“Чи бачать небеса котів?”

Кожен день ми починаємо зі стрічки новин. Звично спостерігаємо за тим, як летять смертоносні ракети, у Телеграм-каналах. Ми стаємо усе менш сприйнятливими до трагічних повідомлень. Втрати серед цивільних – так сліпа офіційна статистика позначає смерть. За нею немає історій особистостей, які обірвала війна. Такі історії можуть зберегти для нащадків лише митці.

“Чи бачать небеса котів?” – це книга-пам’ять, яку написали 36 українських письменників. Вона увічнює історії 36 родин, які жили в Дніпрі, на Перемоги, 118, у будинку, знищеному російською ракетою. Ця книга про дніпрян і одночасно про всіх українців, чиї долі зруйнувала війна. Ідея написати колективний твір спала на думку двом українським письменницям – Ользі Полевіній із Кропивницького і Еліні Заржицькій з Дніпра. Вони запропонували митцям з різних регіонів уявити і відтворити життя мешканців зруйнованого під’їзду до того, як у нього влучила ракета.

На презентації колективної повісті у Центрі культури української мови імені Олеся Гончара, м.Дніпро митці розповіли про свою унікальну працю, яку назвали книгою-реквіємом.

Ольга Полевіна вже мала досвід написання книжок у співавторстві. Говорить про це як про інтелектуальну гру, яка надихає, дає наснагу, особливо тоді, коли співавтори розуміють один одного з півслова. Утім зізнається: “Цього разу було складніше: дуже багато авторів, я стільки й не очікувала. Як зробити, щоб уникнути ефекту збірки?”

І рішення прийшло. З’явився об’єднуючий образ будинку: Дім – Батьківщина – Україна – Всесвіт. І ще один наскрізний образ – коти, що населяли будинок. Вони зустрічаються в багатьох історіях, вони завжди поряд з людьми. Так у книзі з’явився майже людський персонаж – кішка Марилька.

“Будинок прихистив її. Вона знайшла маленьке віконце і потрапила до підвалу. Там було тепло й затишно. Уночі вполювала мишу, з’їла й подумала, що життя не зовсім погане. Той самий звук, який налякав її хазяїв, тут був гучнішим і лунав частіше, але вона вже не звертала на нього уваги”.

(уривок з книги “Чи бачать небеса котів?”)

Котячий образ підказав письменниці назву книги, яка і зцементувала сюжет.

До спільного проєкту Еліна Заржицька запросила письменників з різних куточків України. Серед авторів – митці з Кропивницького, Києва, Коростеня, Харкова, Запоріжжя, Львова, Дніпра, Одеси. Кожен мав свободу у створенні історії. Хтось спирався на факти. Хтось на чистий вимисел. “Була лише одна умова, – зазначає письменниця. – Ми просили розвиток подій зупинити на словах: «І тут пролунало виття сирени…»”. Хтось з героїв у цей момент розмовляв по телефону, хтось вчився музиці. Один письменник навіть створив історію пустої квартири.

“Кажуть, що в будинків нема душі. Неправда. Частка його душі була в кожному кутку, за кожною стіною. За кожними дверима існував усесвіт, окремий та ізольований, і все ж таки частинка загалу. На стінах осів пил споминів. Дім знав такі таємниці, які, мабуть, ніколи нікому не стануть відомі. А він — знав. Відчував кожну думку, кожен поштовх, пам’ятав кожного, хто жив тут за ті десятки років його існування. Це для людини — багато, а для будинку — ніщо. Тож недарма він уважав себе молодим”

(уривок з книги “Чи бачать небеса котів?”)

З котами вийшла ще одна історія. Відгукнувшись на пропозицію Еліни Заржицької, письменники почали вивчати матеріали, розглядали світлини, що були у відкритому доступі. Найбільше вразило фото дівчини, яка сидить біля ванни на клаптику підлоги, що залишився від зруйнованої квартири, і притискає до себе кота.

“Можливо, та світлина і надихнула багатьох авторів, – каже письменниця. Ольга Полевіна одразу сказала, що напише про цю дівчинку”.

Пізніше з’ясувалося, що вона – донька волонтерів Наталії і Максима, які з початку війни допомагали багатьом покинутим тваринам. Вони разом із котом Річардом загинули під час того ракетного удару. “Коли писали твір, я ще цього не знала, – каже Еліна Заржицька. – І зараз я хочу, щоб якомога більше людей дізналося про цих добрих і чуйних волонтерів. У пам’ять про них у котячому притулку стоїть колесо для бігу. Це була мрія подружжя, яку вони не встигли здійснити. Небайдужі люди дізналися про це і придбали колесо для котів-безхатченків. Там і надпис є: «В пам’ять про Наталю, Максима і кота Річарда»”.

Письменниця вважає, що не варто радити будь-кому що-небудь читати. Втім, плекає надію, що цю книгу прочитають усі. Адже вона – данина пам’яті тим, хто загинув у жорстокій війні. Вона не лише про смерть, а й про життя, що триває.

На відео: Письменниця Ярина Коваль, м. Львів