипадково — саме 18 квітня 1925 року в Парижі було засновано Міжнародний союз радіоаматорів (IARU), що став головним координатором і захисником інтересів аматорського радіо на глобальному рівні.
Радіоаматори — це не просто люди з раціями, а незалежна спільнота дослідників ефіру, інженерів, винахідників, зв’язківців і комунікаторів, які працюють із технікою на добровільних засадах, нерідко самостійно конструюють приймачі й передавачі, розробляють нові методи зв’язку, підтримують зв’язок у надзвичайних ситуаціях, беруть участь у міжнародних експедиціях та організовують технічні змагання.
Цей день відзначається у понад 150 країнах світу. Радіоаматори виходять в ефір зі спеціальними позивними, проводять відкриті трансляції, беруть участь у технічних демонстраціях, організовують зустрічі клубів, майстер-класи для молоді, флешмоби та тематичні зв’язки на честь події. Для багатьох із них — це свято солідарності, науки і технічної свободи.
Цікаві факти
Міжнародний союз радіоаматорів (IARU), заснований 1925 року, нині охоплює національні об’єднання більш як зі 170 країн. Його головна мета — захист частотного простору, освіта, координація стандартів і підтримка міжнародної взаємодії.
У світі офіційно зареєстровано понад 3 мільйони радіоаматорів. Лідерами за кількістю є Японія, США, Індонезія та Німеччина. В Японії, наприклад, навіть існують шкільні гуртки аматорського зв’язку з власними частотами.
Радіоаматорські позивні є унікальними — їх видає держава за міжнародними стандартами. Кожен позивний містить зашифровану інформацію: країну, регіон і навіть досвід радіоаматора.
Під час надзвичайних ситуацій радіоаматори працюють під егідою «Emergency Communications» — вони встановлюють тимчасові мережі в зонах катастроф, забезпечують зв’язок із рятувальниками, медиками, гуманітарними службами. Так було під час землетрусів, ураганів, лісових пожеж і навіть під час евакуації після аварії на Фукусімі.
На борту Міжнародної космічної станції діє аматорська радіостанція, за допомогою якої космонавти регулярно виходять на зв’язок із школярами та аматорами по всьому світу. Проєкт називається ARISS (Amateur Radio on the International Space Station).
У 2014 році радіоаматори вперше провели зв’язок через Луну — сигнал було передано з Землі, відбито від Місяця і прийнято іншим оператором. Це стало історичним проривом для аматорської науки.
Існують спеціальні змагання між радіоаматорами — «контести», під час яких учасники мають за обмежений час встановити якомога більше зв’язків із різними країнами. Це технічне, логістичне і психологічне випробування, що вимагає надзвичайної підготовки.
У деяких країнах існують музеї аматорського зв’язку, де представлені раритетні передавачі, лампові приймачі, антенні системи, журнали зв’язку й артефакти початку радіоепохи.
Радіоаматори підтримують культуру ведення журналів зв’язку (QSL), де фіксують усі свої з’єднання. Багато хто колекціонує листівки-підтвердження (QSL-карти) з усього світу — своєрідні візитки в радіоефірі, що свідчать про встановлений контакт.
Історичні події в цей день
1506 – у Римі розпочалося будівництво собору святого Петра. Цей монументальний храм став не тільки архітектурною перлиною епохи Відродження, а й духовним центром католицького світу.
1521 – Мартін Лютер постав перед судом Вормського рейхстагу, де мав захищати свої реформаторські погляди. Цей момент став ключовим у процесі Реформації, що розділив Західну церкву на католицьку й протестантську.
1648 – Богдан Хмельницький прибув до Запорізької Січі, закликавши козаків до повстання проти польської влади. Так почалася національно-визвольна війна, яка змінила хід української історії.
1846 – американець Роял Гаус запатентував телеграфний апарат, що зробив важливий крок до розвитку далекого зв’язку, який пізніше революціонізував світову комунікацію.
1906 – унаслідок потужного землетрусу американське місто Сан-Франциско зазнало катастрофічних руйнувань. Було знищено 28 тисяч будівель, загинуло понад 700 людей — одна з найстрашніших природних катастроф у США.
1909 – Ватикан офіційно канонізував Жанну д’Арк, національну героїню Франції, реабілітовану через майже п’ять століть після страти за єресь.
1921 – на Дашавському родовищі перша свердловина фірми дала газ із глибини 395 метрів. Саме цю дату вважають днем народження газової промисловості України.
1934 – у містечку Форт-Ворт, штат Техас, відкрилася перша у світі автоматична пральня — початок нової епохи в побутовому сервісі й урбаністичному житті.
1942 – американська авіація вперше бомбардувала територію Японії в межах так званого рейду Дуліттла — символічної відповіді США після нападу на Перл-Гарбор.
1949 – Ірландія офіційно вийшла з Британської Співдружності й проголосила себе незалежною республікою. Це закріпило її повний суверенітет.
1956 – голлівудська акторка Грейс Келлі вийшла заміж за князя Монако Реньє III, чим увійшла до історії як приклад казкового союзу кінозірки та європейської монархії.
1961 – у Києві віряни вийшли на демонстрацію проти закриття Андріївської церкви. Ця акція була проявом спротиву радянській антирелігійній політиці.
1980 – Велика Британія офіційно визнала незалежність Зімбабве, колишньої Південної Родезії. Це стало новим етапом в історії африканських деколонізаційних процесів.
1995 – Київська міська рада ухвалила рішення про повернення історичного герба міста — Архангела Михаїла, що символізував відновлення історичної тяглості столиці.
2018 – король африканської країни Свазіленд, Мсваті III, оголосив про зміну назви держави на Есватіні, що в перекладі означає «земля свазі» — жест утвердження національної ідентичності.
Перше застосування метода дактилоскопії
18 квітня 1902 року Данія першою у світі застосувала дактилоскопію для встановлення особи злочинця, а вже у вересні того ж року Велика Британія вперше використала відбитки пальців із місця злочину як безпосередній доказ вини підозрюваного. Так було покладено початок науковому використанню папілярного візерунка шкіри як унікального і незмінного ідентифікатора людини в криміналістиці.
Ідея дактилоскопії виникла завдяки англійцю Вільяму Гершелю, який, працюючи в поліції Британської Індії, помітив, що місцеве населення часто відмовляється підписувати документи. Тоді він запропонував залишати відбиток пальця — унікальний знак, який вважався магічним серед індусів і став для Гершеля об’єктом довготривалих спостережень. Завдяки великій кількості зібраних відбитків він дійшов висновку про їхню індивідуальність і незмінність протягом життя.
Згодом інший англієць, Френсіс Гальтон, провів глибокий математичний аналіз тисяч відбитків і, спираючись на теорію ймовірностей, довів, що збіг ідентичних відбитків можливий лише в одному випадку на 64 мільярди. Він став першим, хто запропонував використовувати дактилоскопію в судовій практиці. Втім, на шляху до впровадження стояла проблема класифікації папілярних візерунків.
Великий крок у цьому напрямку зробив аргентинський поліцейський Хуан Вучетич, який створив дієву систему класифікації відбитків. У 1904 році він видав наукову працю «Порівняльна дактилоскопія», яка стала основою наукового методу ідентифікації особи.
Данія стала першою країною, де дактилоскопія була офіційно впроваджена у кримінальному процесі. За нею пішла Велика Британія. У Російській імперії метод почали використовувати з 1906 року. Однією з останніх великих країн, які долучилися до методу, була Франція.
Цікаво, що частота появи певних типів візерунків (завитків, петель, дуг) на пальцях істотно відрізняється серед різних народів і рас. Німецький дослідник Еріх Карл у 1936 році опублікував у журналі «Volk und Rasse» статистику: у ескімосів 72,2% завитків, у японців 45,6%, у німців лише 26,6%. Найбільше петель зафіксовано у норвежців — майже 67%. Найбільший відсоток дуг — у росіян та німців.
Згодом класичну дактилоскопічну картотеку, засновану на формулі з цифрою кожного пальця, було витіснено цифровими технологіями. Сьогодні більшість країн користуються автоматизованими дактилоскопічними системами, в яких програмне забезпечення проводить пошук відбитків за закодованими ознаками, порівнює та видає результат.
Історія використання відбитків пальців сягає глибокої давнини. У Вавилоні ще у II тисячолітті до нашої ери залишали відбиток пальця на глиняних табличках як підпис при укладанні договорів. У Китаї ще раніше, у III тисячолітті до нашої ери, відбитки пальців використовувалися на глиняних печатках, а також як засіб встановлення особи на місцях злочинів. Китайці виокремлювали два основні типи папілярного візерунка: завиток («ло» або «тоу») і петлю («кі»), що символізували відповідно щастя та його протилежність.
Перський учений Рашид-ад-Дін у XIII столітті згадував, що китайці користуються відбитками пальців для встановлення особи, і підкреслював: «Досвід показує, що немає двох осіб із однаковими пальцями». У самій Персії теж уже тоді підтверджували справжність документів за допомогою відбитків.
У Японії з VI століття підтверджували контракти аналогічним чином, перейнявши цю практику з Китаю. Посилання на значення рук зустрічаються навіть у Біблії: «Він поклав печать на руку кожного, щоб усі знали справи Його». У Корані згадується: «Ми здатні відтворити навіть кінчики його пальців».
І все ж таки ключовим стало не використання відбитків, а їх осмислена систематизація, яка з’явилася лише у другій половині XIX століття в Європі. До біометричних ознак, крім відбитків пальців, належать також структура вен на тильному боці руки, геометрія долоні, форма вуха, і — окремо — унікальний візерунок радужної оболонки ока. Це дає змогу ідентифікувати особу з надзвичайною точністю. Існує навіть ціла наука — іридологія, яка вивчає зв’язок між станом здоров’я та змінами у райдужці ока.
Повернення історичного герба міста Києва
18 квітня 1995 року Київська міська рада ухвалила рішення № 57 про повернення історичного герба міста Києва з зображенням Архангела Михаїла, який символізує світлі сили, готові боронити Київ від лиха. Він зображений у білій князівській сорочці, у військовому вбранні зі срібними обладунками, прикрашеними стилізованим диском Сонця, на тлі давньоруського (варязького) щита. У правій руці — спрямований донизу вогненний меч як знак захисту, у лівій — срібний щит із золотим обрамленням і зображенням золотого хреста — символу світла та християнської віри. Темно-малиновий плащ, як і годиться за давньоруською традицією, скріплений із правого боку золотою фібулою. Архангельські крила — білі, прикрашені золотими смугами. Над головою — золотий німб як ознака святості. (Хоч би ще й від дурнів захищав…)
Початок традиції пов’язано з 1471 роком, коли Київське князівство було перетворене на Київське воєводство. Гербом воєводства став ангел із опущеним мечем у правій руці та піхвами в лівій, зображений у червоному щиті. На військовій хоругві другої половини XV століття з одного боку був ангел у червоному полі, з іншого — ведмідь у білому. Саме такий герб Київського воєводства зафіксовано в «Гербовнику Польському» Каспара Несецького.
Приблизно між 1494–1497 роками, після надання Києву магдебурзького права, місто отримує герб, аналогічний воєводському — білого ангела в червоному полі. Щоправда, у геральдиці того часу Архангел Михаїл зазвичай асоціювався саме з воєводством або з Київським полком.
У деяких джерелах вказується, що герб Києва із зображенням рук, які натягують лук, наявний у гербовнику Конрада Ґрюненберґа 1480 року та його копії 1604 року. Підпис до герба: «Konig von Russengehort unttern kan», тобто «король Русі, меншого хана». Цей мотив пізніше повторювався на київських печатках — сцена з натягнутим луком.
Перший відбиток київської печатки з гербом у вигляді двох рук із луком датується приблизно 1544 роком. На ній написано: «S CIOWIEN* CAPITA* СIVI TERVS» — печатка головного міста землі Київської. Ця печатка використовувалася до середини XVII століття.
У різні часи Київ мав герби:
– з вершником, який вражає дракона, під написом «Город Киев носит герб Юрия Святого от древних Х (князей) русских данный»;
– у червоному полі натягнутий золотий лук зі стрілою;
– з вершником, який вражає змія;
– з луком або арбалетом;
– Архангел Михаїл у срібному вбранні на блакитному тлі та інші.
У 1918 році був запропонований герб із Архангелом Михаїлом та Богданом Хмельницьким — за участю німецької окупаційної влади, яка підтримала цю ідею.
У радянські часи до 1960-х років Київ не мав офіційного герба. У 1965 році місту надали звання «місто-герой». У грудні 1966 року оголосили конкурс на створення радянського герба Києва, який тривав у три тури до 1968 року. Переміг варіант архітектора-художника Флоріана Юр’єва та скульптора Бориса Довганя. Цей герб затвердили 27 травня 1969 року.
У новітній історії суперечки довкола герба не вщухали довго. Геральдисти наполягали на ухваленні єдиного зразка. 20 березня 2009 року робоча група з підготовки герба і прапора Києва затвердила зображення символів. Авторами стали О. Руденко та В. Мітченко. Вирішили не приймати новий документ, а внести зміни до рішення від 18 квітня 1995 року. Деякі депутати жартували, що обличчя Архангела на новому гербі надто схоже на тодішнього мера Леоніда Черновецького.
